Дэн Браун – Джерело (страница 38)
— Будь ласка, зрозумійте, що цього вечора сталися такі події, пояснити які вповні я вам не зможу, але маю попросити вас зробити дещо заради містера Кірша. Зараз вам треба… — Вінстон зробив коротку паузу. — Ті, хто вбив Едмонда Кірша, тепер хочуть убити Амбру Відаль і Роберта Ленґдона. Щоб їх урятувати, потрібна ваша допомога.
— Але… звичайно… — затинався Сіґель, намагаючись усвідомити, що це означає.
— Міс Відаль і професор Ленґдон мають негайно сісти до вас на літак.
— Звідти?! — не зрозумів Сіґель.
— Я розумію технічні незручності з документацією, але…
— А технічні незручності з триметровим парканом навколо аеродрому розумієте?!
— Розумію, — дуже спокійно сказав Вінстон, — але мені потрібна ваша довіра. Те, що я зараз скажу, — це саме те, чого б хотів у такому випадку Едмонд.
Сіґель недовірливо вислухав план Вінстона.
— Це ж неможливо! — заперечив Сіґель.
— Навпаки, — відказав Вінстон, — цілком можливо. Сила удару кожного двигуна відповідає приблизно семи тоннам, а носовий обтічник спроектований так, щоб витримати…
— Фізичний бік справи мене не хвилює! — відрубав Сіґель. — Мене хвилює законність — я не хочу, щоб у мене відібрали ліцензію!
— Розумію, містере Сіґель, — спокійно відказав Вінстон. — Але зараз у небезпеці майбутня королева Іспанії. Ваші дії врятують їй життя. Повірте, коли всі дізнаються правду, вас не покарають — навпаки, король дасть вам медаль!
——
Стоячи у високій траві, Ленґдон з Амброю дивилися на високий паркан, освітлений вогнями літака.
Як сказав Вінстон, вони відійшли від паркану, щойно завелися двигуни літака і він покотився вперед. Однак він не повернув до смуги, а поїхав просто до них, перетнувши намальовані на асфальті обмежувальні лінії. Сповільнився й поволі наближався до паркану.
Ленґдон тепер бачив, що ніс літака спрямований точно на один зі стовпів, на які була натягнута сітка. Коли масивний обтічник торкнувся стовпа, двигуни працювали зовсім повільно.
Ленґдон очікував довшої боротьби, але, схоже, стовп і так не міг витримати два роллс-ройсівські двигуни й сорокатонний літак. Огорожа з рипінням нахилилася в їхній бік, і стовп вивернув із землі велику грудку асфальту — як коріння поваленого бурею дерева.
Ленґдон підбіг і схопився за поламаний паркан, нахиливши його так, щоб разом з Амброю перелізти його. Коли вони непевно ступили на покриття летовища, трап уже було спущено, і пілот у формі махав їм рукою.
Амбра зі стриманою усмішкою глянула на Ленґдона:
— Ну як, досі сумніваєшся у Вінстоні?
Ленґдонові бракувало слів.
Швидко підіймаючись сходами до оббитого плюшем салону, Ленґдон почув, як другий пілот із кабіни говорить з диспетчером.
— Так, контроль, я вас чую, — казав той. — Але, певне, у вас щось із наземним радаром. Ми не сходили з під’їзного шляху. Повторюю, ми рівно стоїмо на під’їзному шляху. Попереджувальне світло вже не горить, злітати готові.
Другий пілот зачинив двері, а перший обережно здав назад від похиленого паркану. Після того літак вивернув на злітну смугу.
Сидячи навпроти Амбри, Роберт Ленґдон на мить заплющив очі й видихнув. Зовні загули двигуни, і він відчув, як його трохи відкинуло назад: літак набирав швидкість на злітній смузі.
За кілька секунд вони вже летіли вгору, розверталися на південний схід і мчали крізь ніч до Барселони.
Розділ 40
Рабі Єгуда Кьовеш вибіг із флігеля, проскочив через сад і тихо вийшов у парадні двері свого будинку, спустився з ґанку на хідник.
«Удома я вже не в безпеці, — сказав собі рабин, серце якого було готове вискочити з грудей. — Треба йти до синагоги».
Синагога на вулиці Дохань не лише була святинею всього життя Єгуди Кьовеша — вона являла собою справжню фортецю. Барикади навколо храму, паркан із колючим дротом угорі й охорона з двадцяти чотирьох осіб не давали забути про давню історію антисемітизму в Будапешті. Того вечора Кьовеш був радий, що має ключ від цієї твердині.
До храму було п’ятнадцять хвилин ходу — щодня Кьовеш прогулянковою ходою проходив цією дорогою; але, вийшовши на вулицю Лайоша Кошута, рабин відчув тільки страх. Опустивши голову, Кьовеш обережно придивився до всіх темних закутків, перш ніж піти вперед.
Майже одразу він побачив таке, що опинився на межі паніки.
На лавці навпроти сиділа темна постать — міцний чоловік у синіх джинсах і бейсболці недбало тицяв пальцем у смартфон, який освітлював його бородате лице.
«Він не з нашого району», — зрозумів Кьовеш, прискоривши крок.
