Дэн Браун – Точка Обману (страница 15)

А потім Рейчел почула звук іншого двигуна, що наближався здалеку. Цей звук здавався вищим. Шум дедалі гучнішав, і нарешті в полі зору з’явилася машина. До них наближався великий гусеничний снігохід, що важко пробирався вздовж крижаної улоговини. Високий і веретеноподібний, він нагадував височенну фантастичну комаху, що повзла до них на обертальних ногах, які пожадливо вгризалися в сніг. Плексигласова кабіна, змонтована високо над шасі, мала раму з кількома потужними прожекторами, котрі освітлювали все довкола.

Снігохід затремтів і зупинився поруч із літаком. Двері плексигласової кабіни відчинилися, і по драбинці на лід спустився чоловік. Він був одягнений у товстий білий комбінезон, що здавався немов надутим.

«Божевільний Макс зустрічається з Пампушкою Пілсбері», — мимоволі подумала Рейчел, з полегшенням переконавшись, що на цій химерній планеті все ж таки мешкають люди.

Чоловік жестом показав, щоб пілот відкинув дверцята кабіни.

Той зробив, як йому вказали.

Щойно кабіна відкрилася, потік холодного повітря вмить пронизав Рейчел до мозку кісток.

Негайно ж зачиніть ці чортові двері!

— Міс Секстон? — звернулася до неї біла постать, промовляючи з американським акцентом. — Я вітаю вас від імені НАСА.

Рейчел тряслася від холоду. Красненько дякую!

— Будьте ласкаві, відстебніть ремені, зніміть шолом і залиште його в кабіні, а потім спустіться за допомогою спеціальних опор на фюзеляжі. Питання є?

— Є! — прокричала у відповідь Рейчел. — Де я, в біса, опинилася?

17

Марджорі Тенч — старший радник президента — була справжнісіньким скелетом, що пересувався розмашистими кроками. Її виснажена фігура шість футів заввишки нагадувала трансформер з кінцівками на шарнірах. Над хитким та крихким тілом теліпалося жовтяве обличчя зі шкірою, що нагадувала аркуш пергаменту, проколотий двома ґудзиками очиць без жодного натяку на емоції. У свої п’ятдесят років вона виглядала на всі сімдесят.

У Вашингтоні на Тенч дивилися з побожним трепетом — як на богиню політичного Олімпу. Казали, що вона володіла аналітичними здібностями, що межували з даром провидиці. Десять років, проведених на посаді керівника держдепівського Бюро розвідки та досліджень іще більше відточили її смертельно гострий критичний розум. На жаль, політичний талант Тенч ішов «у пакеті» з крижаним темпераментом, який ніхто не міг витерпіти довше кількох хвилин. У цьому плані Марджорі Тенч нагадувала комп’ютер: була так само розумною і так само холодною. Однак президентові Захарію Герні неважко було витримувати дивацтва її вдачі, бо саме її інтелекту та наполегливій роботі завдячував він тим, що потрапив до Білого дому.

— Марджорі, — сказав президент, підводячись, щоб привітати її в Овальному кабінеті, — що вас до мене привело? — Він не запропонував їй сісти, бо звичні умовності не стосувалися такої жінки, як Марджорі Тенч. Якби вона хотіла сісти, то сіла б, не питаючись.

— Ви, наскільки мені відомо, призначили брифінг персоналу Білого дому на четверту годину, — мовила вона хрипким голосом заповзятого курця. — Що ж, прекрасно.

Тенч мовчки пройшлася туди-сюди, і президент ледь не фізично почув, як напружено крутяться коліщатка її мозку. І відчув вдячність до цієї жінки. Марджорі Тенч була однією з небагатьох утаємничених у відкриття, яке зробила НАСА, і її політична інтуїція допомагала Герні виробляти свою стратегію.

— Ці дебати, що відбудуться на Сі-ен-ен сьогодні о першій, — сказала Тенч і прокашлялася. — Кого ми пошлемо спаринг-партнером Секстона?

Герні посміхнувся.

— Якогось молодшого речника з команди, що займається моєю кампанією. — Політична тактика, що полягала у пригніченні опонента завдяки прийому виставлення проти нього другорядної фігури, була такою старою, як і самі дебати.

— Я маю кращу ідею, — сказала Тенч, упіймавши своїм холодним поглядом погляд співрозмовника. — Дозвольте мені самій туди сходити.

Зак Герні різко підвів голову.

— Вам?

Що вона, в біса, задумала?

— Марджорі, це не ваша специфіка — зустрічатися з представниками мас-медіа. До того ж це шоу йтиме пополудні, у не-рейтинговий час. Якщо я пошлю на дебати свого старшого радника, що подумають люди? Вони подумають, що в наших лавах почалася паніка.

— Саме так.

Герні затримав на ній уважний погляд. Хоч яку б там хитру комбінацію не замислила Тенч, він нізащо не дозволить їй з’явитися на Сі-ен-ен. Кожен, кому хоч раз у житті доводилося бачити Марджорі Тенч, одразу ж розумів, чому вона завжди працювала за лаштунками. Бо для цього була одна дуже вагома підстава: Тенч мала жахливу зовнішність, тож жінці з таким обличчям президент не міг довірити виступ від імені Білого дому.

