Дэн Браун – Янголи і демони (страница 58)

— Як на мене, він занадто добре вдягнений, щоб зображувати Людину-павука.

— А хто ця Павучиха?

Чиніта глянула на привабливу жінку, що стояла під риштованням.

— Закладаюся, що ти б хотів це довідатись.

— Дзвонити до редакції?

— Зачекай іще. Подивимося ще трохи. Краще мати вже щось реальне, перш ніж зізнаватися, що ми залишили конклав.

— Думаєш, там справді хтось порішив одного зі старих пердунів?

Чиніта фиркнула.

— Тобі таки точно пряма дорога до пекла.

— Я прихоплю туди з собою Пулітцерівську премію.

71

Чим вище Ленґдон видирався, тим хиткішим ставало риштовання. Однак із кожним новим кроком його очам відкривалась дедалі ширша панорама Рима. І він ліз вище й вище.

Досягнувши останнього рівня, Ленґдон задихався набагато більше, ніж сподівався. Він переліз на платформу, обтрусив з одягу штукатурку й випростався. Висота його не лякала. Навпаки, вона його бадьорила й надихала.

Краєвид згори відкривався запаморочливий. Довкола простягався океан вогню — дахи, вкриті червоною черепицею, палали в багряному промінні вечірнього сонця. З цього місця Ленґдон уперше в житті побачив за метушнею, що завжди панує на римських вулицях, старовинне місто у всій його красі — Città di Dio — Боже місто.

Мружачись від сонця, Ленґдон шукав очима шпиль храму або дзвіницю. Але в південно-західному, напрямку до самого обрію не було видно нічого. У Римі сотні храмів, думав він. На південний захід звідси мусить бути хоча б один! Хоч цілком можливо, що його просто не видно, нагадав він собі. Чорт забирай, можливо і таке, що його взагалі вже немає!

Ленґдон іще раз пройшовся поглядом у південно-східному напрямку, цього разу повільніше. Він, звісно, знав, що не всі храми мають високі шпилі — особливо невеличкі церковки, розташовані подалі від широких вулиць і майданів. Не кажучи вже про те, що від сімнадцятого століття Рим разюче змінився — тоді церкви за законом були найвищими будівлями в місті. Тепер же Ленґдон бачив багатоповерхові житлові будинки, офісні центри, телевізійні вежі.

Удруге він сягнув поглядом обрію, так нічого й не побачивши. Жодного шпиля. Удалині, на самій межі Рима, на тлі багряного неба височіла маківка Мікеланджелового творіння — собору Святого Петра. По суті, це вже було місто Ватикан. Ленґдон мимоволі подумав: цікаво, як там почуваються кардинали? І чи знайшли швейцарські гвардійці антиматерію? Щось підказувало йому, що не знайшли... і не знайдуть.

У голові знову залунав вірш. Він іще раз уважно його обдумав, рядок за рядком. Земний гріб Санті, демона діра... Гріб Санті вони вже знайшли. Звідтіль стихіям тайним вже пора... Тайні стихії — це Земля, Повітря, Вогонь і Вода. Крізь Рим сюди прокласти світна путь. Стежку світла, утворену скульптурами Берніні. Хай янголи у пошуку ведуть!

Янгол показував на південний захід...

— Сходи! — вигукнув Ґлік, збуджено тицяючи пальцем у вітрове скло мікроавтобуса Бі-бі-сі. — Там щось відбувається!

Макрі знову спрямувала камеру на вхід до церкви. Там явно щось відбувалося. Чоловік, схожий на військового, підігнав один з автомобілів до сходів і відчинив багажник. Тепер він оглядав майдан, ніби побоюючись небажаних свідків. Якоїсь миті Макрі вже здалося, що він зауважив їхнє авто, але його погляд не затримався на них. Очевидно, вирішивши, що все гаразд, він витягнув рацію і щось сказав.

Майже миттєво з церкви виникла чи не ціла армія. Солдати, наче американські футболісти після наради на полі, вишикувались нагорі сходів у «стінку» й почали разом спускатися. За ними, і майже повністю прикриті живою загорожею, четверо солдаті щось несли. Щось важке й незручне.

Ґлік притиснувся чолом до скла.

— Вони що — крадуть щось із церкви?