Чоловік у бейсболці підвів очі, поглянув на рабина, потім повернувся до свого телефона. Кьовеш рушив уперед. Після одного кварталу він нервово озирнувся. На його жах, незнайомця в бейсболці на лавці вже не було. Він перетнув вулицю і йшов по тротуару за Кьовешем.
«Він іде за мною!» — старий рабі пішов швидше, задихуючись. Чи не був цей вихід з дому фатальною помилкою?
«Вальдеспіно казав мені не виходити! І кому я повірив?!»
Кьовеш планував чекати, доки до нього прийдуть люди від Вальдеспіно й доправлять у Мадрид, але дзвінок змінив усе. Темне зерно сумніву проросло швидко.
Жінка по телефону попередила його: «Єпископ пришле людей не для того, щоб вас перевезти в безпечне місце, а щоб усунути вас — так само як Саєда аль-Фадла». І вона навела такі переконливі докази, що Кьовеш піддався паніці й утік.
Тепер, швидко йдучи тротуаром, Кьовеш уже боявся, що не дійде до синагоги. Чоловік у бейсболці й далі був позаду, приблизно за п’ятдесят метрів від Кьовеша.
Оглушливе рипіння розірвало нічне повітря — і Кьовеш підскочив. Але з полегшенням зрозумів, що це просто за квартал від нього зупинився міський автобус. Кьовеш відчув, що йому послало порятунок саме Провидіння, підбіг до автобуса й зайшов. Автобус був набитий веселими студентами, і двоє з них увічливо пропустили Кьовеша й дали йому сісти попереду.
— Köszönöm[50], — видихнув рабі.
Однак не встиг автобус від’їхати, чоловік у джинсах і бейсболці підбіг і в останню мить скочив на підніжку.
Кьовеш завмер, але той пройшов повз нього, навіть не глянувши, і сів позаду. У передньому склі відобразилося: незнайомець повернувся до свого смартфона, вочевидь, захоплений відеогрою.
«Не будь параноїком, Єгудо, — посварив себе рабин. — Ти йому не потрібен».
Коли автобус прибув на зупинку «Вулиця Дохань», Кьовеш дивився на шпилі захищеної синагоги, яка височіла буквально за кілька кварталів від нього, але не міг набратися мужності вийти з людного транспорту.
«А якщо я вийду, а він за мною?»
Кьовеш лишився на місці, розсудивши, що в гурті безпечніше. «Можу трохи покататися, перевести подих…» — подумав він, хоча тепер пошкодував, що, поспішаючи, не сходив перед виходом з дому в туалет.
Минуло кілька секунд після того, як автобус рушив з вулиці Дохань, — і рабі Кьовеш зрозумів, як гірко прорахувався.
«Зараз субота, в автобусі самі студенти…»
Тепер до Кьовеша дійшло: практично всі вийдуть у тому самому місці — на наступній зупинці, в серці старого єврейського кварталу.
Після Другої світової війни район лежав у руїнах, але тепер ці розвалені споруди стали однією з найяскравіших барних сцен Європи — славетними «руїн-барами», модними нічними клубами в розбомблених будинках. У вихідні юрмища студентів і туристів збиралися в цих кістяках складів і старих особняків, обладнаних найкращими звуковими системами, кольоровим освітленням, прикрашених еклектичними витворами мистецтва.
Як і слід було очікувати, коли автобус із рипом загальмував на наступній зупинці, студенти юрбою пішли на вихід. Чоловік у бейсболці й далі сидів позаду зі своїм смартфоном. Інстинкт підказав Кьовешеві вийти якомога швидше — він зірвався на ноги, поспіхом пройшов салоном і спустився в натовп студентів на вулицю.
Автобув рушив, але раптом різко зупинився, з сичанням відчинив двері й випустив останнього пасажира — того самого, в бейсболці. Серце в Кьовеша знову шалено закалатало, але чоловік навіть не глянув на нього. Натомість він розвернувся спиною до юрби й швидко пішов в інший бік, комусь телефонуючи.
«Не вигадуй!» — сказав собі Кьовеш, намагаючись дихати спокійно.
Автобус рушив, а студенти одразу пішли по барах. Заради безпеки рабі Кьовеш залишався з ними якомога довше, а тоді врешті-решт повернувся й пішов до синагоги.
«Лише кілька кварталів», — підбадьорював він себе, не звертаючи уваги на стомлені ноги й важкість у міхурі.
У барах голці ніде було впасти, гамірливі відвідувачі товклися й на вулиці.
Зусібіч навколо Кьовеша гриміла електронна музика, повітря сповнював пивний дух разом із солодким димом цигарок Sopianae і кюртьош-калачів[51].
Підходячи до рогу, Кьовеш знову відчув страх: за ним наче хтось стежив. Він сповільнив крок і нишком озирнувся. На щастя, чоловіка в джинсах і бейсболці видно не було.
——
У темній брамі навпочіпки сидів чоловік. Він не рухався десять довгих секунд, а потім обережно визирнув із-за рогу.
«Гарна спроба, діду», — подумав той, розуміючи, що саме вчасно сховався.
Чоловік перевірив шприц у кишені. Тоді вийшов з тіні, поправив бейсболку і пішов за своєю ціллю.
Розділ 41