Дэн Браун – Цифрова Фортеця (страница 76)

— Мені потрібне ваше рішення! — вимогливо скрикнув Джабба. — Негайно!

Фонтейн поглянув на нього і спокійно відповів:

— Гаразд, ось вам рішення: ми не вимикаємо струм. Ми — чекаємо.

У Джабби мало не відпала щелепа.

— Що?! Та це ж...

— Це ж гра. Азартна гра, — перервав його директор. — Гра, у якій ми маємо непогані шанси на перемогу. — Він узяв у Джабби його стільниковий телефон і натиснув на кілька кнопок. — Мідж, — сказав він. — Це Леланд Фонтейн. Слухай мене уважно...

РОЗДІЛ 112

— Лишень подумайте, що ви робите, директоре! — просичав Джабба. — Іще трохи, і ми втратимо можливість вимкнутися. Та Фонтейн зробив вигляд, що не чує його.

Раптом двері в тильній частині приміщення розчинилися й до командного центру влетіла Мідж Мілкен. Захекана, вона підбігла до подіуму.

— Директоре! Комутатор щойно вийшов на зв’язок!

Фонтейн очікувально повернувся до екрана на стіні. За п’ятнадцять секунд екран затріскотів й ожив.

Спочатку зображення було розпливчасте та сніжисте, але згодом стало більш різким. То була цифрова трансляція — лише п’ять кадрів на секунду. На екрані з’явилися двоє чоловіків. Один — блідий зі стрижкою під «бобрик», а другий — блондин, типовий американець. Вони сиділи перед камерою, наче два репортери, що приготувалися вийти в ефір.

— Що це, у біса, таке? — роздратовано спитав Джабба.

— Не рипайтеся, — наказав йому директор.

Виявилося, що ці двоє сидять у чомусь схожому на мініавтобус. Довкола них звисали електронні кабелі. Затріскотів і увімкнувся аудіозв’язок. Почувся фоновий шум.

— Вхідний аудіосигнал, — гукнув позаду них технік. — Залишається п’ять секунд до двостороннього аудіозв’язку.

— Хто це? — стривожено спитав Брінкергоф.

— Моє всевидюще око, — пояснив Фонтейн, вдивляючись у двох своїх працівників, яких він послав до Іспанії.

То був необхідний запобіжний захід. Фонтейн вірив у кожен аспект плану Стретмора: гідне жалю, але необхідне усунення Енсея Танкадо, таємне внесення змін у «Цифрову фортецю» — усе це мало солідне обґрунтування. Але одна річ усе ж таки нервувала Фонтейна: використання послуг Гулогота. Гулогот був вправний і досвідчений, та все ж таки — найманець. Чи можна було йому довіряти? Чи не збирався він забрати пароль собі? Фонтейн хотів підстрахуватися стосовно Гулогота — про всяк випадок, і тому вжив необхідних запобіжних заходів.

РОЗДІЛ 113

— Звісно, що ні! — скрикнув чоловік із короткою стрижкою в камеру. — Ми маємо наказ! Ми підзвітні директорові Леланду Фонтейну і тільки йому!

На обличчі Фонтейна з’явився вираз легкого веселого здивування.

— А ви не знаєте, хто я?

— А хіба це має якесь значення? — емоційно випалив блондин.

— Я поясню, — перервав його директор. — Я вам поясню, яке це має значення.

Минуло кілька секунд — і двоє агентів, розчервонілі, як буряки, наперебій виправдовувалися перед директором Агентства національної безпеки.

— Д-директоре, — казав, затинаючись, блондин. — Я — агент Коліандер. А це агент Сміт.

— От і прекрасно, — підбадьорив їх Фонтейн. — А тепер стисло змалюйте ситуацію.

А в тильній частині кімнати сиділа Сюзанна Флетчер, борючись із задушливою самотністю, що підступала до неї зусібіч. Заплющивши очі та слухаючи, як дзвенить у неї у вухах, вона тихо плакала. Тіло її заніміло. Гармидер у пункті управління стих і перетворився на глухе бурмотіння.

А люди, що зібралися на подіумі, нетерпляче слухали звіт агента Сміта.

