Дэн Браун – Янголи і демони (страница 26)

— Принаймні відкладіть конклав, — сказав Ленґдон.

— Відкласти? — здивувався Оліветті. — Яка самовпевненість! Конклав — це вам не бейсбольний матч, який можна відкласти через дощ. Це священна процедура з суворим регламентом. Що з того, що мільярд католиків по всьому світі чекають на лідера! Що з того, що під каплицею зібралися журналісти! Правила проведення цього заходу священні й не підлягають змінам. З 1179 року конклави відбувалися, незважаючи на землетруси, голод і навіть чуму. Затямте: конклав аж ніяк не відкладуть через убивство якогось науковця і краплю бозна-чого.

— Відведіть мене до того, хто тут головний, — зажадала Вітторія.

— Він перед вами, — спалахнув Оліветті.

— Ні, — заперечила Вітторія. — До когось із духовенства.

В Оліветті на чолі набрякли вени.

— Духовенства тут зараз немає. За винятком швейцарських гвардійців, цієї миті у Ватикані перебуває тільки колегія кардиналів. А вони зібралися в Сікстинській капелі.

— А куди подівся камерарій? — спокійно поцікавився Ленґдон.

— Хто?

— Камерарій покійного Папи. — Ленґдон упевнено повторив це слово, відчайдушно сподіваючись, що пам’ять його не зраджує. Колись він начебто читав про дивне правило стосовно переходу верховної влади у Ватикані після смерті Папи. Якщо Ленґдон не помилявся, то в період між смертю одного Папи і обранням іншого уся влада в державі тимчасово переходить до особистого помічника покійного Папи — його камерарія — простого клерка, який має наглядати за конклавом, доки кардинали не оберуть нового понтифіка. — Наскільки я розумію, зараз головний тут — камерарій.

— Il camerlengo? — сердито перепитав Оліветті. — Камерарій — простий священик. Це слуга покійного Папи.

— Але він тут. І ви йому підпорядковуєтесь.

— Містере Ленґдон, — Оліветті схрестив на грудях руки, — це правда, що за правилами Ватикану під час конклаву вся виконавча влада переходить до камерарія, але це тільки тому, що він особа незацікавлена, оскільки сам не може бути обраним Папою. Це так, ніби ваш президент помер, і один із його помічників тимчасово зайняв Овальний кабінет. Камерарій — чоловік молодий. У питаннях безпеки — та, зрештою, і в усіх інших — він розуміється дуже поверхово. Так що, фактично, керую тут я.

— Відведіть нас до нього, — сказала Вітторія.

— Це неможливо. Конклав починається за сорок хвилин. Камерарій зараз у кабінеті Папи, готується. Я не турбуватиму його питаннями безпеки.

Вітторія розтулила було рот, щоб відповісти, але її перебив стукіт у двері. Оліветті відчинив.

За дверима стояв швейцарський гвардієць при всіх регаліях і показував на годинник.

— É l’ora, comandante.

Оліветті подивився на свій годинник і кивнув. Тоді повернувся до Ленґдона й Вітторії з виглядом судді, що вирішує їхню долю.

— Ідіть за мною. — Він вивів їх з пункту стеження і повів через увесь зал до маленького прозорого кубрика при задній стіні. — Мій кабінет. — Оліветті запросив їх досередини. Кімнатка була нічим не примітна — стіл, завалений паперами, полиці з теками, складані стільці, водоохолоджувач. — Я за десять хвилин повернуся. Раджу вам за цей час подумати, що ви робитимете далі.

— Ви не можете отак узяти й піти! — підскочила до нього Вітторія. — Цей контейнер...

— Я не маю на це часу, — відрізав Оліветті. — Можливо, мені варто затримати вас до закінчення конклаву, коли я матиму час.

— Signore, — знову звернувся гвардієць, показуючи на годинник. — Spazzare di cappella.

Оліветті кивнув і зібрався йти.

— Spazzare di cappella? — перепитала Вітторія. — Ви йдете прибирати капелу?

Оліветті повернувся і гостро подивився на неї.

— Так, міс Ветро, йду перевіряти, чи немає там електронних жучків. Це називається завбачливість. — Він показав на її ноги. — Навряд чи ви здатні це зрозуміти.

Із цими словами він голосно грюкнув дверима, аж затремтіло грубе скло. Тоді одним блискавичним рухом витягнув ключ, вставив його в замкову щілину і двічі повернув.

— Idiota! — крикнула Вітторія. — Ви не можете тримати нас тут!

Крізь скло Ленґдон бачив, як Оліветті щось сказав гвардійцю. Той кивнув. Оліветті вийшов з кімнати, а гвардієць повернувся і втупився в них, схрестивши руки на грудях. На поясі в нього висів великий пістолет.

Чудово, подумав Ленґдон. Оце так уклепались!

