Дэн Браун – Джерело (страница 72)

Адмірал щосили штовхав професора до краю. Ленґдон вигинав спину над тридцятиметровим проваллям, і його зріст метр вісімдесят і центр ваги просто не залишали шансів. Він розумів, що проти Авіли в такій позиції нічого не вдіє.

Ленґдон відчайдушно глянув через плече в прірву. Колодязь був вузький — із метр завширшки, але його тіло туди може легко провалитись… і полетіти, перерахувавши всі яруси.

«Падіння я не переживу».

Авіла гортанно заревів і поновив хватку. І тут Ленґдон зрозумів, що має лиш один вибір.

З ним треба не боротися, йому треба допомогти.

Коли Авіла смикнув його вгору, Ленґдон згрупувався, міцно впершись ногами в сходи.

На мить він знову став двадцятирічним студентом у Принстонському басейні… перед змаганням із плавання на спині… ноги зігнуті… прес напружений… чекає на сигнальний постріл.

«Час — це все!»

Цього разу Ленґдон уже не чув сигналу на старт. Він відірвався від підлоги, вигнувши в стрибку спину назад. Стрибаючи за край, він відчув, що Авіла, який зібрався протистояти опору дев’яностокілограмового тіла, різко втратив рівновагу.

Авіла притьмом відпустив професора, та Ленґдон відчував: адмірал дуже сильно похитнувся. У стрибку Ленґдон шалено сподівався перетнути колодязь, перенестися на інший бік, на глибину свого зросту… але, схоже, йому не вдавалось. У повітрі професор інстинктивно згрупувався — і вдарився об вертикальну кам’яну стіну.

«Усе, не вийшло.

Я покійник».

Не сумніваючись, що налетів на другий край колодязя, Ленґдон зібрав усю мужність і приготувався летіти до самого дна.

Тільки падіння тривало лише мить.

Ленґдон майже одразу вдарився головою об щось тверде й кутасте. Він ледь не знепритомнів, але зрозумів: так, йому вдалося перескочити колодязь — і тепер, врізавшись у протилежну стіну, він упав на сходи трохи нижче.

«Пістолет!» — подумав Ленґдон, щосили намагаючись не знепритомніти, адже якщо він не знайде зброю, то чим відповість Авілі, який зараз знову на нього кинеться?

Однак уже було запізно.

Мозок вимикався.

В очах у професора темніло, але крізь цю темінь Ленґдон розчув химерний звук… якісь мірні удари внизу, які даленіли, затихали…

Немовби великий мішок падає в сміттєпровід…

Розділ 76

Машина з Хуліаном наближалася до головної брами Ескоріалу, і, помітивши знайому барикаду білих позашляховиків, принц зрозумів: Вальдеспіно казав правду.

«Тепер мій батько справді живе тут».

Судячи з кількості машин, уся Королівська гвардія тепер перебралася до історичної резиденції королів.

Паламар зупинив свій «опель», і до вікна підійшов гвардієць із ліхтариком, посвітив у вікно — і, вражений, відсахнувся: він аж ніяк не очікував побачити в такому вбогому транспорті принца з єпископом.

— Ваша високосте! — вигукнув охоронець. — Ваше преосвященство! Ми на вас чекали! — Він уважно подивився на обшарпану машину. — А де ж ваша охорона?

— Вона була потрібна в палаці, — відказав принц. — Ми приїхали до мого батька.

— Звичайно, звичайно! Якщо ви з єпископом зробите ласку й вийдете з машини…

— Просто пропустіть нас, — буркнув Вальдеспіно, — і ми заїдемо! Його величність у монастирській лікарні, правда?

— Був там… — вагаючись, відказав гвардієць. — Тільки, на жаль, зараз уже ні…

Вальдеспіно вражено охнув.

Холод пробіг поза шкірою в Хуліана: «Батько помер?»

— Ні! В-вибачте, будь ласка! — затинаючись, став виправдовуватися агент, який пошкодував, що не висловився чіткіше. — Його величність поїхав — він залишив Ескоріал годину тому. Узяв із собою головних охоронців, і вони поїхали.