Чиніта гарячковито шукала хоч мінімального отвору в людській стіні. Тільки на секунду, молила вона. Один кадр. Це все, що мені потрібно. Але чоловіки рухалися, як один. Ну ж бо! Макрі не здавалась і, нарешті, таки домоглася свого. Коли солдати почали запихати свою ношу в багажник, між ними з’явився просвіток. Сталося так, що схибив саме командир. Лише на мить, але цього виявилось достатньо. Макрі встигла відзняти свій кадр. Насправді він коштував десятка інших.

— Дзвони до редакції, — сказала вона. — Маємо труп.

А тим часом у ЦЕРНі Максиміліан Колер заїхав на своєму інвалідному кріслі до кабінету Леонардо Ветри й почав методично проглядати його документи. Не знайшовши того, що шукав, Колер переїхав до спальні. Верхня шухляда тумбочки була замкнена на ключ. Колер узяв із кухні ножа і зламав замок.

Усередині виявилось саме те, що він шукав.

72

Ленґдон зіскочив з риштовання й обтрусився. Вітторія чекала знизу.

— Нічого не побачили? — Він похитав головою. — Вони поклали тіло кардинала до багажника.

Ленґдон побачив, що Оліветті з кількома солдатами розстелили на капоті одного з автомобілів карту й уважно її розглядають.

— Вони шукають у південно-західному напрямку?

Вітторія кивнула:

— Там не видно жодного храму. Перший звідси — собор Святого Петра.

Ленґдон скривився. Що ж, принаймні у цьому вони сходяться.

І пішов до Оліветті. Солдати розступилися, даючи йому дорогу.

Оліветті підвів голову.

— Нічого не знайшли. Але на цій карті є не всі церкви. Тільки найбільші. Усього — близько п’ятдесяти.

— Покажіть, де ми, — попросив Ленґдон.

Оліветті тицьнув на п’яца дель Пополо і прокреслив від неї пряму точно на південний захід. Пряма й близько не торкалася скупчення чорних квадратів, якими були позначені найбільші храми. На жаль, найбільші храми Рима були водночас і його найстарішими храмами... власне, тими, що вже існували на початку сімнадцятого століття.

— Я мушу прийняти рішення, — сказав Оліветті. — Ви впевнені щодо напрямку?

Ленґдон уявив янгола, що показує пальцем на південний захід, і згадав, що час спливає.

— Так, сер. Абсолютно впевнений.

Оліветті знизав плечима і знову накреслив пальцем ту саму пряму на карті. Вона перетинала міст королеви Маргарити, віа Кола ді Рієнцо, п’яца дель Різорджіменто просто до центру майдану Святого Петра. Жодних інших церков на її шляху не було.

— А чим вам не догодиться Святий Петро? — запитав один із солдатів. Під лівим оком він мав глибокий шрам. — Це теж церква.

Ленґдон похитав головою.

— Це мусить бути місце, доступне для публіки. Навряд чи собор Святого Петра зараз відчинений для відвідувачів.

— Але пряма проходить через майдан Святого Петра, — сказала Вітторія, заглядаючи Ленґдонові через плече. — Майдан цілком доступний для публіки.

Ленґдон уже про це думав.

— Але на ній немає статуй.

— А хіба там посередині не стоїть обеліск?

Вона мала рацію. На майдані Святого Петра стояв єгипетський обеліск. Ленґдон подивився на обеліск, що височів на майдані перед ними. Велична піраміда. Дивний збіг, подумав він. Але відразу ж відкинув цю ідею.

— Обеліск на майдані Святого Петра виготовив не Берніні. Його привіз з Єгипту Калігула. І він не має нічого спільного з Повітрям. — Була й інша проблема. — Крім того, у вірші сказано, що стежка прокладена крізь Рим. Майдан Святого Петра належить до Ватикану. Це вже не Рим.

— Залежно кого спитати, — втрутився інший гвардієць.

Ленґдон підвів голову.

— Що ви сказали?

— Це спірне питання. На більшості карт майдан Святого Петра показано як частина Ватикану, але оскільки він розташований поза мурами міста, римські чиновники вже багато століть заявляють, що він належить до Рима.

— Не може бути, — сказав Ленґдон. Він ніколи такого не чув.

— Я сказав це тільки тому, — додав гвардієць, — що командир Оліветті й міс Ветра запитували про скульптуру, яка б стосувалася повітря.

Ленґдон витріщився на нього.

— І ви знаєте таку скульптуру на майдані Святого Петра?

— Це не зовсім скульптура. Мабуть, не варто й говорити.

— Та ні, ти таки розкажи, — наполіг Оліветті.

Гвардієць знизав плечима.