Дэниел Коул – Лялька (страница 10)

— Тоді просто сядь і заткнися.

Обравши найгірший із можливих моментів, до кімнати зайшли Бакстер і Едмундс.

— Приємно, що ви обоє приєдналися до нас. У мене є довгий перелік незначних правил, яких ви маєте дотримуватися, — Сіммонс кинув Бакстер папку, й вона передала її Едмундсу. — Тож поки ви всі тут: у нас шість мертвих жертв, частини яких пришили докупи, погроза вбити мера та імена п’яти інших можливих жертв.

Ваніта продовжувала, не звертаючи уваги на повну кімнату розгублених людей:

— У когось є якісь…

— Додайте ще, що те лялькове страховисько вказувало на вікно Натана, — радісно озвався Фінлі.

— І це також. У когось є якісь теорії? — відповіддю на запитання Сіммонса стала ціла кімната пустих облич. — Хто-небудь?

Едмундс, вагаючись, підняв руку.

— Це виклик, сер.

— Продовжуй.

— В університеті я писав доповідь, для якої досліджував мотиви серійних убивць, які змушують їх відправляти в пресу чи поліцію офіційні повідомлення. Зодіак, чи Усміхнений Вбивця…

— Фаустівський вбивця… Негідник із Сімки… — додав Сандерс.

Таке його перекручення слів Едмундса викликало кілька уїдливих посмішок і пильний погляд від Сіммонса.

— А ти часом не хлопець із Фрауда? — запитав хтось.

Едмундс проігнорував запитання.

— Часто, проте не завжди, у їхньому спілкуванні містяться переконливі докази того, хто вони, щось на кшталт щиросердного зізнання, — продовжив він. — Часом вони такі ж незрозумілі, як і неоприлюднені подробиці, хоча інколи це щось значно вагоміше.

— Як фотографії, які сьогодні відправили дружині Вульфа, — сказала Ваніта, забувши про те, що Андреа його покинула.

— Колишній дружині, — виправив її Вульф.

— Точно. У багатьох випадках це слугує криком про допомогу, є фактично благанням поліції про те, щоб йому не дали вбивати знову. Серійні вбивці вірять, що вони також є жертвами власних непідконтрольних бажань. Для інших неприпустимою є сама думка про те, що хтось інший заявить права на їхню роботу. З іншого боку, свідомо чи несвідомо, остаточна мета без варіантів однакова: щоби зрештою-таки їх упіймали.

Убивця триматиметься на відстані, так неначе перевірятиме ґрунт під ногами, однак такі люди не можуть опиратися дедалі більшому наближенню до розслідування. Із кожним наступним убивством їхня впевненість все зростатиме, розпалюючи в них комплекс Бога, підштовхуючи їх до ризикованіших дій. Рано чи пізно вони прийдуть до нас.

Усі присутні здивовано витріщилися на Едмундса.

— Не думаю, що чув, щоб ти говорив так раніше, — промовив Фінлі.

Едмундс засоромлено знизав плечима.

— Але чому я? — запитав Вульф. — Чому б не вказати тією жахливою штукою на вікно когось іншого? Для чого відправляти фотографії моїй дружині?

— Колишній дружині, — в унісон промовили Бакстер і Фінлі.

— Чому моя… — Вульф запнувся на півслові. — Чому я?

— За красиві очі, — усміхнувся Фінлі.

Присутні вичікувально дивилися на Едмундса.

— Обирати в поліції когось окремого з цілого відділу для серійних убивць не так типово, однак трапляється й таке, і тоді причини завжди особисті. У якомусь сенсі, це форма лестощів. Він має вважати Вульфа, і лише Вульфа вартісним суперником.

— Тоді все в порядку. Допоки він вважатиме це люб’язністю, — зневажливо промовив Вульф.

— Якщо так, тоді хто ще у списку? — запитала Бакстер, бажаючи змінити тему на щось, про що Едмундс не писав.

— Я передам це Терренсу, — сказала Ваніта, вийшовши вперед. — Наразі ми вирішили притримати цю інформацію, тому що: а) не хочемо спричинити паніку; б) зараз нам потрібно зосередитися на мерові; в) ми не знаємо напевне, чи справжня ця загроза, а останнє, що потрібне цьому відділку, — це ще один судовий позов.

Вульф відчув, як кілька осіб із осудом повернули голову в його бік.

У кімнаті задзвонив телефон внутрішньої лінії, і, коли Сіммонс відповів, натовп лише нашорошив вуха.

