Дэн Браун – Втрачений символ (страница 51)
Ленґдон дивився на Беламі, але подумки був із Пітером, прокручуючи варіанти, як швидше його знайти. «Розшифруйте напис, — наказав йому поневолювач Пітера, — і він розкаже вам, де схований найбільший скарб людства. Ми підемо туди разом... і здійснимо обмін».
Архітектор вимкнув телефон і насупився. На дзвінки ніхто не відповідав.
— Я ось чого не розумію, — озвався Ленґдон. — Навіть якщо я припущу існування цієї схованої мудрості... і погоджуся, що ця піраміда якимось чином вказує на її підземне місцеположення, то що мені слід шукати? Склеп? Бункер?
Беламі довго сидів мовчки, а потім зітхнув і заговорив — неохоче та обережно добираючи слова:
— Роберте, згідно з тим, що я чув роками, ця піраміда веде до входу на спіральні сходи.
— Сходи?
— Так, сходи. Вони ведуть під землю — на сотні футів.
Ленґдон вухам своїм не повірив. І прихилився ближче.
— Кажуть, що древня мудрість у самому низу.
Роберт Ленґдон підскочив і почав збуджено ходити туди-сюди. «Спіральні сходи, що йдуть у глиб землі на сотні футів... у Вашинґтоні, округ Колумбія».
— А хто-небудь бачив колись оті сходи?
— Здогадно, вхід завалений величезним каменем.
Ленґдон зітхнув. Сховище, закрите величезним каменем, ідею взято просто з Біблії, де йдеться про завалену каменем гробницю Христа. Цей гібридний архетип був батьком усіх легенд.
— Ворене, а ви самі вірите, що ці містичні потаємні сходи і справді існують?
— Я ніколи не бачив їх особисто, але кілька старших за віком масонів присягаються, що вони існують. Я щойно намагався додзвонитися до одного з них.
Ленґдон походжав туди-сюди, не знаючи, що й сказати.
— Важке ж завдання дали ви мені з цією пірамідою, Роберте. — У м’якому світлі настільної лампи професор помітив, як посуворішав погляд Ворена Беламі. — Не знаю, як можна примусити людину повірити в те, у що вона вірити не хоче. Однак, сподіваюся, ви розумієте свій обов’язок перед Пітером Соломоном.
«Так, мій обов’язок — допомогти йому», — подумки відповів Ленґдон.
— Мені не треба, щоб ви повірили в ту силу, яку здатна вивільнити ця піраміда. Мені також не потрібно, щоб ви повірили в ті сходи, до яких ця піраміда начебто веде. Але мені дуже важливо, щоб ви повірили у свій моральний обов’язок захистити цю таємницю... якою б вона не була. — Беламі кивнув на маленький кубоподібний пакунок. — Пітер дав вам цей горішній камінь, бо довіряв вам і знав, що ви зробите так, як він вас попросить, і не викажете цієї таємниці. І зараз ви маєте зробити те саме, навіть якщо це означатиме пожертвувати життям Пітера.
Пітер різко зупинився і крутнувся на п’ятах.
— Що?!
Беламі навіть не ворухнувся, вираз його обличчя був сповнений болю, але рішучий.
— Він сам би цього хотів. Вам доведеться забути про Пітера. Його більше нема. Пітер виконав своє завдання, зробивши все від нього залежне, щоб захистити цю піраміду. І тепер ми мусимо зробити все залежне від
— Як ви можете таке казати! — вигукнув Ленґдон, спалахнувши гнівом. — Навіть якщо ця піраміда є всім тим, що ви кажете, Пітер — ваш брат-масон. Ви ж поклялися захищати його незважаючи ні на що, навіть на власну країну!
— Ні, Роберте. Масон має захищати брата-масона понад усе, за винятком одного — великої таємниці, яку наше братство береже для всього людства. Має ця втрачена мудрість той потенціал, на який натякають історики, чи не має — то неважливо, але я поклявся берегти її від рук людей негідних і лихих. І я не віддам її нікому — навіть в обмін на життя Пітера Соломона.
— Я знаю багато масонів, — гнівно мовив Ленґдон, — включно з масонами високого ступеня, і я до біса впевнений, що ці люди не присягалися пожертвувати своїми життями заради кам’яної піраміди. А ще я до біса впевнений, що ніхто з них не вірить у потаємні сходи, що спускаються до скарбу, похованого глибоко під землею.
— Роберте, є групи всередині груп. Далеко не кожен знає все.
Ленґдон глибоко вдихнув, намагаючись опанувати власні емоції. Він, як і багато інших, чув розповіді про кола всередині кіл у масонському середовищі. Правда це чи ні — зараз це здавалося неважливим.
— Ворене, якщо ця піраміда та горішній камінь і справді відкривають найвищий масонський секрет, то навіщо Пітер звернувся саме до мене? Я навіть не масон... тим паче не член якоїсь елітної масонської групи.
— Знаю, і я маю підозру, що саме через це Пітер і довірив вам охороняти цей секрет. На піраміду полювали в минулому, навіть ті, хто проникав до нашого братства з негідними мотивами. Пітер вчинив мудро, коли вирішив зберігати секрет поза межами братства.
