Дэн Браун – Точка Обману (страница 11)

Герні кивнув, показуючи на найближчий авіаційний ангар.

— Йдіть за мною, — сказав він і рушив у напрямку цієї споруди.

Рейчел розгублено пішла за ним. Будівля, що бовваніла перед ними, не мала вікон, а її високі розсувні двері були закриті та опломбовані. Здавалося, до ангару можна було потрапити лише через невеличкий боковий вхід. Двері були прочинені. Президент підвів до них Рейчел, а сам зупинився за кілька футів.

— А тепер закінчуйте маршрут без мене, — сказав він, кивнувши на двері. — Заходьте всередину.

Рейчел завагалася.

— Ви не підете зі мною?

— Мені треба повертатися до Білого дому. Невдовзі ми знову поговоримо. Маєте з собою стільниковий телефон?

— Звісно, сер.

— Дайте його мені.

Рейчел витягнула телефон і подала його президентові, гадаючи, що той запише свій приватний контактний номер. Натомість Герні поклав його собі до кишені.

— Ви тепер поза межами досяжності, — пояснив президент. — Про виконання ваших робочих обов’язків в управлінні військово-космічної розвідки подбають. Ви ні з ким не будете розмовляти сьогодні без чіткої вказівки від мене або керівника НАСА. Ясно?

Рейчел отетеріло витріщилася на нього. Невже президент щойно вкрав мій мобільник?

— Після того як він уведе вас у курс справи стосовно відкриття, керівник НАСА зв’яже нас через захищені канали. Невдовзі ми з вами поговоримо. Щасти вам.

Рейчел поглянула на бокові дверцята і відчула зростаюче занепокоєння.

Герні заспокійливо поклав руку їй на плече і знову кивнув на двері.

— Запевняю вас, Рейчел, ви не пошкодуєте, що допомогли, мені в цій справі.

І, не кажучи більше ні слова, президент широким кроком рушив до гелікоптера, який привіз Рейчел на базу. Він сів — і машина злетіла. Зак Герні жодного разу не озирнувся.

12

Рейчел Секстон стояла одна на порозі ангару на базі Воллопс і вдивлялася в темряву за дверима. їй здалося, що вона стоїть біля входу до іншого світу. З просторої порожнечі війнув прохолодний пліснявий вітерець, наче споруда дихала.

— Агов, тут хто-небудь є? — гукнула вона злегка тремтячим голосом.

Тиша. З дедалі сильнішим трепетом переступила Рейчел через поріг. На мить вона осліпла, поки її очі не призвичаїлися до темряви.

— Гадаю, це ви міс Секстон? — пролунав чоловічій голос за кілька ярдів од неї.

Рейчел аж підстрибнула від несподіванки і повернулася в напрямку звуку.

— Так, сер.

До неї наблизився розмитий силует чоловіка.

Коли зір прояснився, Рейчел збагнула, що стоїть лицем до лиця з кремезним молодим самцем, тренованим та м’язистим на вигляд, із квадратним підборіддям. Він був вдягнений у льотний костюм НАСА із безліччю кишеньок.

— Командир ескадрильї Вейн Лусіджен, — відрекомендувався чоловік. — Вибачте, якщо я вас налякав, пані. Тут досить темно. Я ще не встиг розчинити воріт ангару. — І, не чекаючи відповіді, додав: — Маю честь бути сьогодні вашим пілотом.

— Пілотом? — недовірливо витріщилася на нього Рейчел. Щойно я вже мала нагоду спілкуватися з одним пілотом. — Але я прийшла сюди, щоб зустрітися з директором НАСА.

— Так, пані. Я маю наказ доставити вас до нього негайно.

Рейчел не одразу збагнула сказане. А коли збагнула, з’явилося неприємне відчуття, що її надурили. Було зрозуміло, що подорож іще не закінчилася.

— А де ж зараз керівник? — наполегливо й підозріло спитала вона.

— Такої інформації я наразі не маю, — відповів пілот. — Координати я отримаю тоді, коли ми вже будемо в повітрі.

Рейчел відчула, що чоловік не бреше. Вочевидь, не одну її та її шефа Пікерінга тримали сьогодні вранці в невіданні. Президент ставився до питань безпеки надзвичайно серйозно, і Рейчел була ошелешена тим, як швидко та без видимих зусиль він вивів її поза межі досяжності, так би мовити, вивів із системи. Не минуло й півгодини, як я тут, а мене вже позбавили можливості зв’язку, а мій шеф і гадки не має, де я.

