Дэн Браун – Цифрова Фортеця (страница 85)

І на екрані, що панував над усім цим гармидером, з’явився простий напис:

Ввести пароль З?

— Так! — скомандував Фонтейн. — Негайно!

Затамувавши подих, Сюзанна опустила палець на клавішу «Ввід». Комп’ютер пискнув один раз.

Усі стояли, боячись поворухнутися.

Минуло три болісно довгі секунди, але не сталося нічого.

Сирени вили й далі. П’ять секунд. Шість.

«Скачується інформація!»

«Жодної зміни!»

Мідж аж підскочила і стала несамовито тицяти пальцем на екран угорі.

— Дивіться, дивіться!

А на екрані з’явилося повідомлення.

Код-убивцю підтверджено

— Завантажити фільтри системного захисту! — скомандував Джабба.

Та Соші випередила його і вже встигла послати команду.

— Скачування інформації перерване! — заволав технар.

— Вторгнення перепинене!

На ВР угорі почав відновлюватися перший захисний щит. І чорні лінії, що нападали на осердя, були миттєво відрізані.

— Поновлюється! — скрикнув Джабба. — Ця бісова штука поновлюється!

Усі на якусь мить завмерли, мимоволі відмовляючись вірити, боячись, що за кілька секунд усе знову рухне. Та ось почав з’являтися другий захисний щит, потім — третій. І за кілька секунд повністю відновилася вся система фільтрів. Банк даних знову був під надійним захистом.

У приміщенні вибухнув радісний гармидер. Хаос. Технарі обнімалися, тріумфально підкидаючи вгору комп’ютерні роздруківки. Сирени стихли й замовкли. Брінкергоф обхопив руками Мідж і так і завмер. Соші Вибухнула зливою сліз.

— Джаббо, — суворо спитав незворушний Фонтейн. — Скільки їм вдалося витягнути?

— Дуже мало, — відповів Джабба. — Дуже мало. Жодного повного документа.

Фонтейн повільно кивнув, і в кутиках його рота промайнула тінь посмішки. Він озирнувся, шукаючи поглядом Сюзанну Флетчер, але та вже йшла до передньої частини кімнати. Перед нею був Девід, чиє обличчя займало увесь стінний екран.

— Девіде!

— Привіт, красуне! — усміхнувся він.

— Повертайся додому, — сказала вона. — Негайно ж повертайся додому.

— І зустрінемося в «Кам’яній садибі»? — поцікавився він.

Вона кивнула, і на очах у неї виступили сльози.

— Домовилися.

— Агенте Сміт! — гукнув Фонтейн.

На екрані за Бекером з’явився Сміт.

— Слухаю, сер.

— Виявляється, у містера Бекера сьогодні побачення. Потурбуйтеся, щоб він дістався додому негайно.

Сміт кивнув.

— Наш літак — у Малазі. — Він поплескав Бекера по плечу. — У вас попереду приємна подорож, професоре. Коли-небудь літали на «Лірджет-60»?

Бекер усміхнувся.

— Давно. Аж учора.

РОЗДІЛ 128

Сюзанна прокинулася, коли вже сяяло сонце. Його лагідні промені пробивалися крізь штори й падали на її пухове ліжко. Вона потягнулася до Девіда. «Невже це мені сниться?» Її тіло й досі було неслухняним і виснаженим після вчорашньої ночі, а в голові трохи паморочилося.

— Девіде? — простогнала вона.

Тиша. Сюзанна розплющила очі, і досі відчуваючи кольки в шкірі. Ліжко біля неї було холодне. Девіда не було.

«Це мені сниться», — подумала Сюзанна. Вона сіла, підклавши подушку під спину, й оглянула кімнату, оформлену у вікторіанському стилі — скрізь мережива та антикваріат. То був найкращий люкс у готелі «Кам’яна садиба». Її невеличка валізка лежала посеред дубової підлоги... а її нижня білизна — біля ліжка на кріслі у стилі королеви Анни.

А чи й справді Девід приїхав? їй дещо пам’яталося — ось він притиснувся до неї, ось він будить її ніжними легенькими поцілунками. Може, їй усе це наснилося? Вона повернулася й поглянула на туалетний столик побіля ліжка. На ньому стояла порожня пляшка шампанського, дві склянки... і записка.

Протерши сонні очі, Сюзанна накинула на голе тіло стьобану ковдру й прочитала записку:

Люба Сюзанно,

Я тебе кохаю,

Без воску, Девід.

Її огорнула тепла хвиля радості, і жінка притиснула записку до грудей. Це таки дійсно був Девід. «Без воску...» Цей код їй іще належало розшифрувати.

Щось зашаруділо в кутку, і Сюзанна підняла голову. На плюшевому дивані, ніжачись в ранковому сонці, у халаті сидів Девід Бекер і крадькома за нею спостерігав. Вона простягнула руку й поманила його пальцем.

— Без воску? — проворкувала вона, обіймаючи його.

— Без воску, — усміхнувся Девід.

Вона міцно його поцілувала.

— А тепер скажи мені, що це означає.

— Нізащо, — розсміявся він. — Подружній парі потрібна своя таємниця — так цікавіше.

Сюзанна з напускною скромністю всміхнулася.

— Якщо буде цікавіше, ніж минулої ночі, то я з ліжка не зможу встати.

Девід пригорнув її до себе, відчуваючи приємну невагомість. Учора він мало не загинув, а тепер був тут, і ще ніколи йому так не хотілося жити, як тепер.

Сюзанна лежала, поклавши голову Девіду на груди, і слухала биття його серця. їй не вірилося, що ще не так давно вона думала, що втратила його назавжди.

— Девіде, — зітхнула Сюзанна, поглянувши на записку, що лежала на столі. — Розкажи мені про «без воску». Ти ж знаєш я ненавиджу коди, які не можу розгадати.

Та Девід мовчав.

— Розкажи, — насупилася вона. — А то більше не пущу тебе до себе в ліжко.

— Так я тобі й повірив!

Сюзанна гепнула його подушкою.

— Нумо швидко розповідай!