Дэн Браун – Втрачений символ (страница 77)

— Що?! Вибачте, з ким я говорю?

— Це охоронець Пейдж Монтгомері з «Ексклюзивної безпеки». — Голос жінки відчутно тремтів. — Може, ви нам щось поясните й допоможете. Приблизно годину тому моя напарниця прийняла дзвінок 911 в Калорама-Гайтс... з приводу можливого захоплення заручників. Я втратила з нею контакт і приїхала сюди з підмогою, щоб перевірити помешкання. Мою напарницю ми знайшли мертвою на задньому подвір’ї. Власника будинку немає, тому нам довелося виламати двері. На столі у залі задзвонив мобільник, і я...

— Так ви всередині?

— Так, і дзвінок 911 виявився правильним... — сказала жінка і затнулася. — Вибачте, якщо я сумбурно висловлююсь, але у мене напарницю вбили, а тут іще ми знайшли заручника. Він у вкрай поганому стані, але ми намагаємося його врятувати. Він питав про двох людей — Роберта Ленґдона і Кетрін.

— Це мій брат! — випалила Кетрін у слухавку, притиснувшись головою до голови Ленґдона. — Це я телефонувала у 911! З ним усе гаразд?

— Взагалі-то, пані... — голос жінки знову затремтів. — Він у дуже поганому стані. У нього відрізана права рука...

— Благаю, — мовила Кетрін, — дайте мені з ним поговорити!

— Зараз йому надають допомогу. Він час від часу втрачає свідомість. Якщо ви десь поруч, то краще приїздіть сюди. Він хоче вас бачити.

— Ми приблизно за шість хвилин їзди від вас, — сказала Кетрін.

— Тоді раджу вам поквапитися. — У слухавці почувся приглушений шум, а потім жінка заговорила знову: — Вибачте, здається, мене кличуть. Поговоримо, коли приїдете.

І телефон замовк.

РОЗДІЛ 91

З підвалу Ленґдон і Кетрін кинулися вгору і побігли темним коридором до парадних дверей. Над їхніми головами вже не чулося гуркоту лопатей гелікоптера, і в Ленґдона зажевріла надія, що їм вдасться вислизнути непоміченими, дістатися до Калорама-Гайтс і побачити Пітера.

Вони знайшли його. Він живий. Півхвилини тому, коли вони скінчили розмову з жінкою-охоронцем, Кетрін витягла піраміду та горішній камінь із чана. З піраміди ще капала вода, коли вона поклала її до професорової шкіряної сумки, відчуваючи шкірою тепло, яке і досі випромінював кам’яний моноліт.

Збудження через звістку, що Пітера нарешті знайшли, на якийсь час затьмарило інші думки про світний напис на горішньому камені: майдан Франкліна, вісім. Але у них іще буде час, коли вони доберуться до Пітера.

Піднявшись сходами та завернувши за ріг, Кетрін різко зупинилася і показала на гостьову кімнату потойбіч залу. У вікно в еркері Ленґдон побачив довгастий гелікоптер на галявині, а біля нього пілота, що дивився у протилежний від них бік і про щось розмовляв по рації. Поблизу гелікоптера стояв джип «ескалада» із затемненими вікнами.

Тримаючись у затінку, Ленґдон та Кетрін увійшли до гостьової кімнати і обережно поглянули у вікно — чи, бува, не видно поруч решти оперативної групи. Дякувати Богу, широчезна галявина перед національним собором була порожня.

— Напевне, вони в соборі, — сказав Ленґдон.

— Ні, не в соборі, — почувся голос позаду.

Ленґдон та Кетрін різко обернулися і побачили, хто їм відповів. В одвірку стояли дві темні постаті, націливши на них лазерні приціли своїх гвинтівок, і на грудях Ленґдона вже затанцювала червона цятка.

— Так приємно знову бачити вас, професоре, — почувся знайомий хрипкий голос. Агенти розступилися, і крихітна фігура директорки Сато, легко прослизнувши повз них, перетнула гостьову кімнату і зупинилася перед Ленґдоном. — Сьогодні ви зробили кілька вкрай хибних кроків.

— Поліція знайшла Пітера Соломона, — з притиском заявив Ленґдон. — Він у поганому стані, але живий. Усе скінчилося.

Може, Сато й здивувалася звістці, що Пітера знайшли, але не дала взнаки. Прилипнувши до Ленґдона немиготливими очима, вона підійшла до нього майже впритул.

— Професоре, запевняю вас, це ще не кінець. А якщо втрутилася поліція, то це лише ускладнює справу. Я вже казала вам сьогодні, що ситуація є вкрай делікатною та непевною. Вам не слід було тікати з цією пірамідою.

— Пані, — випалила Кетрін. — Мені конче необхідно побачитися з братом. Можете забрати піраміду, але ви мусите...

— Я мушу?! — грізно спитала Сато, крутнувшись до Кетрін. — Ви — міс Соломон, наскільки я розумію? — Вона спопелила Кетрін поглядом, а потім повернулася до Ленґдона. — Поставте вашу сумку на стіл.

