Дэн Браун – Точка Обману (страница 46)

Службовець за столиком реєстрації здивовано підвів на неї погляд.

— Міс Еш? Я не знав, що ви до нас сьогодні завітаєте.

— Вибачте, я поспішаю, — мовила Габріель і швидко розписалася в журналі.

Годинник угорі показував двадцять дві хвилини по шостій.

Швейцар почухав потилицю.

— Сенатор дав мені список запрошених, але вас там немає...

— Люди часто забувають про тих, хто їм потрібен найбільше. — Вона удавано посміхнулася і пройшла повз нього до ліфта.

Швейцар занепокоєно завовтузився.

— Краще я йому зателефоную.

— Як знаєте, — відповіла Габріель, заходячи до кабіни і натискаючи на кнопку. Все одно телефон сенатора не працює.

Піднявшись на дев’ятий поверх, Габріель вийшла і рушила елегантним затишним коридором. У кінці вона помітила кремезну фігуру особистого охоронця сенатора, що сидів біля дверей. Останнім часом люди цієї професії часто виставлялися у голівудських фільмах такими собі героями. Він мав знуджений вигляд. Габріель здивувалася, побачивши охоронця в начебто неналежний час та у неналежному місці, але він, завваживши її, здивувався ще більше. І аж підскочив від несподіванки, коли вона підійшла.

— Знаю, знаю, — мовила Габріель іще на підході. — Сьогодні у сенатора вільний вечір. І він не хоче, щоб його непокоїли.

Охоронець ствердно закивав.

— Він суворо наказав мені нікого не пускати, бо...

— Я у невідкладній терміновій справі.

Охоронець закрив одвірок своїм тілом.

— Зараз у сенатора приватна зустріч.

— Та невже? — мовила Габріель, витягнувши червоний конверт і змахнувши ним перед носом чоловіка. — Я щойно з Овального кабінету. Мені конче потрібно передати сенаторові цю інформацію. З ким би він там не злягався, цим людям доведеться кілька хвилин обійтися без нього. А тепер — дайте мені пройти.

Охоронець трохи завагався, побачивши на конверті печатку Білого дому.

«Не змушуй мене розкривати його», — подумала Габріель.

— Залиште мені цей конверт, — сказав охоронець. — Я передам його сенаторові.

— Уже віддала, аякже! Я маю прямий наказ від Білого дому передати цей конверт особисто в руки панові Секстону. І якщо я з ним негайно не поговорю, то завтра нам усім доведеться шукати роботу. Вам ясно?

Охоронця явно розривали суперечливі почуття, і Габріель відчула, що сенатор і справді дуже наполягав на тому, щоб до нього сьогодні нікого не пускали. Тому вирішила діяти рішуче. Тицьнувши конверт мало не в обличчя охоронцю, Габріель стишила голос до шепоту і мовила ті шість слів, яких вашингтонські охоронці бояться як вогню.

— Ви просто не розумієте серйозності ситуації.

Річ у тім, що співробітники безпеки, що працювали з політиками, ніколи не розуміли всієї серйозності ситуації. Вона були просто найманцями, їх завжди тримали в невіданні, і тому вони ніколи не знали — чи твердо впиратися і стояти на своєму, виконуючи наказ, чи наражатися на ризик втратити роботу через класну ослячу впертість, ігноруючи якусь несподівано виниклу кризу.

Охоронець інстинктивно ковтнув слину, витріщившись на пакет з Білого дому.

— Гаразд, але я скажу сенаторові, що ви дуже наполягали, аби вас впустили.

Він відімкнув двері, і Габріель швидко проскочила повз нього, перш ніж він встиг передумати. Увійшовши до приміщення, нона тихо зачинила двері і знову замкнула їх.

Опинившись у фойє, вона почула приглушені голоси з «лігва» Секстона в кінці коридору — чоловічі голоси. Сьогоднішній вільний вечір явно не був призначений для «сердечної» зустрічі, як спочатку здалося Габріель.

Підходячи ближче до лігва, вона проминула відкриту комірчину, де висіли півдюжини дорогих чоловічих пальт — явно з шерсті та твіду. На підлозі стояло кілька валізок-дипломатів. Безперечно, сьогоднішня зустріч була діловою. Габріель уже майже проминула комірчину, як одна з валізок впала їй в око. На іменній табличці виднівся чіткий логотип компанії — яскрава червона ракета.

Дівчина зупинилася і, нахилившись, прочитала:

СПЕЙС АМЕРИКА, ІНКОРП.

Габріель ошелешено перевела погляд на інші валізи.

БІЛ АЕРОСПЕЙС. МАЙКРОКОСМ, ІНКОРП.

РОТАРІ РОКЕТ КОМПАНІ. КІСТЛЕР АЕРОСПЕЙС.

У голові помічниці сенатора прозвучало відлуння хрипкого голосу Марджорі Тенч. А чи знаєте ви, що пан Секстон бере хабарі від приватних космічних компаній?

Габріель поглянула в затемнений коридор на склепінчастий вхід до кімнати сенатора — і її пульс пришвидшився. Вона знала, що може озватися, дати знати про свою присутність, однак з подивом для самої себе відчула, що мовчки і мало-помалу йде далі коридором. Підійшовши на відстань кількох футів до входу, вона безшумно стала в затінку і почала прислухатися до розмови.

