Дэн Браун – Джерело (страница 89)

——

На широкій площі перед гірською базилікою єпископ Вальдеспіно дивився на темну Долину Загиблих. Передранкова мла вже збиралася в порослих соснами долинах, а десь удалині ніч протнув пташиний погук.

«Гриф-монах[82]», — подумав Вальдеспіно: якийсь чорний гумор вчувся йому в цьому звуку. Пронизливе пташине ячання моторошним чином відповідало цьому моменту, і єпископ гадав, чи не хоче світ йому щось сказати в такий спосіб.

Агенти Гвардії котили крісло з украй стомленим королем у машину, щоб везти його назад у лікарню Ескоріалу.

«Я буду біля твого ліжка, любий друже, — думав єпископ. — Ну, якщо дозволиш».

Гвардійці раз у раз поглядали то у свої телефони, то на Вальдеспіно, неначе передчуваючи, що скоро їм буде віддано наказ його заарештувати.

«Та я ні в чому не винен, — подумав єпископ, у глибині душі підозрюючи, що став жертвою інтриги якогось безбожного й вправного в новітній техніці прибічника Кірша. — Атеїстів, яких дедалі більшає, ніщо так не потішить, як відвести Церкві роль негідника».

Підозра єпископа поглибилася, щойно він почув про презентацію Кірша, яка вийшла в ефір. На відміну від того відео, яке футуролог показав Вальдеспіно на Монтсерраті, ця версія закінчувалась обнадійливо.

«Кірш нас обхитрував».

Те, що тиждень тому дивилися Вальдеспіно і його колеги, було вимкнене зарано… відео закінчувалося жахливою схемою, яка показувала винищення людства.

«Катастрофічне знищення.

Давно пророкований апокаліпсис».

Хоча Вальдеспіно і вважав, що це неправда, але розумів, що безліч людей бачитиме в цьому відео невідворотну долю людства.

Протягом усієї історії лякливі й легковірні люди ставали жертвами апокаліптичних пророцтв; члени культів судного дня влаштовували масові самогубства, щоб уникнути майбутніх жахів, фундаменталісти утворювали шалені борги за кредитними картками, вважаючи, що все одно скоро кінець світу.

«Для дітей немає нічого гіршого, ніж втрата надії», — думав Вальдеспіно, згадуючи, як поєднання Божої любові і сподівання раю дарували йому велике піднесення ще в дитинстві. «Мене створив Бог, — засвоїв маленький Антоніо, — і колись я навіки перейду жити в Царство Боже».

Кірш проголосив протилежне: «Я — космічна випадковість, і скоро мене не буде».

Вальдеспіно дуже турбувала та шкода, якої презентація Кірша може завдати бідолашним душам, позбавленим такого багатства і привілеїв, як великий футуролог, — тим, хто щодня тяжко заробляє на шматок хліба для дітей, яким життєво потрібна бодай іскорка божественної надії, аби щоранку просто встати з ліжка й розпочати свій важкий день.

Навіщо Кірш показував духовенству апокаліптичну катастрофу, для Вальдеспіно залишалося загадкою. «Може, Кірш просто хотів захистити свій великий сюрприз, — подумав він. — Або трохи нас помучити».

Хай там як, а шкоди завдано.

Вальдеспіно дивився на другий бік площі, як принц Хуліан лагідно допомагає батькові заїхати в машину. Молодий принц прекрасно витримав зізнання короля.

«Давній секрет його величності».

Єпископ Вальдеспіно, звичайно, знав небезпечну правду про короля вже багато років і ревно її захищав. Сьогодні король вирішив розкрити душу єдиному синові. Обравши таке місце — гірське святилище нетерпимості, король кинув йому відкритий виклик.

Тепер, коли Вальдеспіно дивився вниз, у долину, він почувався смертельно самотнім… наче був готовий зробити крок за край і вічно падати в обійми темряви. Але він розумів, що коли б він так учинив, то банда атеїстів Кірша буде рада заявити, що Вальдеспіно зневірився перед лицем нового наукового відкриття.

«Моя віра не вмре, містере Кірш!

Вона живе поза межами твоєї науки!»

Та й якщо прогноз Кірша щодо техніки, яка поглине людство, справдиться, то в людей настає час невимовно складних етичних питань.

«І там уже віра й моральні ідеали будуть потрібні як ніколи».

Ідучи через площу до короля і принца, Вальдеспіно відчував непоборну втому, яка угніздилася в усьому тілі.

Тієї миті — уперше в житті — єпископові Вальдеспіно хотілося просто лягти, заплющити очі й заснути навіки.

Розділ 98

У Суперкомп’ютерному центрі Барселони з екрана сипалися коментарі з такою швидкістю, що Роберт Ленґдон просто не встигав над ними як слід замислитися. Щойно на зміну сірявій відсутності зображення налетіла хаотична мозаїка «говорющих голів» і новинарів — автоматна черга відеороликів з усього світу; кожен по черзі виходив на перший план і швидко відступав на тло, розчиняючись у білому шумі.

Ленґдон стояв поряд із Амброю, коли на стіні з’явилося зображення Стівена Гокінґа, і його впізнаваний комп’ютеризований голос заявив:

— Не обов’язково прикликати Бога, щоб запустити всесвіт. Спонтанне виникнення життя — це причина того, що світ не порожній, що в ньому дещо існує.

