Дэн Браун – Янголи і демони (страница 22)

— Під пірамідою написано Novus... Ordo...

— Novus Ordo Seclorum, — підказав їй Ленґдон. — Це означає новий світський лад.

— Світський, тобто нерелігійний?

— Нерелігійний. Ці слова не тільки чітко окреслюють мету ілюмінатів, а й різко суперечать фразі, що поряд. Ми віримо в Бога.

— Але як усі ці символи могли опинитися на наймогутнішій валюті світу? — занепокоїлась Вітторія.

— Більшість науковців вважають, що це сталося завдяки віце-президентові Генрі Воллесу. Він був масоном вищого рангу і, безумовно, мав зв'язки з ілюмінатами. Ніхто не знає, чи він зробив це свідомо як один з ілюмінатів, чи несвідомо, просто під їхнім впливом. Але такий зразок державної печатки запропонував президентові саме Воллес.

— Як? Як міг президент погодитися...

— Цим президентом був Франклін Рузвельт. Воллес просто сказав йому, що Novus Ordo Seclorum означає новий курс.

— І Рузвельт більше нікого не попросив подивитися на цей символ, перш ніж доручити скарбниці його друкувати? — Вітторія не дуже вірила.

— Не було такої потреби. Вони з Воллесом були як брати.

— Брати?

— Зазирніть до підручника історії, — усміхнувшись, порадив Ленґдон. — Франклін Рузвельт був відомим масоном.

32

Ленґдон затамував подих: Х-33 спіраллю заходив на посадку в римський аеропорт Леонардо да Вінчі. Вітторія заплющила очі, наче намагаючись зусиллям волі взяти ситуацію під контроль. Колеса торкнулися землі, і літак покотив до одного з приватних ангарів.

— Вибачте за довгий політ, — сказав пілот, вийшовши з кабіни. — Над населеними районами доводилось летіти повільніше, щоб не перевищувати встановлених норм шуму.

Ленґдон подивився на годинник. Вони летіли рівно тридцять сім хвилин.

Пілот швидко відчинив зовнішні двері.

— Ніхто не хоче пояснити, що відбувається?

Вітторія й Ленґдон промовчали.

— Що ж, добре, — сказав пілот, потягуючись. — Я буду в кабіні з кондиціонером і музикою. Тільки я й Гарт.

Під яскравим пообіднім сонцем Ленґдон перекинув піджак через плече. Вітторія підвела обличчя до неба й глибоко вдихувала повітря, неначе сонячні промені передавали їй якусь чудодійну енергію.

Середземноморці, подумав Ленґдон, відчуваючи, що вже спітнів.

— Трохи невідповідний вік для мультфільмів, як ви вважаєте? — сказала Вітторія, не розплющуючи очей.

— Перепрошую?

— Ваш годинник. Я побачила його в літаку.

Ленґдон злегка почервонів. Він уже звик виправдовуватись за свій годинник. Цю колекційну модель із Міккі-маусом подарували йому в дитинстві батьки. І хоч Міккі-маус із випростаними руками, що виконували функцію стрілок, виглядав трохи дурнувато, іншого годинника Ленґдон ніколи не носив. Він був водонепроникний і світився в темряві — ідеальний для змагань із плавання та пізніх прогулянок неосвітленими стежками кампусу. Коли студенти звертали увагу на його дивне уявлення про моду, Ленґдон відповідав, що Міккі-маус допомагає йому залишатися в душі молодим.

— Шоста година, — сказав він.

Вітторія кивнула, все ще не розплющуючи очей.

— А ось, схоже, і наш транспорт.

Ленґдон почув удалині якийсь гуркіт, подивився вгору, і його мало не занудило. З півночі, опустившись низько над злітною смугою, до них наближався гелікоптер. Ленґдон один раз літав на гелікоптері над долиною Пальпа в Андах, розглядаючи загадкові малюнки пустелі Наска на піску, і йому це аніскілечки не сподобалось. Літючий черевик. Після двох перельотів за день Ленґдон мав надію, що Ватикан вишле по них авто.

Очевидно, він помилявся.

Гелікоптер сповільнився в них над головами, якусь мить повисів у повітрі, тоді почав швидко спускатися на злітну смугу. Він був білий, а з одного боку мав герб — два тонкі ключі навхрест і папська тіара на тлі щита. Цей символ Ленґдон знав дуже добре. Це була традиційна печатка Ватикану — священний символ папського престолу, причому сам «престол» був у прямому сенсі давнім троном святого Петра.

Святий гелікоптер, подумки зітхнув Ленґдон, спостерігаючи, як той приземляється. Він і забув, що Ватикан має власний повітряний флот у складі одного гелікоптера, яким Папу доправляють до аеропорту, на зустрічі, а також до його літньої резиденції в Ґандольфо. Ленґдон однозначнно волів би їхати автом.

