Дэн Браун – Янголи і демони (страница 37)

— Що тебе мучить, Ґюнте? — запитала Чиніта.

— Що ми тут робимо?

Чиніта далі протирала окуляри.

— Стежимо за цікавою подією.

— Старці, яких замкнули в темряві, — це, по-твоєму, цікаво?

— Ти, мабуть, знаєш, що тобі пряма дорога до пекла?

— Таке враження, що я вже там.

— Розкажи мені, що тебе не влаштовує. — Вона сказала це, майже як мати.

— Розумієш, я хотів би залишити якийсь слід у житті.

— Ти ж писав статті для «Брітіш тетлер».

— Так, але жоден з моїх матеріалів так і не став резонансним.

— Та ну що ти! Я чула, ти написав якусь приголомшливу статно про таємні стосунки королеви з інопланетянами.

— Дякую.

— Не сумуй. Не все так погано. Сьогодні відбудеться твій дебют на екрані.

Ґлік застогнав. Він уже уявляв слова ведучого новин: «Дякую, Гюнтере, чудовий репортаж». Після цього ведучий чарівно усміхнеться й перейде до погоди.

— Мені треба було подаватися на посаду ведучого.

Макрі розсміялась.

— Без жодного досвіду? З такою бородою? Це несерйозно.

Ґлік провів долонею по рудому жмуткові волосся на підборідді.

— З бородою я начебто здаюся розумнішим.

У мікроавтобусі задзвонив мобільний телефон, перервавши страждання Ґліка.

— Напевно, це з редакції, — сказав той із раптовою надією в голосі. — Може, вони хочуть показати в прямому ефірі, що тут зараз відбувається?

— Опустися на землю! — розсміялась Макрі. — Це не та тема.

Ґлік узяв слухавку і мовив тоном телеведучого:

— Ґюнтер Ґлік, Бі-бі-сі, Ватикан.

Чоловік на іншому кінці лінії говорив із сильним арабським акцентом.

— Слухай мене уважно. За мить я зміню твоє життя.

49

Ленґдон і Вітторія залишилися самі перед подвійними дубовими дверима, що вели всередину таємних архівів Ватикану. Колонада, у якій вони стояли, була розкішно оздоблена: килими на стінах, мармурова підлога, на стелі — фігурки херувимів, з-за яких виглядають зовсім недоречні тут камери стеження. Ленґдон називав цей стиль стерильним ренесансом. Біля дверей на стіні висіла невелика бронзова табличка:

ARCHIVIO VATICANO

Curatore, Padre Jaqui Tomaso

Отець Жакі Томазо. Це ім’я Ленґдон знав із листів з відмовами, що назбиралися в нього на столі. Шановний містере Ленґдон, на жаль, змушений відмовити Вам...

На жаль. Дурниці. Відколи куратором таємних архівів Ватикану став Жакі Томазо, Ленґдон не чув, щоб туди пустили хоч одного американського науковця-некатолика. Il guardiano — так прозвали Жакі Томазо історики. Це був найнепоступливіший бібліотекар на землі.

Відчиняючи важкі двері й проходячи попід арковим склепінням до приміщення архівів, Ленґдон почасти сподівався побачити там отця Жакі у повній військовій амуніції, ще й з базукою в руках. Однак усередині було порожньо.

Тиша. М’яке світло.

Archivio Vaticano. Мрія його життя.

Роззирнувшись у цьому священному приміщенні, Ленґдон трохи розгубився. Зрозумів, яким він був наївним романтиком. Він уявляв архіви Ватикану зовсім інакше. Сподівався побачити тут довгі ряди полиць із потріпаними томами, укритими пилюкою, священиків, що складають каталоги при світлі свічок, монахів, що вивчають старовинні пергаменти, вітражі...

Нічого подібного.

На перший погляд кімната нагадувала затемнений авіаційний ангар, у якому хтось побудував із дюжину кортів для гри в рекетбол. Ленґдон знав, звичайно, для чого тут ці скляні камери. Вони його не здивували. Волога й тепло шкодять старовинним пергаментам, тому зберігати їх належить у герметичних сховищах, що не пропускають вологи й природних кислот, які містяться в повітрі. Ленґдонові не раз доводилося працювати в герметичних сховищах, і при цьому він завжди почувався незатишно... Це все одно, що зайти до герметичного контейнера, де подача кисню залежить від чергового бібліотекаря.

