Дэн Браун – Точка Обману (страница 104)
І тепер, підходячи до дверей, Рейчел на мить зупинилася перед дзеркалом, оцінливо поглянула на себе — вигляд вона мала сміховинний. Усе, що вона знайшла надягнути в ліжко, — це стара футболка з емблемою Пенсільванського університету, яку виявила у комоді. Футболка теліпалася нижче колін, як нічна сорочка.
Стук не припинявся.
Рейчел розчинила двері і з розчаруванням побачила жінку-агента спецслужби Сполучених Штатів. Вона була по-спортивному підтягнутою та гарненькою.
— Міс Секстон, джентльмен у Спальні Лінкольна почув, як запрацював ваш телевізор. Він попросив мені передати вам, що коли ви вже прокинулися, то... — Вона на мить замовкла і вигнула дутою брови — ця жінка явно була не новачком і дещо знала про нічні пригоди на верхніх поверхах Білого дому.
Рейчел густо почервоніла і відчула на шкірі легке поколювання.
— Дякую.
Агент провела Рейчел по бездоганно обставленому коридору до непоказних сусідніх дверей.
— Це Спальня Лінкольна, — повідомила жінка. — Опиняючись біля цих дверей, я завжди маю сказати: «Доброї ночі і стережіться привидів».
Рейчел кивнула. Легенди про привидів у Спальні Лінкольна були такими ж старими, як і сам Білий дім. Кажуть, що колись Вінстон Черчилль бачив там привид Лінкольна, як і багато хто інший, включно з Елеонорою Рузвельт, Емі Картер, актором Річардом Дрейфусом та десятками прибиральниць. Кажуть, що собака Рональда Рейгана годинами гавкав, втупившись у ці двері.
Думки про привидів історичних діячів раптом змусили Рейчел пригадати, яким священним місцем була ця кімната. Вона знітилася, стоячи тут босоніж, у довжелезній футболці, почуваючись наче якась студентка, що прокрадається до хлопчачої кімнати.
Жінка-агент підморгнула.
— Наша політика на цьому поверсі має назву «Не питай і не кажи».
Рейчел посміхнулася.
— Дякую. — І вона простягнула руку до дверної ручки з радісним передчуттям того, що її чекало там, за дверима.
— Рейчел! — пролунав у коридорі гугнявий голос, мелодійний, як циркулярка.
Рейчел та агент спецслужби обернулися. До них на милицях чимчикував Коркі Марлінсон, і його поранена нога вже була професійно забинтована.
— Я теж не можу заснути!
Рейчел похнюпилася, відчувши, як її романтичний настрій одразу ж випарувався.
Коркі з цікавістю поглянув на гарненьку жінку-агента. Й обдарував її сліпучою посмішкою.
— Мені подобаються жінки в уніформі.
У відповідь жінка відхилила полу куртки, під якою виявився грізного виду пістолет.
Коркі одразу ж охолонув.
— На мене завжди діяли переконливі аргументи, — зауважив він і повернувся до Рейчел. — А Майк теж не спить? — Коркі не терпілося скласти їм компанію.
Рейчел простогнала.
— Взагалі-то, Коркі...
— Докторе Марлінсон, — втрутилася агент, витягуючи якусь записку з кишені куртки. — Згідно з цим посланням, яке залишив мені пан Толланд, я маю чіткий наказ супроводити вас на кухню, попрохати шеф-кухаря приготувати все, що ваша душа забажає, а потім попросити розповісти мені, не уникаючи найменших подробиць, як вам вдалося уникнути неминучої смерті завдяки тому, — агент скорчила гримасу, — що ви помочилися на себе.
Агент промовила магічні слова — це було однозначно. Коркі відразу ж кинув милиці, обійняв жінку за плечі для підтримки і скомандував:
— Уперед, на кухню, моє кохання!
Ошелешена жінка повела кульгавого Коркі коридором, і Рейчел не мала ані найменшого сумніву, що він почувається зараз на сьомому небі.
— Найголовніше — це сеча, — почула вона його слова. — Бо ці тварюки зі своїми розвиненими чуттєвими частками головного мозку здатні відчувати абсолютно все!
Коли Рейчел увійшла до Спальні Лінкольна, там було темно. Вона з подивом побачила, що ліжко порожнє і неторкнуте, а Майкла Толланда ніде не видно.
Біля ліжка горіла старовинна олійна лампа, і в її слабкому світлі Рейчел ледь розгледіла брюссельський килим... знамените різьблене ліжко з червоної деревини... портрет дружини Лінкольна, Мері Тодд... і навіть стіл, на якому Лінкольн підписав маніфест про звільнення рабів.
Коли Рейчел зачинила за собою двері, то відчула ногами протяг.
— Ме-е-е-ер-р-р-рі...
Рейчел сіпнулася з переляку і крутнулася на п’ятах.
— Ме-е-е-ер-р-р-рі... — знову стиха промимрив голос. — Це ти? Мері Тодд Лі-і-і-і-і-і-інкольн?
Рейчел швидко зачинила вікно і повернулася до шафи. Її серце несамовито калатало, хоча вона знала, що це несерйозно.
— Майкле, виходь, я знаю, що це ти.
— Ні-і-і-і... — завив голос. — Я не Майкл... Я Е-е-е-е-ейб.
Рейчел взяла руки в боки.
— Та невже?
У шафі почувся приглушений сміх.
— Так. Відносно чесний... Ейб.
Тепер і Рейчел розсміялася.
— Бі-і-і-ійся мене! — простогнав голос із шафи. — Бійся мене дуже-ду-у-у-уже!
— А я не боюся.
— Будь ласка, бійся хоч трохи, — наполягав голос. — Бо у людських істот емоції страху та сексуального збудження тісно переплетені.
Рейчел не витримала і розреготалася.
— Це так ти зваблюєш жінку?
— Ви-и-и-ибач, — промимрив голос. — Я вже забу-у-у-ув, коли востаннє був із жінкою.
— Помітно, — відповіла Рейчел і рвучко розчинила дверцята шафи.
Там стояв Майкл Толланд з лукавою посмішкою. В темно-синіх піжамних штанях та сорочці він виглядав непереборно звабливо. Рейчел здивовано увіп’ялася поглядом у президентську печатку, зображену на сорочці.
— Піжама президента?
Він знизав плечима.
— Я знайшов її у комоді.
— А я ось футболку собі відірвала...
— Треба було вибрати Спальню Лінкольна.
— А чому ти не запропонував?
— Тому що знав про незручні антикварні матраци, набиті кінським волосом. — Толланд підморгнув, кивнувши на загорнутий пакунок на столі. — Це тобі як компенсація.
— Мені? — зворушено спитала Рейчел.
— Я попросив одного з президентських радників сходити і купити це для тебе. Щойно принесли. Дивись не розхлюпай.
Рейчел обережно розкрила пакунок, оголивши його важкий вміст. Усередині виявився великий кришталевий акваріум, у якому плавали дві огидні на вигляд золоті рибки. Рейчел витріщилася на них з розчаруванням і сум’яттям.
— Це жарт?
— Helostoma temmincki, — гордо заявив Толланд.
Ти купив для мене рибок?