Дэн Браун – Джерело (страница 69)
— Як ви гадаєте, скільки в нього часу? — прошепотів він.
Голос Вальдеспіно затремтів, він був готовий заплакати.
— Він просив не хвилювати вас, але в мене таке відчуття, що його кінець ближчий, ніж я передчував. Він бажає попрощатися.
— А чому ви не сказали мені, куди ми їдемо? — спитав Хуліан. — Навіщо така таємничість?
— Вибачте, я не мав вибору. Ваш батько дав мені чіткий наказ: ізолювати вас від зовнішнього світу, від новин, доки не матиме змогу поговорити з вами особисто.
— Ізолювати мене… від яких новин?
— Гадаю, буде краще, якщо батько сам вам усе пояснить.
Хуліан довго дивився на єпископа.
— Перш ніж я його побачу, мені треба дещо знати. Він у здоровому глузді? Чітко мислить?
Вальдеспіно непевно поглянув на нього.
— А чому ви питаєте?
— Бо, — відказав Хуліан, — такі вимоги сьогодні здаються дуже дивними й імпульсивними.
Вальдеспіно печально кивнув.
— Хай там які вони, а ваш батько — король. Я люблю його і корюся йому. І ми всі теж.
Розділ 73
Стоячи біля вітрини, Роберт Ленґдон і Амбра Відаль вдивлялися в рукопис Вільяма Блейка при м’якому світлі лампади. Отець Бенья пішов поправляти лавки, ґречно залишивши їх на самоті з книжкою.
Ленґдонові важко було читати маленькі літери, написані рукою поета, а от заголовок був дуже розбірливий:
Чотири Зоа
Від цих слів у серці Ленґдона одразу зажевріла надія. «Чотири Зоа» — так називалася одна з найвідоміших провидчих поем Блейка, об’ємна, поділена на дев’ять «ночей», тобто розділів. Тематика цього твору, як пригадував Ленґдон, який читав його в коледжі, стосувалася занепаду традиційної релігії й торжества науки.
Ленґдон пробігся очима по строфах, побачив, що рукописні рядки сягають середини аркуша, а нижче — елегантна віньєтка, яка означає кінець тексту.
«Це остання сторінка поеми, завершення одного з його найпотужніших шедеврів!»
Ленґдон нахилився, примружився і спробував вчитатися в бісерне письмо, але при тьмяній лампаді все одно не міг його розібрати.
Амбра теж присіла поруч, майже прихилившись лобом до скла. Вона уважно проглядала поезію, а потім спинилася й прочитала вголос:
— «І між вогнів Людина пройде, і зло все вигорить дотла».
Ленґдон замислився, похитав головою.
— Мабуть, Блейк має на увазі повне зникнення релігії, яка морально занепала. Майбутнє без релігії — це одне з тих пророцтв, які в нього раз у раз повторюються.
Амбра сповнилася надії:
— Едмонд казав, що його улюблений рядок — це те пророцтво, на справдження якого він сподівається.
— Що ж, — погодився Ленґдон, — звичайно, майбутнє без релігії — це те, чого бажав Едмонд. Скільки там літер?
Амбра стала рахувати, але похитала головою.
— Сорок дві…
Стала проглядати далі, знову зупинилась.
— А оце? «І зір зросте, й доступні стануть світи незнані, повні дивовиж».
— Може бути, — мовив Ленґдон і замислився, що це означає.
«Людський розум продовжує зростати, даючи нам змогу глибше проникнути в істину».
— Задовго, — сказала Амбра. — Зараз далі дивлюся…
Гостроока директорка музею вчитувалась у рукопис, а Ленґдон замислено ходив туди-сюди за її спиною. Ті рядки, які вона щойно прочитала, пролунали в його голові й викликали спогад: він читає Блейка в Принстоні на парі з бритліту.
Як це інколи бувало, ейдетична пам’ять накликáла образ за образом, які йшли один за одним нескінченною вервечкою. Раптом, спинившись посеред крипти, Ленґдон побачив свого професора, який звернувся до студентів, що тільки-но пройшли «Чотири Зоа», зі старими як світ питаннями: «Що б ви обрали — майбутнє без релігії чи без науки?» І професор додав: «Очевидно, Вільям Блейк тут зі своїм вибором визначився, і ніде його надії на майбутнє не висловлені так прозоро, як в останньому рядку цієї епічної поеми».
Ленґдон перевів подих і, схвильований, розвернувся до Амбри, яка все намагалася розібрати рукопис Блейка.
— Амбро! Подивись одразу кінець! — сказав він, пригадавши фінальний рядок.
Амбра подивилася на кінець вірша. За кілька секунд зосередженого читання, вона, глибоко здивована, озирнулася до професора.
Ленґдон теж схилився над книжкою і став вдивлятися в письмо. Тепер, знаючи слова, він із легкістю прочитав їх, накиданих дрібним почерком поета:
Релігії усі похмурі згаснуть & наука добра візьме трон.
— Релігії усі похмурі згаснуть, — уголос прочитала Амбра, — й наука добра візьме трон!
Цей рядок не лише був жаданим серцю Едмонда пророцтвом, він і підсумовував його презентацію:
«Релігії занепадуть — наука запанує».
Амбра уважно стала рахувати літери, та Ленґдон розумів, що це вже не обов’язково. «Так, це ті самі слова, без сумніву!» Тепер його хвилювало, як знайти Вінстона й запустити презентацію Едмонда. Тепер Ленґдон мав розповісти свій план Амбрі сам на сам.
Він звернувся до отця Беньї, який уже повертався.
— Отче, — звернувся до нього Ленґдон. — Ми майже все зробили. Чи не могли б ви сходити до агентів і попросити їх приготувати гвинтокрил? Нам треба буде відлітати негайно.
— Звичайно, — відказав Бенья і пішов нагору. — Маю надію, ви знайшли те, що шукали. За хвилину побачимося нагорі!
Священик зник за поворотом сходів, а Амбра стривожено підвела голову від книги.
— Роберте, — сказала вона. — Не сходиться! Я двічі перерахувала, там сорок п’ять літер, а нам треба сорок сім!
— Як?! — Ленґдон підійшов, придивився до тексту й уважно перерахував літери.
«Релігії усі похмурі згаснуть & наука добра візьме трон». Так, звичайно, сорок п’ять. Ошелешений професор знову придивився до рядка.
— Едмонд точно казав «сорок сім», а не «сорок п’ять»?
— Так, однозначно.
Ленґдон перечитав слова. «Але ж це точно воно! — думав він. — Що ж я не врахував?»
Він уважно придивився до кожної літери в рядку. І майже в кінці побачив:
& наука добра візьме трон.
— Амперсанд ти порахувала? — запитав Ленґдон. — Знак, який Блейк написав замість «і».
Амбра дивно поглянула на нього й похитала головою:
— Та все одно літери бракує.
«А от і ні, — усміхнувся Ленґдон. — Це шифр у шифрі».
Ленґдона просто зачарувала хитра витівка Едмонда. Геній-параноїк дуже простим типографським трюком захистився навіть від того, хто міг би дізнатися його улюблений рядок — його ще треба правильно набрати!
«Значення амперсанда! — подумав Ленґдон. — Едмонд його пам’ятав».