Дэн Браун – Цифрова Фортеця (страница 14)
— Зважаючи на обставини, — мовила Сюзанна, — гадаю, що вам таки слід зателефонувати директору.
Стретмор похитав головою, і краплина поту, зірвавшись із його чола, впала на стіл.
— Я не збираюся ставити під загрозу безпеку директора або наражатися на витік інформації, розповідаючи йому по телефону про серйозну кризу, стосовно якої він наразі безсилий.
Сюзанна знала, що шеф має рацію. Навіть у такі моменти Стретмор зберігав ясність мислення.
— А ви не думали про те, щоб зателефонувати президенту?
— Так, думав, — кивнув начальник. — Але вирішив цього не робити.
«Авжеж», — подумала Сюзанна. Вищі керівники АНБ мали право врегульовувати критичні ситуації в розвідувальній сфері самостійно, не ставлячи до відома представників виконавчої влади. АНБ було єдиною розвідувальною організацією Сполучених Штатів, яка мала абсолютний імунітет від будь-якої підзвітності федеральним властям. І Стретмор досить часто цим правом користувався, бо волів творити свої розвідувальні чудеса на самоті.
— Командире, — заперечила вона. — Теперішня ситуація — надто складна й серйозна, щоб врегулювати її самотужки. Вам треба ще когось ввести в курс справи.
— Сюзанно, «Цифрова фортеця» таїть у собі серйозні потенційні наслідки для майбутнього нашої організації. Я не збираюся втаємничувати президента в обхід директора. Маємо кризу, і я нею займаюся. — Він задумливо окинув її поглядом. — Бо саме я є заступником директора з оперативного управління. І ніхто інший. — На його обличчі поволі розповзлася зморена усмішка. — І до того ж я не сам. У моїй команді — Сюзанна Флетчер.
У цю мить Сюзанна збагнула, за що так поважала Тревора Стретмора. Десять років, попри всі перешкоди, він завжди був для неї прикладом. Наполегливим. Непохитним. Саме його відданість викликала в неї захват: непорушна вірність своїм принципам, своїй країні та своїм ідеалам. Що б не сталося, командир Тревор Стретмор завжди буде для неї маяком у бурхливому світі неймовірно важких рішень.
— Ви ж у моїй команді? — спитав Стретмор.
Сюзанна всміхнулася.
— Так, сер. У вашій. На сто відсотків.
— От і добре. А тепер повернімося до роботи, гаразд?
РОЗДІЛ 12
Девіду Бекеру доводилося раніше бувати на похороні й бачити мерців, але в цьому померлому щось надзвичайно нервувало. То не був бездоганно причепурений труп у труні з шовковою оббивкою. Це було оголене тіло, безцеремонно полишене на алюмінієвому столі. Його очі ще не набули характерного погляду — мертвого й порожнього. Натомість вони, закочені, витріщалися в стелю, назавжди завмерши стоп-кадром страху й жалю.
— ¿Dónde están sus efectos? — швидко спитав Бекер кастильським діалектом іспанської. — А де його манатки?
— Alli, — відповів лейтенант із жовтими прокуреними зубами. І показав на стойку, де лежав одяг та решта особистих речей.
— ¿Es todo? Це все?
— Si.
Бекер попросив принести йому картонну коробку, і лейтенант поквапився на пошуки.
Був суботній вечір, й офіційно севільський морг не працював. Тому молодий лейтенант впустив Бекера лише за прямим наказом начальника севільської поліції: схоже, приїжджий американець мав впливових друзів.
Бекер окинув поглядом купу одежі. В один із черевиків запхнули гаманець, паспорт та окуляри. Поруч лежала невеличка торбина, яку поліція принесла з готельного номера. Інструкції, що їх дали Бекеру, були прості: нічого не чіпати. Нічого не читати. Просто все це забрати й привезти. Усе. І нічого не забути.
Бекер оглянув речі й насупився. «Навіщо АНБ увесь цей мотлох?»
Повернувся лейтенант із невеликою коробкою, і Бекер почав складати в неї речі Танкадо.
Поліцейський штрикнув мерця в ногу.
— ¿Quien es? Хто це?
— Гадки не маю.
— Схожий на китайця.
«На японця», — подумав Бекер.
— Бідолашний вилупок. Помер від серцевого нападу, еге ж?
Бекер байдуже кивнув.
— Мені сказали, що так.
Лейтенант зітхнув і співчутливо похитав головою.
— Севільське сонце часто буває жорстоким і підступним. Будьте завтра обережні.
— Дякую, — відповів Бекер. — Але я вже повертаюся додому.
Офіцер здивовано глянув на нього.
— Але ж ви щойно прибули!
— Знаю, однак тому, хто оплатив мою поїздку, потрібні саме особисті речі померлого.
Лейтенант образився так, як може образитися лише іспанець.
— Ви хочете сказати, що не збираєтеся подивитися Севілью?
— Я бував тут кілька років тому. Прекрасне місто. Мені б хотілося залишитися, але я не можу.
— Значить, ви бачили Гіральду?
Бекер кивнув. Узагалі-то він ніколи не видирався на цей древній мавританський мінарет, але бачити — бачив.
— А як вам Алькасар?
Бекер знову кивнув, пригадавши той вечір, коли він слухав гру гітариста Пако де Лусія в атріумі цієї середньовічної фортеці. То було фламенко під зорями. Пригадав — і пошкодував, що не зустрів Сюзанну ще тоді, у той романтичний час.
— Ну, і звісно — Христофор Колумб, — аж запишався лейтенант. — Він похований у нашому соборі.
Бекер здивовано підвів очі.
— Невже? А я гадав, що він похований у Домініканській Республіці.
— Дідька лисого! Хто поширює ці чутки? Тіло Колумба покоїться тут, в Іспанії! Ви ж училися в школі, маєте знати.
Бекер стенув плечима.
— Мабуть, того дня я пропустив уроки.
— Іспанська церква дуже пишається тим, що має мощі цього видатного чоловіка.
— Звісно, ми не маємо всього тіла Христофора Колумба, — додав лейтенант. — Solo el escroto.
Бекер припинив пакувати речі і з подивом витріщився на лейтенанта.
— Solo el escroto? — Він ледь стримав усмішку. — Лише його калитка?
Офіцер гордо кивнув.
— Так. Коли церква отримує у своє розпорядження тіло великої людини, вона канонізує її й розподіляє мощі по різних соборах, щоб кожен міг милуватися їхньою красою.
— Й у вашому соборі зберігається... — Бекер ледь стримався, щоб не розреготатися.
— Так-так! Це надзвичайно важлива частина людського тіла! — запевнив лейтенант. — Це вам не якесь там ребро чи палець руки — як в отих церквах у Галіції. Ви б залишилися та й самі подивилися.
Бекер ввічливо кивнув.
— Може, і заскочу, коли їхатиму з міста.
— Mala suerte, — зітхнув поліцейський. — Вам не пощастило. Собор зачинено до ранкової меси.
— Тоді іншим разом, — усміхнувся Бекер, беручи в руки коробок. — А тепер мені час. На мене чекає літак. — І він востаннє оглянув приміщення.