Дэн Браун – Джерело (страница 34)
— Думаєш про те, щоб, опинившись в аеропорту, залишити Іспанію?
Ленґдон розсміявся:
— А справді, спадало таке на думку.
— Будь ласка, не треба! — Вона поклала долоню професорові на руку. — Я не можу точно сказати, що зараз відбувається з нами. Ти був близьким другом Едмонда, і він мені не раз розповідав, як цінує вашу дружбу і твою думку. Мені лячно, Роберте, і я зовсім не певна, що готова мати справу з усім цим одна.
Раптова щирість Амбри Ленґдона і стривожила, і зачарувала.
— Гаразд, — кивнув він, — наш із тобою обов’язок перед Едмондом, та й, правду кажучи, всіма науковцями — знайти пароль і оприлюднити його працю.
Амбра злегка всміхнулася.
— Дякую!
Ленґдон озирнувся.
— Певне, агенти Гвардії вже зрозуміли, що ми залишили музей.
— Звичайно! Але Вінстон був просто неперевершений, правда?
— Це було просто приголомшливо! — погодився Ленґдон.
Він лише зараз почав по-справжньому розуміти, який велетенський крок уперед зробив Едмонд у розробці штучного інтелекту. Хай які були його «особливі передові технології», але Кірш, схоже, стояв уже на порозі нового прекрасного світу взаємодії людина-комп’ютер.
Того вечора Вінстон показав себе вірним слугою свого творця й неоціненним спільником Ленґдона з Амброю. За кілька хвилин Вінстон розпізнав загрозу в списку гостей, спробував зупинити вбивцю Едмонда, ідентифікував машину, якою поїхав злочинець, і допоміг Ленґдонові з Амброю втекти з музею.
— Сподіваймося, Вінстон зателефонував пілотам Едмонда й попередив їх, — сказав Ленґдон.
— Не сумніваюсь, — відповіла Амбра. — Але маєш рацію, краще перетелефонувати Вінстонові й перевірити.
— Чекай! — здивувався Ленґдон. — Ти можеш зателефонувати Вінстону? Коли ми вийшли з музею і втратили з ним зв’язок, я подумав…
Амбра засміялася й похитала головою.
— Роберте, Вінстон і не перебуває в музеї Ґуґґенхайма; він «живе» в якомусь таємному комп’ютерному центрі й виходить на зв’язок звідти. Ти справді вважав, що Едмонд би розробив такий ресурс, як Вінстон, і не влаштував так, щоб бути з ним увесь час на зв’язку з будь-якої точки світу? Едмонд постійно розмовляв із Вінстоном — і вдома, і в подорожі, і гуляючи де-небудь, — вони могли зв’язатися через простий телефонний дзвінок. Я бачила, як Едмонд по кілька годин вів із Вінстоном розмови. Він служив Едмондові за особистого помічника: замовляв столик у ресторані, домовлявся з пілотами — все-все, що треба, робив. Власне, коли ми готувалися до презентації і все встановлювали, я й сама часто розмовляла з Вінстоном по телефону.
Амбра вийняла з кишені Ленґдонового фрака бірюзовий телефон Едмонда і ввімкнула його. Ленґдон його вимкнув ще в музеї, щоб зберегти заряд.
— Ввімкни, будь ласка, і свій теж, — сказала вона, — щоб у нас обох був зв’язок із Вінстоном.
— А не боїшся, що нас за ним можуть вистежити?
Амбра похитала головою.
— Їм треба буде спочатку отримати необхідне розпорядження суду; гадаю, гра варта свічок — особливо якщо Вінстон нам розкаже, що робить Гвардія і яка ситуація в аеропорту.
Нервуючись, Ленґдон увімкнув свій телефон і дивився, як той оживає. Коли завантажився екран, професор примружив очі й здригнувся, відчувши себе незахищеним — неначе його просто зараз стало видно з усіх супутників.
«Шпигунських фільмів передивився», — сказав він собі.
Раптово телефон Ленґдона почав бринькати й вібрувати — стали завантажуватись усі повідомлення, пропущені за вечір. Ленґдон страшенно здивувався: відколи він вимкнув телефон, йому прийшло понад сто SMS і мейлів.
Перевіряючи скриньку, він побачив, що всі ці повідомлення — від друзів і колег. Перші починалися привітаннями: «Чудова лекція! Просто не віриться, що ви там!» — а потім раптово повідомлення ставали схвильованими й переляканими, наприклад, редактор його книжки Джонас Фокмен писав: «БОЖЕ МІЙ, РОБЕРТЕ, З ТОБОЮ ВСЕ ДОБРЕ??!!» Ленґдон ще ніколи не бачив, щоб його стриманий науковець-редактор писав великими літерами і з такою кількістю знаків питання й оклику.