Хуліанові стало легше на серці — але ця полегкість миттєво змінилася розгубленістю. «Поїхав звідси, з лікарні?»

— Це абсурд! — закричав Вальдеспіно. — Король мені сказав негайно привезти сюди принца Хуліана!

— Так, ми маємо особливий наказ, ваше преосвященство, і чи не могли б ви з його високістю залишити цю машину й пересісти в авто Гвардії?

Вальдеспіно з Хуліаном здивовано перезирнулись і поважно пересіли в машину. Агент сказав паламареві, що той уже може нічим не перейматись і повертатися на територію палацу. Переляканий молодик мовчки помчав у темряву, очевидно, відчувши полегшення, що сьогоднішні химерні пригоди скінчилися.

Коли охоронці проводили принца й Вальдеспіно до позашляховика і садовили на заднє сидіння, єпископ дедалі більше хвилювався.

— Де король? — усе питав він. — Куди ви нас везете?

— Ми виконуємо наказ його величності, — відповідав агент гвардії. — Він сказав нам дати вам транспорт, шофера й оцей лист. — Гвардієць вийняв запечатаний конверт і вручив через вікно принцу Хуліанові.

«Лист від батька? — Принца збентежила ця формальність: на конверті була навіть королівська сургучна печать. — Що він собі думає?» Його дедалі сильніше тривожило, чи не починає батько втрачати розум.

Тремкою рукою Хуліан зламав печатку, відкрив конверт і вийняв папірець для записів. Почерк у батька вже був не той, але писав він усе одно розбірливо. Принц почав читати і з кожним словом сильніше дивувався.

Дочитавши, поклав лист назад у конверт і, заплющивши очі, подумав, що може вдіяти. Вибір, звичайно, був лише один.

— Прошу, везіть на північ, — сказав Хуліан шоферові.

Машина рушила від Ескоріалу, а принц відчував на собі погляд Вальдеспіно.

— Що каже ваш батько? — допитувався єпископ. — Куди ви мене везете?!

Хуліан зітхнув і подивився на близького друга свого батька.

— Ви якнайкраще про це сказали зовсім недавно, — печально всміхнувся він до старого єпископа. — Мій батько все ще король. Ми його любимо і чинимо за його наказом.

Розділ 77

Почувся шепіт:

— Роберте!..

Ленґдон хотів відповісти, але в голові гупало й боліло.

— Роберте!..

Обличчя торкнулася м’яка долоня, і Ленґдон поволі відкрив очі. Тимчасово не розуміючи, де він, професор подумав, що марить. «Наді мною схиляється ангел у білому…»

Коли Ленґдон упізнав це обличчя, то кволо всміхнувся.

— Слава Богу, — полегшено зітхнула Амбра. — А ми чули постріл! — Вона сиділа навпочіпки біля нього. — Не вставай.

Ленґдон повернувся до тями — і його охопив жах.

— А той, хто гнався…

— Його більше немає, — прошепотіла заспокійливо Амбра. — Ти в безпеці. — Вона показала в колодязь. — А він туди впав. На саме дно.

Ленґдон напружив розум, намагаючись уповні усвідомити новину. Він щосили намагався розвіяти туман у голові й з’ясувати, де саме поранений: увага зосередилася на пульсації в лівому стегні та різкому болі в голові. А все решта було ціле. У колодязі відлунювали рації поліцейських.

— Як довго… я…?

— Кілька хвилин, — сказала Амбра. — Зомлів — і прийшов до тями. Треба перевірити, чи все гаразд.

Ленґдон швидко сів і прихилися до стіни.

— То був… моряк… офіцер… — мовив він. — Той, який…

— Я знаю, — кивнула Амбра. — Той, який убив Едмонда. Поліцейські щойно його ідентифікували. Вони внизу з тілом, хочуть від тебе пояснень, але отець Бенья сказав, щоб сюди ніхто не підіймався, крім медиків, — вони зараз будуть.