Дэн Браун – Цифрова Фортеця (страница 51)
Якби Сюзанну не сковував страх, вона розсміялася б Ґейлу в обличчя. Вона добре знала принцип «розділяй і пануй», яким керувався цей колишній морський піхотинець: «Вигадуй брехню і зіштовхуй лобами своїх ворогів».
— Я кажу правду! — заволав він. — Нам треба викликати допомогу! Бо ми обидва в небезпеці!
Сюзанна не повірила жодному його слову.
Мускулисті ноги Ґейла, мабуть, затерпли, і він трохи попід-вівся, щоб перемістити свою вагу. А потім розкрив рота, щоб щось сказати. Але так і не встиг.
Коли Ґейл попідвівся, Сюзанна відчула, як кров повертається до її ніг. У неї навіть ще не сформувалася така-сяка думка, як рефлекторний інстинкт підкинув її ліву ногу й вона вцілила Ґейлу просто в калитку. Колінна чашечка з хрустом увійшла в м’який мішечок плоті між його ногами.
Ґейл заскімлив від нестерпного болю й обм’як. Скоцюрбившись, він упав набік. Сюзанна вивернулася з-під його тіла і, скочивши на ноги, пошкутильгала до дверей, прекрасно усвідомлюючи, що їй забракне сил вибратися геть.
Блискавично прийнявши рішення, Сюзанна зайшла за довгий кленовий стіл для засідань і вперлася ногами в килим. На її щастя, стіл мав ролики. Щосили відштовхнувшись, вона широким кроком рушила до скляної стіни, штовхаючи стіл поперед себе. Коліщатка були якісні, і стіл котився легко. Посеред блоку № З Сюзанна вже спромоглася розвинути максимальну швидкість.
Коли до стіни залишалося п’ять футів, вона сильно штовхнула стіл уперед і відпустила його. Почувся моторошний тріск, і стіна вибухнула скляним дощем. Уперше від часу спорудження шифрувального відділу його звуки потоком хлинули до блоку
Сюзанна зупинилася й поглянула вперед. Через отвір зі скалками вона бачила, як котився стіл. Описавши широке коло по підлозі шифрувального відділу, він розчинився в темряві.
Сюзанна рвучко встромила свої ноги в понівечені туфлі, кинула останній погляд на Ґейла, який і досі звивався на підлозі, і вискочила до шифровідділу через море розбитого скла.
РОЗДІЛ 68
— А відразу цього не можна було зробити? Це ж так легко! — зневажливо пирхнула Мідж, забираючи в Брінкергофа ключі від директорського кабінету.
Брінкергоф пригнічено мовчав.
— Я все зітру перед тим, як піти, — запевнила його Мідж. — Хіба що вам із дружиною спаде на думку залишити цей запис для приватної колекції.
— Лишень візьми оту чортову роздруківку, — відрізав він, — і негайно вшивайся!
— Si, señor, — заквоктала Мідж із сильним пуерториканським акцентом. Підморгнувши Брінкергофу, вона пішла крізь приймальню до двійчастих дверей кабінету Фонтейна.
Приватний кабінет Леланда Фонтейна був зовсім несхожий на решту директорського офісу. Тут не було ані картин, ані м’яких крісел, ані рослин у вазонках, ані антикварних годинників. Увесь простір кабінету був підпорядкований зручності та ефективності. Робочий стіл зі скляною поверхнею та чорне шкіряне крісло стояли прямо перед величезним панорамним вікном. Три картотечні шафи примостилися в кутку біля невеличкого столика з кавоваркою. Над Форт-Мідом зійшов місяць, і його м’яке сяйво підкреслювало строгість обстанови директорського кабінету.
«Що ж я, у біса, роблю, га?» — розпачливо подумав Брінкергоф.
Мідж підійшла до принтера, витягнула з лотка роздруківку і примружилася, вдивляючись у темряві.
— Не можу прочитати, — поскаржилася вона. — Увімкни світло.
— Ти прочитаєш список
Та, вочевидь, Мідж уже не могла зупинитися. Нова роль їй явно сподобалася. Дражнячи Брінкергофа, вона підійшла до вікна й повернула аркуш так, щоб було краще видно.
