Дэн Браун – Янголи і демони (страница 18)

— Він каже правду, — тремтячим голосом підтвердила Вітторія.

Чоловіки обернулися. Вітторія йшла до них. Вона насилу трималася на ногах.

— Він каже правду. Ніхто не зможе відтворити зарядний пристрій за такий короткий час. Тільки на інтерфейс пішло б кілька тижнів. Фільтри потоку, сервокотушки, блок регулювання потужності — і все це має бути підлаштоване під електроенергію па місці встановлення.

Ленґдон наморщив чоло. Суть він зрозумів. Контейнер з антиматерією не можна підзарядити від першої-ліпшої розетки. За стінами ЦЕРНу він може проіснувати максимум двадцять чотири години, а тоді неминуче перетвориться на ніщо.

А в такому разі залишалась одна-єдина, дуже невтішна, версія.

Треба дзвонити в Інтерпол, — сказала Вітторія. Власний голос здався їй якимсь далеким. — Мусимо негайно повідомити належні органи.

Колер похитав головою:

— У жодному разі.

— Як? — здивувалась Вітторія. — Чому це?

— Ви з батьком поставили мене в дуже складне становище.

— Директоре, нам потрібна допомога. Треба розшукати цей контейнер і повернути сюди, доки ніхто не постраждав. Це наша відповідальність!

— Наша відповідальність — думати, — жорстко сказав Колер. — Те, що сталося, може мати дуже й дуже серйозні наслідки для ЦЕРНу.

— То ви турбуєтеся про репутацію ЦЕРНу?! Ви уявляєте, що може наробити така кількість антиматерії в якійсь міській зоні? Її радіус вибуху — півмилі! Дев’ять кварталів!

— Мабуть, вам із батьком варто було подумати про це перед тим, як створювати цей зразок.

Для Вітторії це був удар у серце.

— Але ж... ми вжили всіх запобіжних заходів.

— Виявилось, що їх недостатньо.

— Але ж ніхто не знав про наш проект. — Вона, звичайно, розуміла, що цей аргумент уже не має сенсу. Звичайно, хтось таки знав. Хтось якимсь чином довідався.

Сама Вітторія не розповідала нікому. Отже, залишалося тільки два пояснення. Або батько комусь довірився, не розповівши про це їй, — що було дуже малоймовірно, оскільки це власне він наполіг, щоб вони заприсяглися одне одному тримати проект в таємниці — або ж за ними хтось стежив. Може, хтось прослуховував мобільні телефони? За той час, що Вітторія подорожувала, вони кілька разів розмовляли. Можливо, у якійсь із розмов вони сказали щось зайве. Крім того, була ще електронна пошта. Але ж вони були обережні... А може, це служба безпеки ЦЕРНу? Може, за ними таємно стежили? Зрештою, це вже не мало жодного значення. Що зроблено, те зроблено. Батько загинув.

Ця думка підштовхнула її до дій. Вона витягла з кишені шортів мобільний телефон.

Колер, сильно кашляючи, поїхав до неї. Очі в нього палали гнівом.

— Кому... ти дзвониш?

— На комутатор ЦЕРНу. Вони можуть з’єднати нас з Інтерполом.

— Подумай добре! — прохрипів крізь кашель Колер і різко загальмував просто перед нею. — Невже ти й справді така наївна? Тепер цей контейнер може бути де завгодно. Жодна розвідувальна служба у світі не здатна знайти його за такий короткий термін.

— То ви пропонуєте не робити нічого?! — Вітторії було неприємно сперечатися з людиною в такому жалюгідному стані, але директор поводився так неадекватно, що вона його просто не впізнавала.

— Я пропоную робити те, що мудро, — відповів Колер. — Навіщо ставити під загрозу репутацію ЦЕРНу і втягувати в це поліцію, якщо вона й так нічим не допоможе? Зачекай. Подумаймо.

Вітторія знала, що в аргументах Колера є певна логіка, однак знала й те, що логіка, вже за визначенням, не має нічого спільного з моральною відповідальністю. Для її батька моральна відповідальність була понад усе — сумлінне ставлення до науки, чесність, віра в людське добро. Вітторія теж у це все вірила, але розглядала ці речі через призму карми. Відвернувшись від Колера, вона відкрила мобільник.

— Облиш це, — сказав він.

— Спробуйте мене зупинити.

Колер не ворухнувся.

Уже за мить Вітторія зрозуміла чому: так глибоко під землею подзвонити з мобільного неможливо. Шаленіючи з люті, вона швидко закрокувала до ліфта.

26

Убивця стояв у кінці кам’яного тунелю. Смолоскип у його руці й досі яскраво горів, дим змішувався із запахом моху й затхлого повітря. Довкола стояла тиша. Залізні двері на його шляху здавалися такими ж давніми, як і сам тунель. Заіржавілі, проте й досі міцні. Він чекав у темряві, вірячи, що його не підведуть.

Час майже настав.