— Я візьму участь у цих теледебатах, — повторила вона.

І цього разу вона не прохала, а вимагала.

— Марджорі, — ухилився президент, відчувши віддалену тривогу, — представники Секстона неодмінно заявлять, що ваша присутність на теледебатах свідчить про те, що Білий дім наклав у штани. Те, що ми передчасно кидаємо в бій важку техніку, змусить їх подумати, що нам просто нікуди діватися.

Жінка спокійно кивнула і запалила цигарку.

— Що розпачливіший вигляд ми матимемо, то краще.

І впродовж наступної хвилини Марджорі Тенч стисло пояснила, чому президент має послати на дебати саме її, а не другорядного чиновника. Коли вона скінчила, Герні витріщився на неї, не приховуючи свого ошелешеного здивування.

Марджорі Тенч знову проявила себе політичним генієм.

18

Шельф Мілна — найбільший суцільний крижаний масив у Північній півкулі. Розташований над вісімдесят другою паралеллю, в районі найвіддаленішого північного узбережжя острова Елсмір, що у полярній Арктиці, він має чотири милі завширшки, а його товщина сягає понад трьохсот футів.

Рейчел, сівши до високої плексигласової кабіни снігоходу, з вдячністю виявила на своєму сидінні теплу куртку та рукавиці; комфорту додавала також система обігріву, що напомповувала в кабіну тепле повітря. А за вікном F-14 уже почав розвертатися на льодяній злітно-посадковій смузі.

— Він що — вже рушає назад? — перелякано спитала Рейчел.

Водій снігоходу кивнув, умощуючись на своєму сидінні.

— На об’єкті дозволено перебувати лише науковому персоналу та працівникам НАСА, що входять до групи безпосередньої підтримки.

Коли F-14 злетів у темне небо, Рейчел відчула себе так, неначе опинилася на безлюдному острові.

— Звідси ми поїдемо на моєму снігоході, — сказав чоловік. — Директор НАСА вже чекає.

Рейчел зиркнула на льодяну стежку поперед ними і спробувала уявити, що ж, у біса, робить керівник НАСА в цьому Богом забутому краї.

— Тримайтеся, — гукнув їй водій і смикнув якийсь важіль.

Машина загарчала і різко крутнулася на дев’яносто градусів, наче танк на гусеницях. Тепер перед ними була висока стіна снігової «дамби».

Рейчел зі страхом поглянула на крутий схил. Невже він і справді збирається...

— А тепер — рок-н-рол! — Чоловік увімкнув швидкість, і машина помчала до «дамби».

Рейчел здавлено верескнула і вхопилася за ручки. Коли снігохід уперся у схил, шиповані гусениці увіп’ялися у сніг, і химерна конструкція почала підніматися. Рейчел не сумнівалася, що вони ось-ось перекинуться назад, але кабіна, на диво, так і залишилася в горизонтальному положенні, а гусениці наполегливо вгризалися в сніг. Коли великий снігохід видерся на вершечок пагорба, водій зупинив його і весело поглянув на свою пасажирку, у якої аж пальці побіліли — так міцно вчепилася вона в ручки.

— Куди там джипам до цієї конячки! Амортизатори ми запозичили в марсохода. Працює як годинник!

Бліда від страху Рейчел злегка кивнула.

— Та отож.

Опинившись на вершечку снігового пасма, Рейчел побачила перед собою вражаючу картину. Просто перед ними виднілося ще одне пасмо, за яким починалося величезне, ледь-ледь похиле поле блискучого льоду. Залите місячним сяйвом, воно тягнулося далеко-далеко, поступово звужуючись і змією заповзаючи в гори.

— Це льодовик Мілна, — пояснив водій, показуючи на гори. — Починається він там, а потім стікає в цю широку дельту, в якій ми зараз і перебуваємо.

Водій знову увімкнув передачу, дав газу, і Рейчел вхопилася за ручки — вони почали спускатися крутосхилом. Спустившись, снігохід перетнув іще одну крижану річку, а потім видерся ще на одну снігову дамбу. Вибравшись на її вершечок і швидко скотившись протилежним схилом, вони ковзнули на гладеньку поверхню льодовика і рушили вперед.

— А далеко нам їхати? — спитала Рейчел, не бачачи попереду нічого, окрім льоду.

— Десь милі зо дві.

Рейчел здалося, що це бозна-де. Пориви вітру стрясали плексигласову кабіну, неначе намагаючись скинути її та швиргонути аж до океану.

— Це катабатичний вітер, — гукнув водій. — Я вже до нього звик. — Він пояснив, що в цьому районі постійно дме сильний вітер у напрямку океану. Катабатичним він називається тому, що грецькою це означає «той, що рухається схилом донизу». Цей безжальний і жорстокий вітер виникає внаслідок того, що важке холодне повітря стікає вниз крижаною поверхнею, як бурхлива гірська річка. — Це єдине місце на землі, — додав, сміючись, водій, — де і справді замерзає пекло.

За кілька хвилин Рейчел розгледіла далеко попереду якийсь невиразний силует, щось схоже на величезний білий купол, що вивищувався над крижаною поверхнею. Вона протерла очі. Що ж це, в біса, таке?