55

Дельта-Три залишився, щоб забрати тіло Нори Менгор, а двоє інших військовиків ринулися льодовиком за своєю здобиччю.

На ногах у них були спеціальні лижі з електричним приводом. Сконструйовані за зразком звичайних лиж, призначених для вільного продажу, ці лижі мали щось на кшталт прикріплених до них маленьких танкових гусениць. Це робило їх схожими на снігоходи з гусеницями позаду та лижами попереду, тільки ці снігоходи надягалися на ноги. Швидкість регулювалася притисканням вказівного та великого пальців у правій рукавичці, де під цими пальцями містилися спеціальні пластинки. Потужна гелієва батарея кріпилася до ноги як велика шкарпетка. Це дозволяло збільшити теплозахист і забезпечити безшумність пересування. Завдяки кмітливості винахідників кінетична енергія, що вироблялася під час спуску лижника схилом, використовувалася для заряджання батареї.

Дельта-Один мчав, низько нагнувшись, до океану й оглядав кригу. Вітер підганяв його в спину. Його прилад нічного бачення чимось нагадував модель «Патріот», якою користувалися морські піхотинці. Дельта-Один споглядав місцевість через шестикомпонентні лінзи 40x90 мм з подвоювачем збільшення та інфрачервоною системою, що покривала дуже велику відстань. Зовнішній світ у цих окулярах виглядав у світло-блакитних холодних тонах — таке забарвлення спеціально придумали для арктичної місцевості, з властивим їй високим рівнем відбиття світла від снігової та льодової поверхні.

Наблизившись до першого пагорба, Дельта-Один помітив крізь свої окуляри дві яскраво позначені смуги нещодавно проораного снігу, які піднімалися схилом, наче сяюча в ночі стріла. Вочевидь, троє втікачів або не здогадалися відстебнутися від свого імпровізованого вітрила, або не спромоглися цього зробити. Хоч так, хоч сяк, але якщо вони не встигли відстебнутися перед останнім пагорбом, то, напевне, вже бовталися десь у крижаних хвилях океану. Дельта-Один знав, що теплі комбінезони подовжать життя жертвам, але безжальні прибережні течії затягнуть їх на глибину і смерть буде неминучою.

Однак попри свою впевненість Дельта-Один був навчений, що треба не припускати, а знати напевне. Він мав побачити трупи. Низько пригнувшись, він стиснув вказівний та великий пальці і поїхав угору по схилу першого пагорба.

Майкл Толланд лежав, не ворушачись і оцінюючи — чи важко він забився під час падіння. Так, досить важко, але він відчував, що кістки цілі. Він анітрохи не сумнівався, що саме м’який комбінезон урятував його від серйозних травм. Толланд розплющив очі, і думки його поволі й неохоче сконцентрувалися. Там, де він опинився, усе здавалося м’якшим... тихішим... вітер і досі завивав, але не з такою люттю.

Ми ж, здається, перелетіли через край?

Придивившись, Толланд помітив, що лежить на льоду, накривши собою Рейчел Секстон майже під прямим кутом, хрест-навхрест. їхні зчеплені карабіни та мотузки переплуталися. Він відчував під собою її подих, але не бачив обличчя. М’язи майже не слухалися його, і Толланд насилу скотився з Рейчел.

— Рейчел? Рейчел! Ти як? — спитав Толланд, не впевнений, що його губи видають хоч якийсь звук.

Толландові пригадалися останні секунди їхнього відчайдушного польоту. Метеозонд рвонув угору, шнур лопнув, вони впали на дальній схил пагорба, скотилися, потім їх понесло кригою, яка швидко скінчилася. Толланд і Рейчел упали вниз, але падіння було навдивовижу нетривалим. Замість упасти в океан вони пролетіли якихось десять футів, ударилися об іще один масив льоду — і зупинилися, бо їх, наче якорем, втримало тіло Коркі, що тягнулося позаду.

Підвівши голову, Толланд поглянув у бік океану. Недалеко від них лід закінчувався стрімким урвищем, за яким чувся гуркіт океанських хвиль. Повернувши голову назад до льодовика, Толланд уважно вдивився в нічну темряву. На відстані двадцяти ярдів від того місця, де вони зараз лежали, його погляд уперся в круту крижану стіну, яка, здавалося, нависала над ними. І цієї миті він збагнув, що трапилося. Якимось чином їм вдалося не-ушкодженими зісковзнути з основного масиву льодовика на нижню льодову терасу. Ця ділянка була пласкою, завбільшки з хокейне поле і вже частково відкололася, приготувавшись будь-якої миті зсунутися в океан.

«Ага, утворення айсбергів», — подумав Толланд, озираючи непевну крижану платформу, на якій він зараз лежав. Це був широкий квадратний брус льоду, що звисав з льодовика немов балкон, з трьох його боків виднілися уступи, що вели до океану. Цей гігантський балкон тримався за льодовик тільки своєю тильною частиною, і Толланд не міг не бачити, що це з’єднання було аж ніяк не надійним. Межею, де нижня тераса примикала до льодовика, пройшла зяюча розщелина футів з чотири завширшки. Невдовзі сила тяжіння мала перемогти.