Янус пообіцяв, що хтось відчинить йому двері зсередини. Така зрада вбивцю вражала. Щоб виконати завдання, він би прочекав під цими дверима й цілу ніч, однак відчував, що в цьому не буде потреби. Він мав справу з рішучими людьми.

За кілька хвилин, точно в призначений час, по той бік дверей голосно забряжчали важкі ключі. Метал скреготів об метал — старовинні замки піддавалися. Один за одним всі три величезні засуви відсунулися. Замки скрипіли так, наче їх ніхто не чіпав кілька століть поспіль.

Тоді настала тиша.

Убивця терпляче вичекав п’ять хвилин, як йому й наказали. Тоді, тремтячи від збудження, штовхнув важкі двері.

27

Вітторіє, я забороняю тобі це робити! — задихаючись, мовив Колер.

Ліфт їхав догори, директорові ставало дедалі гірше.

Вітторія його не чула. Їй хотілося спокою, такого звичного в цьому місці, яке більше не здавалося рідним. Вона знала, що ЦЕРН вже ніколи не буде для неї тим, чим був раніше. Зараз треба зціпити зуби і діяти. Передусім дістатися до телефону.

Роберт Ленґдон був поруч і, як звичайно, мовчав. Вітторії набридло вгадувати, хто цей чоловік. Експерт? Більш непевно годі й висловитись. Містер Ленґдон може допомогти нам знайти вбивцю твого батька. Допомоги від Ленґдона не було жодної. Його доброта й турботливість, щоправда, здавалися щирими, але він явно щось приховував. Вони обидва щось приховували.

Колер не відступався.

— Як директор ЦЕРНу, я відповідальний за майбутнє науки. Якщо ти перетвориш це на міжнародний скандал і ЦЕРН постраждає...

— Майбутнє науки? — перебила його Вітторія. — Ви що, справді сподіваєтесь уникнути відповідальності, не зізнавшись, що цю антиматерію створено в ЦЕРНі? Вам начхати на життя людей, які ми поставили під загрозу?

— Не ми, — уточнив Колер. — А ви. Ти і твій батько. — Вітторія відвела очі. — Що ж стосується загрози для життя, — провадив Колер, — то, власне, про життя і йдеться. Тобі відомо, що опанування антиматерії має величезне значення для життя на цій планеті. Якщо ЦЕРН збанкрутує через скандал, постраждають усі. Майбутнє людства залежить від таких установ, як ЦЕРН, і від таких науковців, як ти й твій батько, що працюють сьогодні над вирішенням проблем майбутнього.

Вітторія вже не раз чула лекцію Колера про епохальну роль науки, але та ніколи не справляла на неї враження. Наука сама створює половину тих проблем, які намагається вирішити. «Прогрес» — це найбільше зло для матері-землі.

— Науковий поступ загалом пов’язаний із ризиком, — переконував Колер. — Так було завжди. Дослідження космосу, генна інженерія, медицина — в усіх сферах допускалися помилки. Наука мусить переживати власні невдачі й рухатися далі. Задля блага всіх.

Вітторію завжди вражало вміння Колера з науковою безсторонністю зважувати моральні питання. Здавалося, його інтелект відділяє від душі величезна холодна безодня.

— По-вашому, ЦЕРН такий необхідний для майбутнього Землі, що моральна відповідальність на нас не поширюється?

— Тільки не тороч мені зараз про мораль! Ви з батьком переступили межу, виготовивши цей зразок, і поставили під загрозу весь наш центр. Я ж намагаюся врятувати не тільки робочі місця трьох тисяч науковців, які тут працюють, а й добре ім’я твого батька. Подумай про нього. Такий чоловік, як твій батько, не заслуговує на те, щоб його запам’ятали як винахідника зброї масового знищення.

Вітторія відчула, що цього разу удар влучив у ціль. Це я намовила батька виготовити той зразок. Це моя вина.

Коли ліфт зупинився й двері відчинилися, Колер усе ще говорив. Вітторія вийшла, витягнула мобільник і знову спробувала набрати номер.

Досі немає мережі. Чорт забирай! Вона попрямувала до дверей.

— Вітторіє, зупинись. — Директор важко дихав і ледве встигав за нею. — Зачекай, нам треба поговорити.

— Basta di parlare!

— Подумай про батька, — вмовляв Колер. — Що він би зробив на твоєму місці? — Вітторія не зупинялася. — Вітторіє, ти не все знаєш. — Вітторія відчула, як ноги самі зупиняються. — Не знаю, про що я думав. Я лише намагався захистити тебе. Скажи мені, чого ти хочеш. Ми мусимо діяти спільно.

Вітторія зупинилася на півдорозі, але не обернулась.

— Я хочу знайти антиматерію. І хочу дізнатися, хто вбив батька.

Вона чекала. Колер зітхнув.

— Вітторіє, ми вже знаємо, хто вбив твого батька. Пробач.

Вітторія повернулась до нього обличчям.

— Що?

— Я не знав, як тобі сказати. Це дуже важко...