Дэн Браун – Втрачений символ (страница 46)

У вікно просунулася величезна луската рука і, наосліп помацавши, вхопила Кетрін за шию. Вона різко увімкнула задню передачу, але рука нападника і далі тримала її, немов лещатами, стискуючи з нелюдською силою. Кетрін крутнула головою, намагаючись висмикнутися з хватки, — і раптом її погляд упав на лице переслідувача. Чотири глибокі смуги, вочевидь продряпані нігтями, проникли крізь грим і оголили під ним татуювання. Очі переслідувача були несамовиті і безжальні.

— Я мав тебе убити десять років тому, — прогарчав він. — Тієї ночі, коли я прикінчив твою матір.

Коли до Кетрін дійшло значення цих слів, на неї нахлинув жахливий спогад. Їй пригадався оцей дикий вираз очей — вона вже колись бачила його. «Це він». Кетрін хотіла закричати, але їй завадила мертва хватка, з якою цей тип тримав її за шию.

Вона різко натиснула на газ, і авто сіпнулося назад, мало не зламавши їй шию, бо нападника потягнуло за машиною. «Вольво» накренився уперед, виїжджаючи схилом угору, і Кетрін здалося, що під вагою нападника її шия ось-ось не витримає. Раптом по боковій поверхні авто шкрябонули гілки, хльоснули у вікно — і ця вага зникла разом із рукою.

Авто проломилося крізь хвойні зарості, вискочило на верхню автостоянку, і Кетрін натиснула на гальма. Унизу напівголий чоловік поволі зіп’явся на ноги і витріщився у світло фар. З лячним спокоєм він підняв лускату руку і показав прямо на Кетрін.

Тваринний страх та ненависть охопили її. Вона крутнула кермо і натиснула на газ. І за кілька секунд, різко гойднувшись на повороті, вискочила на Сілвер-Гілл-роуд.

РОЗДІЛ 48

Капітолійський полісмен Нуньєс у лихоманці подій спершу не побачив для себе іншого виходу, як допомогти Архітектору та Робертові Ленґдону втекти. Але тепер, у підвальному приміщенні поліцейського управління, він відчув, як над його головою швидко скупчуються хмари.

Шеф Трентон Андерсон притискав до голови пакунок із льодом, а ще один полісмен клопотався над синцями Сато. Вони обоє стояли разом із членами групи відеоспостереження і проглядали записи камер спостереження, щоб вирахувати місцеположення Ленґдона та Беламі.

— Перевірте запис із кожного коридору та виходу, — наказала Сато. — Я хочу знати, куди вони поділися!

Нуньєс мало не зомлів. Він збагнув, що не мине й кількох хвилин, як працівники групи знайдуть потрібне відео і дізнаються правду. «Я допоміг їм утекти». І без того невеселе становище Нуньєса погіршилося прибуттям оперативної групи ЦРУ у складі чотирьох людей, які стояли зараз поруч із ним, готуючись вирушити услід за Ленґдоном та Беламі. Ці хлопці не були схожі на полісменів з Капітолію — круті серйозні вояки в чорних камуфляжах, з приладами нічного бачення та з футуристичного вигляду пістолетами.

Нуньєса занудило від страху. Нарешті він наважився й обережно кивнув Андерсонові.

— Можна вас на хвилинку, шефе?

— Що таке? — спитав той, виходячи за Нуньєсом до залу.

— Начальнику, я зробив величезну помилку, — сказав Нуньєс, рясно спітнівши. — Вибачте, я складаю свої повноваження. «Все одно ти виженеш мене за кілька хвилин під три чорти».

— Не зрозумів?

Нуньєс енергійно прокашлявся.

— Я бачив Ленґдона й Беламі у гостьовому центрі, коли вони виходили з будівлі.

— Що?! — заволав Андерсон. — Чому ж ти мені нічого не сказав?

— Тому що Архітектор наказав мені нікому не казати ані слова.

— Я наймав тебе на роботу, а не він, чорти б тебе забрали! — скрикнув Андерсон, і його голос відлунив у коридорі. — Беламі тріснув мене головою об стіну, трясця його матері!

Нуньєс подав Андерсону ключ, який залишив йому Архітектор.

— А це що таке? — гаркнув Андерсон.

— Ключ до нового тунелю під Індепенденс-авеню. Він був у Архітектора Беламі. Саме туди вони й побігли.

Андерсон остовпіло витріщався на ключ.

Сато висунула голову в коридор і підозріло поглянула на них.

— Що у вас тут таке?

Нуньєс сполотнів як крейда. Андерсон і досі тримав ключ, і Сато не могла його не помітити. Поки ця огидна й страшна карлиця наближалася до них, Нуньєс відчайдушно метикував, як вигородити свого шефа.

— Я знайшов цей ключ на долівці у підземеллі. Й оце питав у шефа Андерсона, чи він, бува, не знає, від чого цей ключ?

Сато підійшла і придивилася до ключа.

— Ну, і як — шеф знає?

Нуньєс поглянув на Андерсона, який, вочевидь, зважував усі варіанти, перш ніж заговорити. Нарешті він похитав головою і відповів:

— Так одразу і не скажеш. Доведеться перевірити, куди...

— Не переймайтеся, — сказала Сато. — Це ключ від тунелю, що веде з гостьового центру.

— Та невже? — спитав Андерсон. — А звідки ви дізналися?