Ленґдон поглянув на дві червоні цятки на своїх грудях — і поставив шкіряну сумку на кавовий столик. До нього обережно наблизився агент, розстебнув сумку і розкрив її, опустивши краї. З сумки вирвалася маленька хмаринка пари. Він присвітив всередину ліхтариком, якусь мить здивовано помовчав, а потім кивнув Сато.

Директорка підійшла і зазирнула всередину. Волога піраміда та горішній камінь блищали в промені ліхтаря. Сато нахилилася і уважно придивилася до горішнього каменя, котрий, як збагнув Ленґдон, вона бачила раніше лише на рентгенівському знімку.

— Цей напис, — вимогливо спитала Сато, — він для вас щось означає? «Ця таємниця криється в Цьому Порядку» чи в Ордені?

— Ми точно не знаємо, пані.

— А чому піраміда така гаряча?

— Ми занурили її у киплячу воду, — без вагань пояснила Кетрін. — Це була частина процедури розшифровування коду. Ми все вам скажемо, але дозвольте мені побачитися з братом. Він таке перестраждав...

— Ви варили піраміду?! — спитала Сато.

— Вимкніть ліхтарик, — сказала Кетрін. — І погляньте на горішній камінь. Можливо, напис і досі видно.

Агент вимкнув ліхтарик, і Сато нахилилася над каменем. Навіть зі свого місця Ленґдон бачив, що текст на золотій пірамідці і досі слабко світився.

— Майдан Франкліна, вісім? — здивовано мовила Сато.

— Так, пані. Цей текст, вочевидь, було написано якимось лаком, що світиться від розжарювання. Тридцять третій ступінь виявився насправді...

— А адреса? — вимогливо спитала директорка. — Цьому типові потрібна саме адреса?

— Так, — сказав Ленґдон. — Він вважає, що піраміда — це мапа, яка виведе його до місця, де схований безцінний скарб — ключ до розкриття древніх таємниць.

Сато недовірливо поглянула на горішній камінь.

— Скажіть мені, — спитала вона, і в її голосі почулися легкі нотки страху, — а ви ще не контактували з цим чоловіком? Ви ще не дали йому цю адресу?

— Ми намагалися. — І Ленґдон розповів, що трапилося, коли вони зателефонували на мобільний викрадача.

Сато слухала, облизуючи язиком свої жовті зуби. Здавалося, директорка ось-ось вибухне гнівом, але натомість повернулася до одного з агентів і тихим шепотом сказала:

— Приведіть його. Він у джипі.

Агент кивнув і щось сказав по рації.

— Приведіть кого? — спитав Ленґдон.

— Того єдиного чоловіка, який здатен виправити ту чортову халепу, у яку ми через вас вскочили!

— Яка халепа?! — огризнувся Ленґдон. — Тепер, коли Пітер у безпеці...

— Заради всього святого! — вибухнула Сато. — Йдеться не про Пітера! Я намагалася пояснити вам, професоре, але ви здумали діяти проти мене, а не допомагати мені! Саме через вас сталася ця жахлива халепа! Коли ви знищили свій мобільний телефон, який ми і справді намагалися відстежити, ви знищили можливість спілкування з цим чоловіком. А ця адреса, яку ви виявили, — якою б вона, в біса, не була, — це наш єдиний шанс спіймати того психа. Щоб грати в цю гру, мені були потрібні ви: щоб дати йому адресу й водночас довідатися, де його зловити!

Не встиг Ленґдон відповісти, а Сато вже спрямувала залишки свого гніву на Кетрін.

— А ви, міс Соломон! Ви ж знали, де живе цей маніяк! Чому не сказали мені? Натомість послали приватного охоронця перевірити помешкання цього чоловіка. Невже ви не розумієте, що знищили будь-який шанс спіймати його там? Я рада, що ваш брат у безпеці, але дозвольте мені пояснити вам, що сьогодні ми зіштовхнулися з кризою, наслідки якої сягають далеко за межі проблем вашої родини. Вони дадуться взнаки в усьому світі. Чоловік, що захопив вашого брата, володіє величезною силою, і ми мусимо спіймати його негайно.

Коли вона закінчила свою тираду, з темряви виринула тендітна висока постать Ворена Беламі. Він здавався якимось скуйовдженим, побитим і шокованим... неначе щойно побував у пеклі.

— Ворене! — підскочив Ленґдон. — 3 вами все гаразд?

— Ні, — відповів Беламі. — Не гаразд.

— Ви чули? Пітер уже в безпеці.

Беламі кивнув з таким безнадійним та приголомшеним виглядом, наче сталося щось непоправне.

— Так, я чув розмову. Я радий.

— Ворене, що, в біса, відбувається?

У розмову втрутилася Сато.

— Поговорите за хвилину, шановні. А зараз містер Беламі вийде на зв’язок з цим психом і поспілкується з ним. Так, як він робив увесь вечір.

Ленґдонові здалося, що під ногами гойднулася земля.

— Беламі не контактував із цим психом ввечері! Той навіть не знає про участь Беламі у цій справі!

Сато повернулася до Беламі й здивовано звела брови.

Беламі зітхнув:

— Роберте, мені шкода, але я не був з вами до кінця чесним сьогодні.