Дэн Браун – Джерело (страница 78)

— Ні, — мовив Вінстон. — Едмонд спеціально поставив її тут уже давно.

— Навіщо? — здивувалася Амбра.

— Як вам, мабуть, відомо, Едмонд ненавидів усі забобони. Він завів за правило дорогою на роботу щоразу проходити під драбиною — ніби дражнити богів. Понад те, якщо гість чи працівник відмовлявся проходити під драбиною, Едмонд звільняв його.

«Резонно, як завжди», — всміхнувся Ленґдон, згадавши, як Едмонд колись прилюдно ганьбив його за стукання по дереву на удачу: «Роберте, якщо ти не таємний друїд, який досі стукає по деревах, аби розбудити їх, прошу, лиши ці дурні забобони в минулому, де їм і місце!»

Амбра пішла далі: нахилилася й пройшла під драбиною. З, треба відзначити, ірраціональним внутрішнім здриганням Ленґдон подався за нею.

На другому боці Вінстон провів їх за ріг до великих дверей із двома камерами й біометричним сканером.

Над дверми висів намальований вручну знак «Кімната 13».

Ленґдон подивився на зловісний номер: «Знову Едмонд до богів задирається».

— Це вхід до його лабораторії, — сказав Вінстон. — Крім кількох найманих працівників, які допомагали Едмондові її будувати, мало кому було дозволено сюди заходити.

За цими словами двері голосно загули, і Амбра, не гаючи часу, схопилася за ручку й відчинила їх. Вона переступила поріг, аж тут зупинилася й ахнула, затуливши рот рукою. Коли Ленґдон поглянув із-за її плеча у святилище церкви, то зрозумів реакцію.

У чималій залі каплиці одразу впадала в око велика скляна коробка — більшої Ленґдон не бачив ніколи в житті. Прозоре приміщення займало всю підлогу й здіймалося до стелі.

Коробка мала два поверхи.

На першому Ленґдон бачив сотні металевих шаф, схожих на холодильники, які стояли рядами, як лави в церкві, обернені до вівтаря. У шаф не було дверей, і їхні нутрощі можна було добре роздивитися. Складні, заплутані матриці з яскравими червоними дротами звисали з густої сітки контрольних пунктів, вигиналися до підлоги, де сходилися в товсті, мов канати, ремені, які тяглися поміж машинами, утворюючи щось ніби кровоносну систему.

«Упорядкований хаос!» — подумав Ленґдон.

— На першому поверсі, — мовив Вінстон, — ви бачите відомий суперкомп’ютер MareNostrum: сорок вісім тисяч вісімсот дев’яносто шість ядер Intel, з’єднані в сіть InfiniBand FDR10 — одна з найшвидших машин у світі. MareNostrum стояв у цьому місці, коли Едмонд почав тут працювати, і він замість того, щоб прибрати, вирішив доповнити його, тож просто розширив… угору.

Тепер Ленґдон побачив, що всі дроти MareNostrum сходяться в центрі зали, утворюючи такий собі стовбур, який, подібно до велетенської лози, тягнувся вертикально до стелі другого поверху.

Ленґдон подивився на другий поверх потужного скляного прямокутника — і побачив дещо зовсім інше. Тут, посередині поверху, на підвищенні, стояв масивний металевий синьо-сірий куб — ні дротів, ні мерехтіння лампочок, ніякого натяку на те, що він являє собою останнє слово техніки, яке Вінстон описував малозрозумілими термінами:

— …квантові біти приходять на місце двійкових цифр… суперпозиція станів… квантові алгоритми… сплетіння й тунелювання…

Тепер Ленґдон розумів, чому Едмонд більше говорив про мистецтво, ніж про комп’ютери.

— …що уможливлює квадрильйони обчислень із плаваючою комою на секунду, — зробив висновок Вінстон. — Отже, об’єднання цих двох дуже різних машин утворює найпотужніший у світі комп’ютер.

— Боже мій!.. — прошепотіла Амбра.

— Точніше, — поправив Вінстон, — Боже Едмонда.

Розділ 85

ConspiracyNet.com

ОСТАННІ НОВИНИ

ВІДКРИТТЯ КІРША ВИЙДЕ В ЕФІР ЗА КІЛЬКА ХВИЛИН!

Так, це дійсно відбувається!

Прес-реліз із табору Едмонда Кірша щойно підтвердив, що всіма очікуване наукове відкриття, яке не було оголошене через загибель футуролога, буде показано в прямому ефірі на початку ближчої години (3 година ночі за барселонським часом).

Кількість глядачів, за повідомленнями, неухильно зростає, глобальна статистика є безпрецедентною.

Новини, пов’язані з темою: Роберта Ленґдона й Амбру Відаль, за повідомленнями, щойно бачили на території каплиці Торре Жирона, в якій розташований Барселонський суперкомп’ютерний центр, де, як вважають, Едмонд Кірш працював останні кілька років. Чи саме звідти вестиметься трансляція, ConspiracyNet поки що точних відомостей не має.