Замість Гокінґа з’явилася пасторка, яка, вочевидь, вийшла в ефір з власного домашнього комп’ютера:

— Не треба забувати, що такі симуляції нічого не доводять стосовно Бога. Вони доводять лише те, що Едмонд Кірш ні перед чим не бажає зупинятись, аби знищити моральні орієнтири людського роду. Споконвіку світові релігії були найважливішою організаційною силою людства, формували цивілізоване суспільство, вони є першоджерелом етики й моралі. Ставлячи під сумнів релігію, Кірш виступає проти людського добра!

За кілька секунд під екраном побіг рухомий рядок глядацького коментаря: «РЕЛІГІЯ НЕ МАЄ ПРАВА МОНОПОЛІЗУВАТИ МОРАЛЬ… Я — ХОРОША ЛЮДИНА, БО Я ХОРОША ЛЮДИНА! ДО ЧОГО ТУТ БОГ?!»

На зміну цій картинці з’явилось обличчя професора геології Університету Південної Каліфорнії.

— Колись давно, — промовив він, — люди вважали, що земля пласка, а кораблі в морі ризикують упасти за її край. Однак коли ми довели, що Земля кругла, то прибічники того, що вона пласка, врешті замовкли. Сьогоднішні креаціоністи — це ті ж прибічники пласкої землі, і якщо хтось у таке віритиме через сто років, я буду вельми здивований.

Молодий чоловік на вулиці заявляє в камеру: «Я креаціоніст, і я вважаю, що сьогоднішнє відкриття доводить: милосердний Творець влаштував усесвіт спеціально так, щоб підтримувати життя!»

Астрофізик Ніл Деґрасс Тайсон — у старому ролику з телепередачі «Космос» — добродушно відзначив: «Якщо якийсь Творець спланував наш усесвіт для підтримки життя, то йому це вдалося вкрай погано. У величезній частині космосу життя неможливе через відсутність атмосфери, вибухи гамма-променів, смертельно небезпечні пульсари й гравітаційні поля. Повірте, всесвіт — зовсім не рай».

Спостерігаючи цю навалу інформації, Ленґдон відчував, що світ надворі раптом злетів з осі.

Хаос.

Ентропія.

— Професоре Ленґдон! — раптом почулася згори знайома британська вимова. — Міс Відаль!

Ленґдон майже забув про Вінстона, який усю презентацію мовчав.

— Будь ласка, не хвилюйтеся, — продовжив Вінстон, — але я впустив у будівлю поліцію.

Ленґдон поглянув за скло й побачив, як церкву заповнюють місцеві поліцейські: усі вони різко зупинялись і з подивом розглядали величезний комп’ютер.

— Навіщо?! — вигукнула Амбра.

— З палацу щойно повідомили, що вас ніхто не викрадав. Поліцейські отримали наказ охороняти вас обох, міс Відаль. Також прибули двоє агентів Гвардії. Вони хотіли б допомогти вам зв’язатися з принцом Хуліаном. У них є номер, за яким ви можете з ним сконтактувати.

Унизу Ленґдон побачив: гвардійці вже заходили до церкви.

Амбра заплющила очі — їй просто хотілося крізь землю провалитися.

— Амбро, — прошепотів Ленґдон. — Тобі треба поговорити з принцом. Він же твій наречений. Хвилюється за тебе.

— Розумію. — Вона розплющила очі. — Тільки не знаю, чи зможу йому ще коли-небудь повірити…

— Але ж ти казала, що відчуваєш: він не винний, — промовив Ленґдон. — Ну хоча б вислухай його. А я тебе потім знайду.

Амбра кивнула й пішла до обертових дверей. Ленґдон подивився, як вона зникла за поворотом сходів, і розвернувся до стіни-екрана, яка продовжувала галасливу трансляцію.

— Еволюція сприяє релігії, — казав якийсь священик. — У релігійних громадах люди краще співпрацюють, ніж у нерелігійних, тож їм легше досягати успіху. Це науковий факт!

Ленґдон розумів: священик каже слушну річ. Антропологічні відомості чітко показують, що ті культури, де практикується певна релігія, історично пережили нерелігійні громади. «Страх осуду від усевідаючого божества сприяє неагресивній поведінці стосовно одне одного».

— Хай там як, — заперечував учений, — а навіть якщо ми на мить припустимо, що релігійні культури роблять людей чемнішими й допомагають досягти добробуту, це не означає, що вигадані боги є справжніми!

Ленґдон не міг не всміхнутися, гадаючи, що б на це все сказав Едмонд. Його презентація потужно мобілізувала і атеїстів, і креаціоністів — усі щось вигукували, на рівних брали участь у палкій дискусії.

— Поклонятися Богу — це як видобувати корисні копалини, — зауважив хтось. — Багато розумних людей знають, що це недалекоглядно, але всі вони занадто багато вклали в цю справу, щоб її зупинити!

Стіну вкрило ціле віяло старих фотографій.

Креаціоністський білборд, який колись висів на Таймс-сквер: «Не дайте пошити себе в мавп! Не вірте Дарвіну!»

Щит біля дороги в штаті Мен: «Прогуляйте церкву. Ви вже виросли з казочок».

І ще один: «Релігія — бо думати важко».

Реклама в часописі: «Любі наші атеїсти! Слава Богу, ви помиляєтеся!»