Дэн Браун – Янголи і демони (страница 96)

І тоді він зробив вибір.

Незбагненний вибір...

Роберт Ленґдон скочив униз без парашута. Ніч поглинула його тіло. Гелікоптер стрімко полетів угору, і звук двигуна незабаром потонув у заглушливому свисті вітру.

Летячи до землі, Роберт Ленґдон відчув щось таке, чого не відчував від часу, коли захоплювався стрибками у воду — невблаганну дію сили тяжіння під час вільного падіння. Чим швидше він летів, тим сильніше притягувала його земля, засмоктуючи вниз. Проте це не був стрибок з п’ятдесятифутової вишки у басейн. Цього разу він мав пролетіти тисячі футін і під ним був не басейн, а місто — нескінченні милі бруківки й бетону.

Десь у вихорі вітру й відчаю йому почувся голос покійного Колера... Слова, що їх він сказав уранці в ЦЕРНі біля камери вільного падіння. Один квадратний ярд поперечної поверхні сповільнює падіння тіла майже на двадцять відсотків. Ленґдон подумав, що двадцять відсотків при такому падінні його аж ніяк і.е врятують. Але радше машинально, ніж свідомо, він досі стискав у руках єдиний предмет, який прихопив із собою, вистрибуючи з гелікоптера. Це був доволі дивний сувенір, але на коротку мить він вселив у Ленґдона надію.

Захисний брезент для вітрового скла лежав ззаду в кабіні гелікоптера. Він був прямокутний — приблизно чотири на два ярди — і випуклий... найпримітивніша подоба парашута, яку тільки можна уявити. На ньому не було жодних ремінців — тільки по одній петлі з кожного боку, щоб закріпляти його на вигнутій поверхні кабіни. Ленґдон схопив його, затиснув петлі в долонях і вискочив у порожнечу.

Останній наївний виклик лихій долі.

Тепер ілюзій у нього не залишилося.

Ленґдон падав, як камінь. Ноги внизу. Руки вгорі, долоні стискають петлі захисного брезенту. Той тріпотів над толовою, немов капелюх гриба. У вухах різко свистів вітер.

Десь угорі почувся глухий вибух. Він здавався далі, ніж Ленґдон очікував. Майже одночасно його накрила вибухова хвиля. Він відчув, як йому стиснуло легені. Тоді раптом повіяло теплом. Ленґдон намагався триматися. Згори ринув потік гарячого повітря. Край брезенту почав плавитися... але швидко згас.

Ленґдон стрімко летів униз на самій межі світлової сфери, почуваючись, як серфінгіст, що намагається випередити тисячофутову хвилю. Тоді тепло несподівано відступило.

Він знову падав у темну прохолоду.

На якусь мить у нього зажевріла надія. Але вона швидко зникла, так само як і спека над головою. Попри напруження в руках, яка свідчило, що брезент таки сповільнює його падіння, вітер свистів у вухах щораз сильніше. Ленґдон не сумнівався, що летить надто швидко, щоб вижити після такого падіння. Від удару об землю він розіб’ється на смерть.

У голові мелькали якісь цифри, але він був надто приголомшений, щоб реально щось порахувати... Один квадратний ярд поперечної поверхні... сповільнює падіння тіла на двадцять відсотків. Єдине, що Ленґдон знав, — то це те, що брезент, який він тримає над головою, достатньо великий, щоб сповільнювати його падіння більше, ніж на двадцять відсотків. Однак свист вітру свідчив, що, попри всю користь від цього брезенту, його, на жаль, замало. Ленґдон все одно летів надто швидко... Удару об бруківку йому не пережити.

Під ним навсібіч розлягався Рим у вогнях. Згори місто було схоже на безкрає зоряне небо. Досконалий візерунок зірок порушувала тільки темна смуга, що розтинала місто надвоє, — широка неосвітлена стрічка, що звивається між вогнів, наче товста змія. Ленґдон подивився вниз на нерівну чорну латку.

Раптом, як гребінець нової хвилі, що несподівано виникає з-за обрію, у нього знову з’явилась надія.

Правою рукою він несамовито потягнув свій імпровізований парашут донизу. Брезент затріпотів сильніше і, обираючи лінію найменшого опору, з’їхав праворуч. Ленґдон відчув, що його теж зносить убік. Він потягнув іще раз, сильніше, не зважаючи на біль у долоні. Брезент роздувся сильніше, і Ленґдон відчув, що його тіло зміщується вбік. Не дуже. Але зміщується! Він знову подивився вниз на чорну звивисту стрічку: Вона була ще далеченько праворуч, але й він був іще досить високо. Чому він так довго чекав? Він потягнув брезент щосили і сказав собі, що тепер усе в руках Божих. З надією дивився він на найширший відрізок ріки і... вперше в житті молив про чудо.

Усе інше відбулося, як у сні.

Темрява мчить йому назустріч... інстинкти пірнальника повертаються... він автоматично напружує м’язи спини і відтягує носки... глибоко вдихає повітря, щоб захистити внутрішні органи... напружує ноги, готуючись до зіткнення з водою... і нарешті... радіє, що Тібр такий бурхливий... що вода в ньому спінена, з безліччю бульбашок... і втричі м’якша за стоячу воду.