Готуйтеся до перегляду презентації Кірша, доступної в прямому ефірі тут на ConspiracyNet.com!

Розділ 86

Заходячи у залізні двері в горі, принц Хуліан мав незатишне відчуття, що може ніколи звідти не вийти.

«Долина Загиблих… Що я тут роблю?!»

Довкола було холодно й темно, у світлі двох електричних ліхтарів майже нічого не можна було вирізнити. Пахло сирим каменем.

Перед ними стояв чоловік в однострої з в’язкою ключів, які дзвеніли в його тремтливих руках. Хуліан не дивувався хвилюванню доглядача національної спадщини: просто за його спиною в темряві вишикувалися кілька агентів Королівської гвардії. «Мій батько тут».

Без сумніву, цього бідолаху викликали серед ночі, аби він відімкнув для короля священну гору Франко.

Один із гвардійців швидко вийшов наперед.

— Принце Хуліане, єпископе Вальдеспіно, ми чекали на вас. Прошу сюди.

Гвардієць повів Хуліана й Вальдеспіно до масивної брами, на якій було вирізано лиховісного франкістського двоголового орла, спорідненого з іконографією фашистів.

— Його величність у кінці тунелю, — мовив агент і показав на браму, яка вже стояла прочинена.

Хуліан з єпископом непевно перезирнулись і пройшли крізь браму, обабіч якої стояли дві загрозливі металеві статуї — ангели смерті з мечами, подібними до хрестів.

«Знову франкістська релігійно-мілітарна символіка», — подумав Хуліан. Вони з єпископом розпочали довгий шлях углиб гори.

Тунель перед ними був оформлений з такою самою елегантністю, що й бальна зала мадридського королівського палацу. Розкішний коридор із полірованою мармуровою підлогою та кесонною стелею освітлював ніби нескінченний ряд світильників у формі смолоскипів.

Однак сьогодні джерело світла в коридорі справляло ще драматичніше враження. Десятки й десятки вогненних чаш, розставлених на підлозі подібно до вогнів злітної смуги, освітлювали шлях помаранчевим сяйвом. Зазвичай такі світильники запалювали лише під час великих урочистостей, але нічний приїзд короля видавався подією настільки поважною, що їх усі запалили.

Відблиски танцювали на полірованій підлозі, й масивний коридор тепер набув майже надприродного вигляду. Хуліан відчував примарну присутність тих нещасних душ, які вручну вирубали цей тунель, в голоді й печерному холоді махали тут кайлами та лопатами, помирали заради слави Франко, чия могила ховалася в глибині гори.

«Дивись уважно, сину, — казав йому батько. — Настане день — і ти це все знесеш!»

Хуліан розумів, що як королю йому навряд чи вистачить духу зруйнувати цю величну споруду, а проте він не міг не визнати свого здивування тим, що іспанський народ досі терпить її, особливо з огляду на бажання облишити минуле й рухатись у новий світ. І знов-таки, було багато прихильників старих звичаїв, так що кожного року на роковини Франко сюди з’їжджалися сотні літніх франкістів віддати йому шану.

— Доне Хуліане, — тихо промовив єпископ, коли вони дещо відстали від охоронців у тунелі, — чи вам відомо, навіщо ваш батько покликав нас сюди?

Хуліан похитав головою.

— Я сподівався, що це знаєте ви.

Вальдеспіно незвично важко зітхнув.

— Уявлення не маю.

«Коли вже єпископ не знає, навіщо мій батько це робить, — подумав Хуліан, — то цього не знає ніхто».

— Я тільки сподіваюся, що з ним усе гаразд… — з несподіваною ніжністю промовив єпископ. — Деякі з його рішень цими днями…

— На зразок покликати нас на зустріч усередині гори тоді, коли йому слід було лежати в ліжку?

Вальдеспіно тихо всміхнувся.

— Так, приміром, оце.

Хуліан гадав, чому ж гвардійці не спробували щось вдіяти: не відмовилися везти близького до смерті монарха з лікарні в оце місце недоброї слави. А з другого боку, гвардійців учать виконувати накази без питань, особливо від головнокомандувача.

— Я багато років не молився тут, — промовив Вальдеспіно, дивлячись углиб освітленого вогниками коридору.

Тунель, яким вони йшли, розумів Хуліан, був не просто входом у гору — це водночас і нава офіційно освяченої католицької церкви. Угорі принц уже помічав ряди лав.

«La basílica secreta», — називав її Хуліан у дитинстві.

Вирубана в граніті, позолочена святиня в кінці тунелю була дивовижною підземною базилікою з масивним куполом. За чутками, її площа перевищувала площу собору Святого Петра в Римі. Підземний мавзолей міг пишатися шістьма окремими каплицями навколо високого вівтаря, розташованого точно під хрестом, який стоїть на горі.

Коли принц і єпископ наблизилися до вівтаря, Хуліан почав роззиратись у велетенському просторі, виглядаючи батька. Однак здавалося, що в базиліці немає ні душі.

— Де він? — збентежено спитав єпископ.