Пілот вистрибнув із кабіни і пішов до них. Тепер настала черга Вітторії занервувати.

— Оце наш пілот?

Ленґдон поділяв її занепокоєння.

— Летіти чи не летіти? Ось у чім запитання.

Пілот виглядав так, наче його нарядили для якоїсь шекспірівської п’єси — жакет у блакитно-золоту смужку з пишними рукавами, такі самі панталони і гетри. На ногах він мав чорні туфлі без підборів, дуже схожі на домашні капці. На додаток до всього на голові в нього був чорний фетровий берет.

— Це традиційний однострій швейцарський гвардійців, — пояснив Ленґдон. — Його змоделював свого часу сам Мікеланджело. — Коли пілот підійшов ближче, Ленґдон скривився. — Треба визнати, що він не належить до його найкращих творінь.

Попри маскарадну зовнішність, було видно, що пілот налаштований серйозно. У його ході відчувалось не менше впевненості й гідності, ніж у морського піхотинця США. Ленґдон багато разів читав, які суворі вимоги висувають до тих, хто хоче вступити до елітної швейцарської гвардії. Рекрутів набирають в одному з чотирьох католицьких кантонів Швейцарії, і вони мусять бути громадянами Швейцарії чоловічої статі віком від дев’ятнадцяти до тридцяти років, зростом щонайменше п’ять футів шість дюймів, неодруженими і відслужити в швейцарській армії. У світі це блискуче військо було предметом заздрості — мало чи не кожна держава хотіла б мати таку саму надійну й ефективну службу безпеки.

— Це ви з ЦЕРНу? — холодно запитав гвардієць, зупинившись перед ними.

— Так точно, — відповів Ленґдон.

— Ви долетіли на диво швидко, — сказав гвардієць і спантеличено глянув на Х-33. Тоді повернувся до Вітторії. — Скажіть, шановна пані, у вас немає іншого одягу?

— Перепрошую?

Він показав на її ноги.

— У Ватикані не дозволено ходити в шортах.

Ленґдон подивився на ноги Вітторії і спохмурнів. Він геть забув. У Ватикані суворо заборонено виставляти напоказ ноги вище колін — і чоловікам, і жінкам. Таке правило запроваджено як вияв поваги до святості Божого міста.

— Це все, що в мене є з собою, — відповіла Вітторія. — Ми дуже поспішали.

Гвардієць кивнув, явно незадоволений. Тоді звернувся до Ленґдона:

— Маєте при собі якусь зброю?

Зброю? здивувався Ленґдон. Та я не маю при собі навіть запасного комплекту спідньої білизни! Він похитав головою.

Гвардієць присів біля Ленґдонових ніг і почав його обмацувати, починаючи зі шкарпеток. Довірливий хлопець, що й казати, подумав Ленґдон. Сильні руки пересувалися все вище по ногах Ленґдона, неприємно наблизилися до паху. Нарешті перейшли догори — до грудей і плечей. Пересвідчившись, очевидно, що Ленґдон «чистий», гвардієць повернувся до Вітторії. Пройшовся поглядом по її ногах і фігурі.

Вітторія спалахнула.

— Навіть не думайте про це!

Гвардієць зміряв її суворим поглядом, явно бажаючи залякати. Вітторія й оком не зморгнула.

— Це що? — Гвардієць показав на невеличкий квадратний горбок на передній кишені її шортів.

Вітторія витягла ультратонкий мобільний телефон. Гвардієць узяв його, відкрив, зачекав на гудок, тоді, очевидно пересвідчившись, що це й справді тільки телефон, віддав їй. Вітторія запхала його назад до кишені.

— Поверніться, — попросив гвардієць.

Вітторія послухалась — випростала руки вгору й повернулась на всі триста шістдесят градусів.

Гвардієць уважно її оглядав. Ленґдон уже визначив, що обтислі шорти й майка Вітторії не випирають ніде, де не повинні. Гвардієць, очевидно, дійшов такого самого висновку.

— Дякую. Ідіть, будь ласка, за мною.

Пропелер гелікоптера Ватикану крутився на неробочому ходу, Вітторія, як загартований профі, зайшла до кабіни перша, тільки ледь пригнувшись під пропелером. Ленґдон на мить завагався.

— А в автомобілі доїхати ніяк не можна? — напівжартома прокричав він пілотові, який саме сідав на своє місце.

Той нічого не відповів.

Знаючи навіжених римських водіїв, Ленґдон усвідомлював, що літати в Римі, мабуть, безпечніше, ніж їздити. Він глибоко вдихнув і теж зайшов досередини, обережно пригнувшись під пропелером.