У скляних сховищах було доволі темно, світло йшло тільки від маленьких лампочок, вмонтованих у кінці кожного стелажа. У чорноті кожної камери Ленґдон уявляв довгі ряди полиць, ущерть заповнених історичними документами. Оце колекція, гак колекція!

Вітторія теж була вражена. Вона стояла поруч і в німому захопленні дивилась на величезні прозорі бокси.

Часу було обмаль, і Ленґдон швидко оглянув напівтемне приміщення у пошуках каталогу — товстої енциклопедії, де перелічувалися б усі книжки, що зберігаються в бібліотеці. Але замість неї він побачив лише кілька комп’ютерів, розставлених по всій залі.

— Схоже, каталог у них комп’ютеризований.

Вітторія зраділа.

— Це мало б заощадити нам час.

Ленґдон хотів би поділяти її надію, але насправді відчував, 11 (о нічого доброго в цьому немає. Він підійшов до одного з комп'ютерів і натиснув кілька клавіш. Його побоювання миттю підтвердилися.

— Старий добрий метод був би набагато кращий.

— Чому?

Він відійшов від комп’ютера.

— Тому що на звичайних каталогах немає пароля. А може, усі фізики — вроджені хакери?

Вітторія похитала головою:

— Я вмію відкривати устриці, оце й усе.

Ленґдон зітхнув і повернувся до чудернацького скупчення прозорих камер. Підійшов до найближчої і придивився, що в ній всередині. Розпливчаті образи набули форми звичайних книжкових полиць, шухляд для зберігання пергаментів і столів для роботи з архівними матеріалами. Він глянув на таблички, що світилися в кінці кожного ряду. Як в усіх бібліотеках, на цих табличках був зазначений зміст кожного ряду. Повільно йдучи вздовж скляної стіни, Ленґдон читав:

ПЕТРО САМІТНИК... ХРЕСТОВІ ПОХОДИ... УРБАНО II... ЛЕВАНТ...

— Тут є позначення, — сказав він, не зупиняючись. — Книжки складені не в алфавітному порядку. — Це його не здивувало. Старовинні архіви майже ніколи не укладають в алфавітному порядку, тому що багато авторів невідомі. Упорядковувати колекцію за назвами книжок теж неможливо, оскільки багато історичних документів не має назви, а від деяких пергаментів взагалі залишилися тільки уривки. Найчастіше такі каталоги складають у хронологічному порядку. Однак цей порядок, очевидно, не був хронологічний.

Ленґдон відчував, що дорогоцінний час втікає.

— Схоже, Ватикан має власну систему.

— Оце так диво.

Він іще раз придивився до написів. Документи на одній полиці датувалися різними століттями, але всі ключові слова були між собою пов’язані.

— Думаю, це тематичний каталог.

— Тематичний? — недовірливо перепитала Вітторія. — Це ж дуже незручно.

Насправді... подумав Ленґдон, зваживши все краще, це, можливо, найдосконаліший каталог з усіх, які мені доводилося бачити. Він завжди казав студентам, щоб ті не зациклювались на запам’ятовуванні дат і назв творів, а намагалися натомість зрозуміти загальні тенденції й мотиви того чи іншого періоду в мистецтві. Каталог архівів Ватикану, схоже, був укладений за таким самим принципом. Загальні штрихи...

— Усе, що лежить у цьому сховищі, — сказав Ленґдон, почувшись дещо впевненіше, — усі ці документи, датовані різними століттями, стосуються хрестових походів. Це — тема цього сховища. — Давні розповіді очевидців, листи, твори мистецтва, соціально-політичні відомості, сучасний аналіз. Усі зібрано в одному місці... щоб дослідник міг глибше зрозуміти тему. Блискучий підхід.

Вітторія наморщила чоло.

— Але та сама інформація може стосуватися одночасно кількох тем.