— Мідж...
Та вона мовчала й не відривала погляду від аркуша.
Брінкергоф неспокійно завовтузився у дверях.
— Мідж... годі тобі. Ходімо. Це приватний кабінет директора.
— Воно десь тут, — бурмотіла вона, проглядаючи роздруківку. — Стретмор обійшов фільтри, я в цьому впевнена. — Вона ще ближче підступила до вікна.
Брінкергофа кинуло в піт. А Мідж тим часом читала далі.
Через кілька секунд вона аж охнула від несподіванки.
— Я так і знала! От телепень! — Піднявши аркуш догори, вона тріумфально потрясла його. — Він обійшов «Лабети»! Ось поглянь!
Брінкергоф отетеріло дивився на Мідж, а потім кинувся через кабінет до неї й став поруч із нею біля вікна. Вона показала йому в кінець роздруківки.
Не вірячи своїм очам, Брінкергоф прочитав те, що показала йому Мідж.
— Як це так...
Роздруківка містила список останніх тридцяти шести файлів, що увійшли до «Транскоду». Після кожного з них виднівся чотиризначний код допуску, що його видавали фільтри. Однак останній файл із черги такого коду не мав — там просто був напис: обхід вручну.
«Господи, твоя воля, — подумав Брінкергоф. — Мідж знову поцілила в точку».
— От ідіот! — пирхнула Мідж. — Ти лишень поглянь ось на це! Фільтри двічі відбракували цей файл! Мутаційні ланцюжки! А він таки пустив його в обхід! Про що він, у біса, думав, га?
Брінкергоф відчув, як у нього затремтіли ноги. «Чому ж Мідж ніколи не помиляється?» — подумав він. І ці двоє не помітили постаті позаду, що віддзеркалилася у вікні. У дверях бовваніла масивна фігура Фонтейна.
— Ні фіга собі! — мало не вдавився Брінкергоф. — Гадаєш, що ми маємо вірус?
Мідж зітхнула:
— Нічим іншим це бути не може.
— Може! Це може бути
Від несподіванки Мідж аж гепнулася головою об вікно. Брінкергоф із переляку перекинув директорське крісло і крутнувся туди, звідки почувся голос. І відразу ж упізнав постать.
— Директоре, це ви! — вхопив він ротом повітря й широким кроком підійшов до шефа, простягуючи руку. — 3 приїздом, сер.
Велетень проігнорував простягнуту руку.
— Я... я гадав... — белькотів Брінкергоф, прибираючи руку, — Я вважав, що ви в Південній Америці.
Леланд Фонтейн прошив свого помічника лютим поглядом.
— Так. Був. А тепер повернувся.
РОЗДІЛ 69
— Стривайте, пане!
Бекер саме йшов через вестибюль до шереги таксофонів. Почувши, що його гукнули, він зупинився й обернувся. До нього поспішала дівчина, та сама, яку він так перелякав у туалеті. Вона махала йому, щоб він зупинився.
— Пане, зачекайте!
«Що ще? — досадливо подумав Бекер. — Хоче подати на мене до суду за сексуальні домагання?»
Дівчина тягла за собою торбу. Коли вона підійшла до Бекера, то на її обличчі засвітилася широчезна посмішка.
— Вибачте, що визвірилася на вас у туалеті. Просто ви мене трохи налякали.
— Нема проблем, — запевнив її Бекер здивовано. — Я справді зайшов туди, куди не слід.
— Знаю, це чути дико, — мовила дівчина, кліпаючи почервонілими повіками, — але чи не зможете ви позичити мені трохи грошей, га?
Бекер отетеріло витріщився на неї.
— Гроші — для чого? — суворо спитав він. І додав подумки: «Я не збираюся фінансувати твою пристрасть до наркотиків — якщо ти це маєш на увазі».
— Мені треба додому, — пояснила блондинка. — Чи могли б ви мені допомогти?
— Пропустили свій рейс?
Вона, кивнула.
— Загубила квиток. І вони не пустили мене. Інколи в авіалініях працюють такі йолопи! А я не маю грошей на новий квиток.
— А де ваші батьки? — спитав Бекер.
— У Штатах.
— І ви не можете їм додзвонитися?