— Продовжуй… Дякую, — він кивнув Ваніті.

— Гаразд, люди, докладіть сьогодні всіх зусиль. Нараду закінчено.

Поки Вульф дістався підземного паркінгу, «мерседес» мера вже припаркували. На відміну від решти будівель, у підземних гаражах не відчувалося нестачі кондиціонування повітря. Спека, яка підіймалася з гудронованого шосе і змішувалася із запахами гуми, мастила та вихлопних газів, була майже задушливою. Гнітюче світло, що осявало все, окрім темних закутків, гралося із внутрішнім годинником Вульфа. Він був виснажений і думав про те, чи раптом уже не вечір, тому глянув на годинник: 7.36 ранку.

Коли він підійшов до авто, задні дверцята з одного боку відчинилися, і мер вибрався назовні — такий супровід стривожив його значно більше.

— Чи не буде хтось такий ласкавий і пояснить мені, що, в біса, коїться? — випалив він, грюкнувши дверцятами.

— Містере мер, я — детектив Вульф.

Вульф простягнув руку, щоби привітатися, і гнів мера відразу ж розвіявся. На якусь мить він здався спантеличеним, однак потім його впевненість повернулася, і він щиро потиснув руку Вульфа.

— Приємно нарешті познайомитися з вами особисто, детективе, — він осяйно всміхнувся, докладаючи забагато зусиль, так неначе позував для фотографії на благодійному заході, куди нещодавно збирався.

— Якщо ваша ласка, пройдіть за мною, — промовив Вульф, жестом вказуючи напрямок озброєному поліціянту, який приєднався до них на сходах.

— Хвилинку, будь ласка, — сказав мер.

Вульф прибрав руку, яку несвідомо підняв до широкої спини чоловіка у спробі поквапити його.

— Я хотів би, щоб мені зараз же сказали, що відбувається.

Вульф щосили намагався не помічати зверхнього тону. Він процідив крізь зціплені зуби:

— Сіммонс хотів би розповісти про все сам.

Мер не звик чути «ні», тому вагався.

— Дуже добре. Хоча, мушу визнати, я здивований, що Терренс відправив няньчити мене саме вас. Сьогодні по радіо я чув ваш виступ. Чи не повинні ви зараз працювати над справою про серійного вбивцю?

Вульф знав, що не варто нічого говорити, але йому потрібно було зрушити чоловіка з місця, до того ж така зверхня поведінка починала його втомлювати. Він повернувся до мера, глянув йому у вічі й відповів:

— Саме цим я і займаюся.

Мер виявився швидшим, аніж здавався.

Якби в нього не було хронічної астми та якби впродовж десятків років він не шкодив своїм легеням цигарками, вони б не встигали за ним. Зайшовши до головної приймальні, троє чоловіків, сповільнившись, відсапувалися від жвавої ходьби.

Великий мінімалістський простір у кількох місцях будівлі було повністю позбавлено від будь-яких слідів шістдесятих років. Комісар відхилив прохання Сіммонса зачинити фойє та східці, поки вони проводитимуть мера, заявивши, що озброєна охорона, система відеоспостереження, металодетектори та група поліціянтів у будівлі вже й так роблять це місце найбезпечнішим у місті.

У фойє було тихіше, ніж у буденні дні, хоча кілька людей усе одно йшли до автомата з кавою у центрі чи просто тинялися без діла. Помітивши прогалину в людському потоці, Вульф обрав темп і попрямував до дверей, крізь які можна було вийти на сходи.

Мер тепер помітно нервував і першим звернув увагу на чоловіка із залисинами, який зайшов до будівлі та побіг просто до них.

— Детективе!

Вульф розвернувся, щоб побачити загрозу, і штовхнув мера собі за спину, а озброєний поліціянт підняв пістолет.

— На підлогу! Униз! — закричав він, звертаючись до непримітного чоловіка з коричневим пакетом у руках.

Шокований чоловік зупинився й підняв руки вгору.

— На підлогу!

Аби слова наказу були почутими, поліціянту довелося повторити їх двічі.

— Кинь пакет. Опусти його.

Чоловік відкинув пакет від себе, штовхнувши його по начищеній підлозі до мера. Невпевнений у тому, чи це було зроблено навмисно чи просто внаслідок неконтрольованої дії знервованого чоловіка, Вульф відштовхнув мера назад на кілька кроків.