До цієї миті Ленґдон почувався захищено невидимим у темряві водних шляхів Більбао, а музей здавався проминулим сном.
«Увесь світ знає, — зрозумів професор. — Новину про загадкове відкриття й брутальне вбивство Кірша… а так само й моє ім’я та обличчя».
— Вінстон намагався тобі зателефонувати, — сказала Амбра, дивлячись у світло телефона Кірша. — В Едмонда за останні півгодини було п’ятдесят три пропущені дзвінки з того самого номера — з інтервалом рівно в тридцять секунд… — Вона тихо розсміялася. — Невтомність і наполегливість — дві з багатьох чеснот Вінстона!
І тут телефон Едмонда знову задзвонив.
Ленґдон усміхнувся Амбрі:
— Цікаво, хто це.
Вона дала телефон йому:
— Відповідай.
Ленґдон узяв телефон і натиснув кнопку приймання дзвінка.
— Алло!
— Професоре Ленґдон, — почувся бадьорий голос Вінстона зі знайомим британським акцентом. — Радий, що ви знову на зв’язку. Я намагався вам додзвонитися.
— Так, ми бачимо, — відповів Ленґдон, на якого справив враження спокійний настрій комп’ютера після п’ятдесяти трьох безуспішних спроб з’єднання.
— Є новини, — сказав Вінстон. — Імовірно, охорону аеропорту попередять щодо вас і дадуть їм інформацію про вас до того, як ви там опинитеся. Знов-таки, рекомендую чинити за моїми вказівками.
— Наша доля — у ваших руках, Вінстоне, — сказав Ленґдон. — Кажіть, що нам робити.
— По-перше, професоре, — сказав Вінстон, — якщо ви ще не позбулися свого телефона — вам треба зробити це негайно.
— Правда? — Ленґдон міцніше стиснув свій телефон. — А хіба їм не треба розпорядження суду, щоб…
— Американським поліцейським — мабуть, але ви маєте справу з іспанською Королівською гвардією і палацом. Вони роблять, як вважають за потрібне.
Ленґдон подивився на свій телефон. Його охопило дивне небажання розлучатися з ним. «Тут усе моє життя…»
— А телефон Едмонда? — стривожено спитала Амбра.
— Його відстежити неможливо, — запевнив її Вінстон. — Едмонда завжди бентежили діяльність хакерів і промислове шпигунство. Він сам написав для свого смартфона програму, яка приховує його ідентифікаційні номери IMEI/IMSI і змінює значення C2, щоб ввести в оману перехоплювачів GSM…
«Аякже, — подумав Ленґдон. — Такому генію, який створив Вінстона, перехитрувати місцеву телефонну компанію — це іграшки!»
Ленґдон похмуро глянув на свій телефон, який помітно програвав Кіршевому. І тоді Амбра простягла руку та обережно забрала апарат з рук професора. Без зайвих слів вона занесла його над водою й розтисла пальці. Ленґдон дивився, як його рідний телефон зі сплеском іде на дно річки Нервйон. Коли дорога серцю річ зникла під водою, професор відчув біль утрати й озирнувся, не зводячи погляду з того місця, де затонув телефон. Човен нісся вперед.
— Роберте, — прошепотіла Амбра, — згадай, як співала принцеса Ельза в мультфільмі!
Ленґдон повернувся до неї:
— Що?
Амбра злегка всміхнулася:
— Все одно!
Розділ 36
— Su misión todavía no ha terminado[44], — почулося в телефоні Авіли.
Авіла на задньому сидінні «убера» слухав новини від свого наймача.
— У нас несподіване ускладнення, — швидко продовжив Регент. — Потрібно переспрямувати вас до Барселони. Негайно.
Барселона? Авілі казали, що треба їхати до Мадрида для подальшої служби.
— Ми маємо підстави вважати, — вів далі голос, — що двоє спільників Кірша сьогодні вирушили до Барселони, сподіваючись знайти спосіб запустити презентацію Кірша дистанційно.
Авіла напружився.
— Хіба це можливо?
— Ми ще не маємо певності, але якщо в них вийде, то це перекреслить усю вашу працю. Мені просто зараз потрібна людина в Барселоні. Без галасу. Вирушайте туди якомога швидше й виходьте зі мною на зв’язок.
На тому розмова скінчилася.