— А ви знали, що горішній камінь у мене? — спитав Ленґдон.
— Ні. Пітер міг сказати про це одній-єдиній людині. — Беламі дістав мобільний і натиснув на кнопку повторного набору. — І наразі я ніяк не можу додзвонитися їй. — Відповіла голосова пошта — і Беламі вимкнув телефон. — Що ж, Роберте, здається, нам доведеться розраховувати на самих себе. І прийняти рішення.
Ленґдон поглянув на свій мікі-маусівський годинник — двадцять перша сорок дві.
— Пам’ятаєте — поневолювач Пітера чекає, що я розшифрую цю піраміду
Архітектор спохмурнів.
— Упродовж історії великі люди йшли на болючі особисті жертви, щоб захистити древні таємниці. Ми з вами мусимо зробити те саме. — 3 цими словами він підвівся. — Ми не можемо сидіти на місці. Рано чи пізно Сато вирахує, де ми.
— А як же Кетрін?! — суворо спитав Ленґдон, не рушивши з місця. — Я не можу до неї додзвонитися, а вона так і не відповіла мені.
— Певно, трапилося щось непередбачене.
— Але ж ми не можемо взяти і просто так кинути її!
— Забудьте про Кетрін! — рішуче наказав Беламі. — Забудьте про Пітера! Забудьте про все! Невже ви не розумієте, Роберте, що вам ввірили обов’язок важливіший за всіх нас — за вас, за Пітера, за Кетрін і за мене? — Він поглянув Ленґдонові прямо у вічі. — Ми маємо знайти безпечне місце, щоб сховати цю піраміду та горішній камінь подалі від...
Раптом з великого залу почувся гучний металевий гуркіт. Беламі різко крутнувся на місці, і в його очах зблиснув страх.
— Щось дуже швидко.
Ленґдон обернувся до дверей. То, вочевидь, був звук падіння залізного відра, яке Архітектор помістив на вершечок драбини, приставленої до тунельних дверей. «Вони прийшли за нами».
І раптом, абсолютно несподівано, з того самого напрямку знову долетів металевий гуркіт.
Потім ще раз.
І ще раз.
Безпритульний, що лежав на лавці перед Бібліотекою конгресу, протер очі і витріщився на несподіване видовище, що розгорталося просто перед ним.
Білий «вольво» щойно перестрибнув бордюр, рвонув безлюдною пішохідною доріжкою і, скреготнувши гальмами, зупинився біля підніжжя сходів до парадного входу бібліотеки. З авто вискочила темноволоса приваблива жінка, стурбовано озирнулася довкола і, помітивши чолов’ягу, крикнула:
— Маєте телефон?
«Пані, я навіть лівого черевика не маю, а телефону — і поготів».
Немов прочитавши його думку, жінка кинулася сходами до парадних дверей бібліотеки. Вибігши нагору, вона вхопилася за ручку і почала відчайдушно сіпати кожні з трьох велетенських дверей.
— Пані, бібліотека зачинена.
Але, здавалося, жінці було байдуже. Вхопивши одну з важких кільцеподібних ручок, вона відтягнула її і відпустила. Ручка гучно хряснулася об двері. А потім зробила це ще раз. Знову і знову.
«Отакої! — подумав безпритульний. — Певно, їй сильно почитати припекло».
РОЗДІЛ 56
Коли Кетрін Соломон нарешті побачила, як масивні бронзові двері бібліотеки рвучко розчинилися перед нею, то відчула, наче в її душі прорвало емоційний шлюз. І весь страх та сум’яття, які не мали виходу цього вечора, нарешті вирвалися назовні.
На порозі бібліотеки стояв Ворен Беламі, приятель і довірена особа її брата. Та найбільше була вона рада бачити чоловіка, що стояв у напівтемряві за спиною Архітектора. Її почуття було, вочевидь, взаємним. Вона шкірою відчула полегшення, з яким внутрішньо видихнув Роберт Ленґдон, і кинулася у двері — просто йому в обійми.
Поки Кетрін поверталася до тями в заспокійливих обіймах свого старого приятеля, Беламі зачинив парадні двері. Почувши, як клацнув замок, Кетрін нарешті відчула себе у безпеці. Сльози навернулися зовсім несподівано, але вона зробила над собою зусилля і стримала їх.
Ленґдон тримав її в обіймах.
— От і добре, — прошепотів він. — 3 тобою все гаразд.
«Тому, що ти мене врятував, — хотіла сказати йому Кетрін. — Він знищив мою лабораторію... всю мою роботу. Роки досліджень згоріли у вогні». Їй хотілося розповісти йому про все, але від хвилювання їй перехопило подих.
— Ми знайдемо Пітера. — Низький голос Ленґдона відбився у її грудях і трохи її заспокоїв. — Я обіцяю.
«Я знаю, хто це зробив! — хотіла закричати Кетрін. — Той самий чоловік, що вбив мою матір та мого племінника!» Та не встигла вона все пояснити, як несподіваний звук пронизав бібліотечну тишу.
З вестибюльних сходів почувся гучний тріск, наче на кахляну підлогу впав великий металевий предмет. Кетрін відчула, як м’язи Ленґдона миттєво напружилися.
Беламі підступив до них; вираз його обличчя був страшний.