І тепер, стоячи перед пілотом, що витягнувся перед нею по стійці «струнко», Рейчел майже не сумнівалася, що події сьогоднішнього ранку було продумано й сплановано заздалегідь. Подобалося їй чи ні, але процес пішов, і вона брала в ньому участь. Залишалося тільки одне запитання: у якому напрямку цей процес пішов.

Упевненим кроком пілот наблизився до стіни і натиснув кнопку. Дальня стіна ангару почала відсуватися, повільно ковзаючи убік. Знадвору до споруди хлинуло світло і вихопило з темряви силует якогось великого об’єкта, що стояв посеред ангару.

У Рейчел аж щелепа відвисла. Боже, поможи.

У центрі ангару стояв грізний на вигляд реактивний винищувач. Такого красивого стрімкого літака вона ще не бачила.

— Ми на ньому полетимо? Не смішіть мене, — вихопилося в неї.

— Спочатку всі так реагують, пані. Але F-14 «Томкет» з подвійним хвостовим оперенням — дуже надійний літак.

Та це ж справжнісінька ракета з крильцями.

Пілот повів її до літака і кивнув на двомісну кабіну.

— Ви полетите ззаду.

— Та невже? — саркастично посміхнулася Рейчел. — А я думала, що ви дозволите мені сісти за штурвал.

Натягнувши комбінезон поверх одягу, Рейчел незграбно сіла в кабіну і ледь умостила стегна на вузькому сидінні.

— Одразу видно, що НАСА не приймає на роботу пілотів з товстими сідницями, — зауважила вона.

Пілот посміхнувся і допоміг їй пристебнутися. А потім надів їй на голову шолом.

— Ми полетимо досить високо, — пояснив він. — Вам знадобиться кисень. — І, витягнувши з бокового ящичка кисневу маску, почав пристібати її до шолома.

— Я сама, — сказала Рейчел і, дотягнувшись рукою, взяла маску.

— Звісно, пані.

Довго пововтузившись із «намордником», вона нарешті пристебнула його до шолома. Маска сиділа на диво незручно і муляла.

Пілот кинув на неї довгий прискіпливий погляд — явно чимось розсмішений.

— Щось не так? — невдоволено спитала Рейчел.

— Та ні, зовсім ні. — Здавалося, командир стримував іронічну посмішку. — Спеціальні пакети — під сидінням. Більшість людей страждають від нудоти під час свого першого польоту на реактивному винищувачі.

— Все буде в нормі, — запевнила його Рейчел приглушеним маскою голосом. — Я не схильна до повітряної хвороби.

Пілот знизав плечима.

— Багато хлопців казали те саме, але мені часто доводилося прибирати після них ригачку.

Вона злегка кивнула. Як романтично.

— Маєте якісь запитання перед польотом?

Рейчел трохи повагалася, а потім постукала пальцем по кисневій масці, що врізалася їй в щоку.

— Ця штука заважає кровообігу. Як ви примудряєтеся терпіти її під час тривалих польотів?

Пілот із розумінням посміхнувся.

— Як? Зазвичай ми не вдягаємо маску догори ногами, пані.

Сидячи в літаку, що стояв на початку злітно-посадкової смуги і ревів двигунами, Рейчел відчула себе кулею в гвинтівці, яка завмерла, чекаючи, що стрілець ось-ось натисне на гачок. Пілот дав газу, подвійні двигуни «томкета» потужно загуркотіли, і, здалося, увесь світ довкола Рейчел затрясся. Пілот відпустив гальма — і Рейчел влипла в сидіння. Реактивний літак рвонув смугою і злетів за лічені секунди. Земля почала віддалятися із запаморочливою швидкістю.

Літак стрімко піднімався, і Рейчел заплющила очі. «Що ж я зробила сьогодні не так? Де помилилася? — подумала вона. — Я ж мала сидіти зараз за столом і готувати доповіді». А натомість вона сиділа у стрімкій летючій торпеді й дихала через кисневу маску.

Рейчел відчувала нудоту увесь час, поки «томкет» не набрав висоту сорок п’ять тисяч футів і не вирівнявся. Зусиллям волі вона відвертала думки. Дивлячись на океан під ними, до якого було аж дев’ять миль, Рейчел раптом відчула себе страшенно самотньою.