— А ми щойно знайшли відеозапис. Полісмен Нуньєс допоміг Ленґдонові та Беламі втекти, а потім замкнув за ними двері до тунелю. Цей ключ дав Нуньєсу Беламі.

Андерсон розлючено обернувся до Нуньєса.

— Це правда?

Полісмен жваво закивав, щосили намагаючись підіграти шефу.

— Вибачте, сер. Архітектор наказав мені нікому не розповідати!

— Та начхати мені на те, що сказав тобі Архітектор! — заволав Андерсон. — Невже...

— Стули пельку, Тренте! — відрізала Сато. — Ви обидва — жалюгідні брехуни. У ЦРУ все розкажете. На допиті. — Вона вихопила у Андерсона ключ від тунелю. — Тепер вам гаплик.

РОЗДІЛ 49

Роберт Ленґдон натиснув на кнопку «відбій» у своєму мобільному і відчув, як всередині зростає тривога. «Чому Кетрін не відповідає?» Вона ж обіцяла зателефонувати йому, як тільки вибереться з лабораторії та вирушить сюди, до нього, але так і не зателефонувала!

Беламі сидів поруч із ним за столом у читальному залі. Він також щойно зателефонував — людині, яка начебто могла надати їм притулок, надійний сховок на деякий час. Та, на жаль, цей чоловік також не відповідав на дзвінок, і Беламі послав термінове текстове повідомлення, щоб той негайно передзвонив на телефон Ленґдона.

— Я ще раз спробую з ним зв’язатися, — сказав Архітектор професорові, — та наразі ми маємо покладатися лише на себе. Обговорімо краще план стосовно піраміди.

«Піраміда». Ленґдон геть забув про пишноту зали довкола нього, увесь його світ зіжмакався, зменшившись у розмірах, і він бачив перед собою лише кам’яну піраміду, запечатаний пакунок із горішнім каменем та елегантного афроамериканця, який вигулькнув із темряви і врятував його від неминучого допиту в ЦРУ.

Ленґдон очікував від Архітектора Капітолію хоч дещиці розважливості та здорового глузду, але тепер йому здалося, що Ворен Беламі був так само схиблений, як і той псих, який стверджував, що Пітер зараз у чистилищі. Беламі наполягав, що цей камінь і є тією самою масонською пірамідою, про яку йшлося в легенді. «Древня мапа, що веде нас до всесильної мудрості».

— Містере Беламі, — ввічливо почав Ленґдон. — Ідея, що десь існує якесь древнє знання, здатне наділити нас величезною силою... я її не сприймаю всерйоз.

Беламі поглянув на нього з таким щирим розчаруванням, що Ленґдонові стало дуже соромно за свій скептицизм.

— Так, професоре, я очікував, що ви скажете щось у такому дусі, але, гадаю, мені не слід дивуватися. Ви лише стороння людина, що зазирнула на хвильку. Є багато масонських реалій, які вам видаються міфом, бо ви не пройшли належної ініціації й тому не готові їх розуміти і належним чином сприймати.

Ленґдон відчув деяку зверхність у тоні Беламі. «Я не був на кораблі разом з Одіссеєм, але я не маю сумнівів, що Циклоп — це міф».

— Містере Беламі, навіть якщо ця легенда правдива... все одно саме ця піраміда не може бути масонською.

— Не може? — Архітектор пробігся пальцем по шифрованому напису на кам’яній поверхні. — А мені здається, що вона прекрасно відповідає тому описові. Кам’яна піраміда з горішнім каменем із блискучого металу, і саме цей горішній камінь, згідно з рентгенівським знімком, вам ввірив Пітер. — Беламі взяв маленький кубоподібний пакуночок і зважив його в руці.

— Але ж ця кам’яна піраміда заввишки менше фута, — заперечив Ленґдон. — А кожен відомий мені варіант тієї легенди змальовує масонську піраміду як гігантську споруду.

Беламі очікував на таке твердження.

— Наскільки вам відомо, у легенді йдеться про піраміду таку високу, що Бог може простягнути руку і доторкнутися до неї.

— Саме так.

— Розумію вашу скруту, професоре. Однак і древні таємниці, і масонська філософія визнають божественний потенціал у кожному з нас. Символічно висловлюючись, можна стверджувати, що все, що є в межах досяжності просвіченої людини, досяжне і для Бога.

Та Ленґдона не переконала ця гра слів.

— Про це йдеться навіть у Біблії, — додав Беламі. — Пам’ятаєте, у Книзі Буття: «І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив» — людство не було створене, як щось нижче за Бога. У Євангелії від Луки, розділ сімнадцятий вірш двадцять перший, нам кажуть: «Бо Божеє Царство всередині вас!»

— Вибачте, але я не знаю жодного християнина, який вважає себе рівнею Богу.

— Звісно, що не знаєте, — відказав Беламі вже жорсткішим тоном. — Бо більшість християн бажають сидіти на двох стільцях одночасно. Їм хочеться мати змогу гордо заявляти, що вони вірять у Біблію, і просто ігнорувати ті аспекти, у які їм вірити важко або незручно.

Ленґдон промовчав.

— У всякому разі, — продовжив Беламі, — опис масонської піраміди, як настільки високої, що до неї може доторкнутися Господь, тривалий час вводив у оману стосовно її правдивих розмірів. Тому науковцям — вам, наприклад — дуже зручно заявляти, що піраміда — це міф і тому немає сенсу її шукати.