— Діючи згідно з вашими наказами, директоре, — почав він, — ми перебували тут, у Севільї, два дні, стежачи за паном Енсеєм Танкадо.

— Розкажіть мені про його ліквідацію, — нетерпляче сказав Фонтейн.

Сміт кивнув.

— Ми слідкували з міні-автобуса з відстані п’ятдесят ярдів. Ліквідація пройшла гладенько. Гулогот, безперечно, був знавцем своєї справи. Та відразу ж після цього ситуація зіпсувалася й пішла не так, як планувалося в наказі. З’явилася якась компанія. І Гулогот так і не роздобув отой предмет.

Фонтейн кивнув. Ці агенти вийшли з ним на зв’язок, коли він був у Південній Америці, і попередили про зрив планів, тому директору довелося перервати свій візит і повертатися до Вашинґтона.

У розмову втрутився Коліандер:

— Ми постійно стежили за Гулоготом — як ви й наказували. Але він навіть не зробив спроби потрапити до моргу. А натомість пішов по сліду якогось іншого чоловіка. Той тип видавався пересічною особою. У куртці та краватці.

— Пересічною? — задумливо перепитав Фонтейн. То було дуже схоже на гру, яку грав Стретмор — хитромудро тримав АНБ у невіданні.

— Виходять із ладу фільтри FTP! — вигукнув технік.

— Нам потрібен той предмет, — наполягав Фонтейн. — Де тепер Гулогот?

Сміт поглянув через плече.

— Ну... узагалі-то... із нами, сер.

Фонтейн полегшено зітхнув.

— Де саме?

То була найкраща новина з усіх, які він почув за увесь день.

Сміт простягнув руку до об’єктива камери, щоб навести різкість. А потім повернув камеру й показав два обм’яклі тіла біля стінки міні-автобуса. Обидва були непорушні. Один був великий чоловік у дротяних окулярах, а другий — молодик із кучмою темного волосся та закривавленою сорочкою.

— Гулогот — це той, що зліва, — пояснив Сміт.

— Гулогот — мертвий? — суворо спитав директор.

— Так, сер.

Фонтейн знав, що час для пояснень ще не настав. Він поглянув на стінний екран, де поступово слабнули й тоншали захисні щити банку даних.

— Агенте Сміт, — чітко й повільно проказав він. — Де той предмет? Він мені потрібен.

На обличчі Сміта з’явився дурнувато-винуватий вираз.

— Сер, ми і досі й гадки не маємо, що то за предмет. Ми мали дізнатися про нього з розвитком справи. У відповідності з принципом службової необхідності.

РОЗДІЛ 114

— От і дізнайтеся! І знайдіть його! — наказав Фонтейн.

Директор роздратовано спостерігав на нечіткій картинці, як агенти обшукували два обм’яклі тіла, намагаючись знайти список довільних цифр та літер.

Джабба побілів, як крейда.

— О Господи, вони не можуть знайти його! Нам гаплик!

— Відмова фільтрів FTP! — знову заволав голос. — Оголилася третя лінія оборони!

І знову в приміщенні зчинився гармидер. Усі бігали й метушилися.

А на передньому екрані коротко стрижений агент підняв угору руки — здаюсь, мовляв.

— Сер, тут немає пароля. Ми обшукали обох чоловіків. Кишені, одяг, гаманці. Узагалі ніяких ознак пароля. Гулогот носив на собі комп’ютер типу «Монокль» — так ми і його перевірили. Схоже, він жодного разу не передав нічого і близько схожого на довільні символи — тільки список ліквідованих.

— Чорт забирай! — просичав Фонтейн, уперше втративши самовладання. — Він має там бути! Продовжуйте пошуки!

Джаббі достатньо було того, що він побачив: Фонтейн ризикнув — і програв. І Джабба спробував взяти ситуацію у свої руки. Велетень начальник підрозділу безпеки комп’ютерних систем злетів із подіуму, наче вихор із гори. І пронісся крізь армію своїх підлеглих, вигукуючи накази.

— Забезпечити доступ до допоміжних рубильників! Розпочати їх вимкнення! Виконувати без зволікань!