Дэн Браун – Цифрова Фортеця (страница 32)
— Канадець?
— Так, він викликав «швидку». І ми вирішили, що час іти. Я не бачила жодних підстав для себе та мого клієнта зв’язуватися з поліцією.
Бекер відсторонено кивнув. Він і досі намагався вмістити у свідомості цей жорстокий удар долі.
«Як же ж вона могла просто так віддати оту бісову штуку!»
— Я намагалася допомогти умирущому, — пояснила Рочіо. — Але, здавалося, він і не хотів моєї допомоги. Натомість став тикати нам в обличчя свій перстень. Виставив свої три спотворені пальці — який жах! І тицяв у нас своєю рукою — наче ми мали цей перстень забрати. Я не хотіла, але мій приятель усе ж таки взяв і зняв його. А потім цей чоловік помер.
— А ви пробували зробити йому масаж серця? — поцікавився Бекер.
— Ні, ми до нього й не торкалися. Мій приятель узагалі перелякався. Він гігант, але слабак. — Вона спокусливо всміхнулася Бекеру. — Не хвилюйтеся, він жодного слова іспанською не розуміє.
Бекер нахмурився, пригадавши синці на грудях Танкадо.
— А медики? Вони робили масаж серця?
— Гадки не маю. Я ж казала вам, що ми пішли ще до того, як вони приїхали.
— Тобто ви хочете сказати — після того, як ви поцупили перстень...
Рочіо злобно вирячилася на нього.
— Нічого ми не цупили. Чоловік помирав. Його бажання було очевидним. І ми виконали його останнє бажання.
Бекер злагіднішав. Зрештою, Рочіо мала рацію; чорт забирай, він, можливо, і сам вчинив би так само, якби був на їхньому місці.
— Але ж потім ви віддали той перстень якійсь дівчинці?
— Я ж сказала вам. Той перстень мене дуже нервував. А на тій дівчинці було багато прикрас. Мені подумалося, що він їй сподобається.
— А їй не видалося все це дивним? Те, що ви просто подарували їй перстень?
— Ні. Бо я сказала, що знайшла його в парку. Я сподівалася, що вона дасть мені за нього грошей, але вона не дала. Та мені було байдуже. Я просто хотіла спекатися його якомога швидше.
— Коли ви подарували дівчинці той перстень?
Рочіо стенула плечима.
— Сьогодні вдень. Приблизно за годину після того, як він у мене опинився.
Бекер поглянув на свій годинник. Була одинадцята сорок вісім вечора. Цей «слід» вже вісім годин тому, як прохолов.
«Що я, у біса, тут роблю? Я ж маю бути в «Туманних горах»!»
Він зітхнув і поставив останнє запитання, яке могло спасти йому на думку:
— А яка на вигляд та дівчина?
— Era un punki — відповіла Рочіо.
Бекер здивовано витріщився.
— Un punki?
— Si. Punki.
— Як панк?
— Так, як панк, — відказала вона своєю неотесаною англійською, а потім відразу ж перейшла на іспанську: — Mucha joyería. Мала на собі багато прикрас. В одному вусі — якийсь химерний кулон. Здається, у вигляді черепа.
— А в Севільї є панки й рокери?
Рочіо всміхнулася.
— Todo bajo el sol. Усе, що існує під сонцем. — То був девіз севільського туристичного бюро.
— А вона не сказала вам, як її звати?
— Ні.
— А не сказала, куди йде?
— Ні. Вона взагалі дуже погано говорила іспанською.
— Значить, вона — не іспанка? — поцікавився Бекер.
— Ні, схоже, що англійка. Мала божевільну зачіску: червоно-біло-блакитну.
Бекер аж скривився, уявивши цей жах.
— А може, вона американка?
— Навряд чи, — відповіла Рочіо. — На ній була футболка з британським прапором.
Бекер понуро кивнув.
— Гаразд. Червоно-біло-блакитне волосся, футболка з британським прапором і кулон-череп у вусі. Що ще?
— Більше нічого. В усьому іншому — звичайнісінький панк з англомовної країни.
— Ну, може, хоч іще що-небудь пригадаєте? — наполіг він.
Рочіо на мить замислилася.
— Та ні, оце й усе.
У ту мить гучно скрипнуло ліжко. Клієнт Рочіо тривожно завовтузився. Бекер обернувся до нього і спитав швидкою бездоганною німецькою.
— Noch etwas? Що ще? Щось іще, що допоможе мені знайти панка-рокершу з перснем?
Запала довга тиша. Схоже, що велетень знав, що сказати, але не знав, як це зробити. Його губи затремтіли, потім перестали тремтіти, і нарешті він заговорив. Слова, які він промовив, були, безперечно, англійськими, але майже нерозбірливими через сильний німецький акцент:
— Пішов у сраку і помри.
Бекер аж рота ошелешено роззявив.
— Перепрошую?
— Пішов у сраку і помри, — повторив чоловік і лівою рукою поплескав себе по правому передпліччю: приблизно так в Італії посилають в еротичну подорож на чиємусь прутні.
Бекер був надто зморений, щоб образитися. «Пішов у сраку і помри? Яка ж це муха вкусила слабака?» Обернувшись до Рочіо, він сказав їй іспанською:
— Здається, я вичерпав запаси його гостинності.
— Та не турбуйтеся ви за нього, — розсміялася Рочіо. — Він своє ще отримає. — І поправивши волосся, підморгнула.
— Є ще хоч щось? — знову спитав Бекер. — Хоч якась зачіпка, яка мені допоможе?
Рочіо похитала головою.
— Оце і все. Але вам її не знайти. Севілья — велике місто й подекуди непевне й небезпечне.
— Я спробую.
«Це питання національної безпеки».