37

Вітторія злостиво поглядала на швейцарського гвардійця, що стояв за зачиненими дверима кабінету Оліветті. Той зиркав так само неприязно. Кольоровий костюм аж ніяк не узгоджувався з його відверто ворожим настроєм.

Che fiasco, думала Вітторія. У полоні у клоуна з пістолетом!

Ленґдон мовчав. Вітторія сподівалась, що він у цю мить напружує свій мозок гарвардського науковця, шукаючи якогось виходу. Однак з виразу його обличчя було очевидно, що він більше приголомшений, аніж замислений. Вітторія шкодувала, що так сильно втягнула його в це все.

Першим її поривом було витягнути мобільник і подзвонити Колерові, але вона швидко збагнула, що це без сенсу. По-перше, гвардієць, мабуть, увійде й відбере в неї телефон. По-друге, якщо приступ у Колера проходить так само, як завжди, то він, мабуть, і досі не спроможний говорити. Зрештою, це не має значення... Схоже, Оліветті зараз так чи інакше не налаштований нікому вірити на слово.

Згадай! наказувала вона собі. Згадай розв’язок цієї задачі!

Згадування — це один із трюків буддистської філософії. Замість того, щоб просити розум знайти вихід із, на перший погляд, безвихідного становища, Вітторія просто намагалася згадати його. Упевненість, що колись вона знала відповідь, налаштовувала розум на те, що ця відповідь мусить існувати... й рятувала від відчаю. Вітторія часто вдавалась до цієї тактики, вирішуючи проблеми в науці, які, на думку багатьох, не мали розв’язку.

Але зараз трюк зі згадуванням не спрацьовував. Тоді вона оцінила свої можливості... свої потреби. Треба було когось попередити. Хтось у Ватикані мусив сприйняти її слова серйозно. Але хто б це міг бути? Камерарій? Як із ним зв’язатися? Вона зачинена у скляній коробці, яка має тільки одні двері.

Засоби, казала вона собі. Завжди є якісь засоби. Ще раз оціни середовище.

Вона інстинктивно опустила плечі, заплющила очі і тричі глибоко вдихнула. Відчула, як серце почало битися повільніше, м’язи розслабились. Паніка минула, думки впорядкувались. Усе добре, казала вона собі, тепер подумай спокійно. Що в цьому становищі позитивного? Які я маю переваги?

У спокійному стані аналітичний розум Вітторії Ветри був потужною силою. За лічені секунди вона зрозуміла, що їхнє ув’язнення — це насправді ключ до свободи.

— Я зателефоную, — раптом сказала вона.

Ленґдон підвів голову.

— Я саме збирався порадити вам зателефонувати Колерові, але...

— Не Колерові. Декому іншому.

— Кому?

— Камерарію.

— Ви зателефонуєте камерарію? Як? — Ленґдон зовсім розгубився.

— Оліветті сказав, що камерарій зараз у кабінеті Папи.

— То й що з того? Ви знаєте, як зателефонувати до кабінету Папи?

— Ні. Але я не дзвонитиму зі свого телефону. — Вона показала на надсучасну телефонну систему в Оліветті на столі. Тут було безліч кнопок швидкого набору. — Керівник служби безпеки мусить мати прямий зв’язок із кабінетом Папи.

— Аякже. А ще він має громила з пістолетом, що стирчить за шість футів звідси.

— Але ж ми тут замкнені.

— Про це я не забув.

— Я маю на увазі, що не тільки ми не можемо вийти, а й гвардієць не може до нас увійти. Це особистий кабінет Оліветті. Навряд чи ще хтось має до нього ключ.

Ленґдон подивився на гвардійця.

— Це скло доволі тонке, а пістолет у нього доволі великий.

— І що він зробить? Вистрелить у мене за те, що я скористаюся телефоном?

— А чорт його знає! Це місце досить дивне, і те, як вони тут поводяться...

— Вибір у нас невеликий, — сказала Вітторія. — Або я спробую зателефонувати, або ми проведемо найближчі п’ять годин і сорок вісім хвилин у ватиканській в’язниці. Принаймні з цього місця буде найкраще спостерігати за вибухом.

Ленґдон зблід.

— Але, щойно ви знімете слухавку, гвардієць покличе Оліветті. Крім того, тут двадцять кнопок. І жодних написів. Ви що, збираєтесь натискати всі по черзі, сподіваючись, що рано чи пізно вам пощастить?

— У жодному разі, — відповіла вона, підійшовши до телефону. — Тільки одну. Вітторія взяла слухавку і натиснула верхню кнопку. — Номер перший. Закладаюсь на один із тих доларів з символікою ілюмінатів, які у вас в кишені, що це телефон до Папи. Хто б іще міг бути найважливішим для головнокомандувача швейцарської гвардії?

Ленґдон не встиг відповісти. Гвардієць по той бік дверей почав стукати по склу рукояткою пістолета. Він показав Вітторії, щоб облишила телефон.