Тоді удар... і чорнота.

Голосне лопотіння брезенту привернуло увагу групи людей, що спостерігали за вогняною кулею в небі. Цієї ночі в небі над Римом видовищ не бракувало... Гелікоптер, що стрімко, як ракета, злітні вгору, вибух неймовірної сили, а тепер от ще й цей дивний об’єм, що звалився з неба в бурхливі води Тібру просто біля крихітного острівця, що має назву Ізола Тіберіна.

Від 1656 року, коли під час епідемії чуми на цей острів звозили хворих, йому почали приписувати містичні цілющі властивості. З цієї причини пізніше тут на руїнах храму Ескулапа збудували лікарню.

Тіло, яке люди витягнули на берег, було сильно потовчене. Потерпілий іще мав слабкий пульс, що видалося дуже дивним Цікаво, подумали люди, чи це завдяки цілющим властивостям Ізола Тіберіна його серце досі б’ється? А через кілька хвилин коли чоловік почав кашляти і повільно приходити до тями, нони вирішили, що цей острів і справді має чудодійну силу.

126

Кардинал Мортаті знав, що в жодній мові світу немає слів, щоб описати цю дивовижну мить. Тиша, що запала над майданом Святого Петра від чудесного видіння, промовляла голосніше, ніж цілий хор янголів.

Дивлячись на камерарія Вентреску, Мортаті відчував, як його серце відчайдушно бореться з розумом. Видіння здавалося цілком реальним. Але... як таке можливо? Усі бачили, як камерарій сідав у гелікоптер. Усі спостерігали, як у небі з’явилась вогняна куля. А тепер камерарій стоїть високо над ними на терасі собору Святого Петра. Чи це янголи його туди перенесли? Чи сам Господь Бог дав йому нове життя?

Це неймовірно...

Серце Мортаті дуже хотіло вірити, але розум жадав пояснення. Утім, усі інші кардинали, занімілі з подиву, теж задерли голови; очевидно, вони бачили те саме, що й він.

На терасі собору, поза сумнівом, був камерарій Вентреска. Але виглядав він тепер інакше. У ньому відчувалося щось божественне. Він немов очистився. А може, це дух? Чи таки людина? У яскравому світлі прожекторів його біле тіло сяяло й здавалося невагомим.

На майдані лунали радісні вигуки, плач, спонтанні оплески. Група черниць упала на коліна й голосно заспівала saetas. Натовп хвилювався. Раптом усі разом почали скандувати ім’я камерарія. Кардинали теж приєдналися до натовпу. У декого текли сльози. Мортаті розглядався навколо й намагався осягнути те, що бачив. Невже це відбувається насправді?

Камерарій Карло Вентреска стояв на верхній терасі собору Святого Петра і дивився вниз на тисячі повернених до нього облич. Це наяву чи вві сні? Йому здавалося, що він переродився, немов побував в іншому вимірі. Камерарій застановлявся, чи це його тіло спустилося з небес у темні сади Ватикану, чи лише душа? Він приземлився на безлюдній галявині, неначе тихий янгол, а величезна будівля собору приховала чорний парашут від очей збудженого натовпу. Він роздумував, що це — тіло чи дух — дало йому сили зійти давніми Сходами медальйонів аж сюди, на верхню терасу, де він зараз стояв.

Він почувався легким, наче привид.

Хоч люди внизу скандували його ім’я, він знав, що, насправді вони вітають не його. Вони кричали від нестримної радості, тієї радості, яку він сам переживав щодня, коли думав про Всевишнього. Зараз вони переживали те, чого кожен із них завжди відчайдушно прагнув... упевненість, що Бог існує. Вони на власні очі пересвідчилися у всемогутності Творця.

Про цю мить камерарій Вентреска молив Бога все життя, проте навіть він не уявляв, що Бог виявить свою силу таким чудесним способом. Йому хотілося гукнути людям: Ваш Бог — живий Бог! Озирніться і побачите чудеса навколо!

Якийсь час він постояв, занімілий, сповнений почуттів, яких ніколи раніше не знав. Тоді, підкоряючись велінню духа, схилив голову і відступив від краю тераси.

Залишившись сам, камерарій опустився на коліна і почав палко молитися.

127

Образи довкола нього розпливалися; то з’являлися, то зникали. Картина перед очима поступово чіткішала. Ноги боліли, а в тілі було таке відчуття, наче по ньому проїхалась вантажівка. Він лежав на землі на боці. Щось різко смерділо, наче жовч. Досі чувся монотонний плескіт води, але він уже не заколисував. До Ленґдона долинали й інші звуки: десь недалеко хтось розмовляв. Він побачив невиразні білі постаті. Чому всі одягнені в біле? Ленґдон вирішив, що він або на небесах, або в божевільні.

— Блювота припинилась, — сказав італійською чоловічий голос. — Переверніть його. — Голос звучав твердо і професійно.

Ленґдон відчув, як чиїсь руки повільно перекочують його на спину. У голові паморочилось. Він спробував сісти, але ті самі руки м’яко вклали його назад. Тіло не опиралося. Ленґдон відчув, як хтось риється в його кишенях і все звідти витягує.