Дэн Браун – Джерело (страница 30)
— Правда? — почувся позаду з темряви чоловічий голос.
Ґарса різко розвернувся — й остовпів, побачивши серед тіней привида в довгій одежі: хтось сидів у кріслі.
«Вальдеспіно!»
— Маю сказати, командоре, — просичав Вальдеспіно, — що думав: якраз ви добре розумієте, наскільки я цього вечора вам потрібний!
— Це політична ситуація, — твердо відказав Ґарса, — а не релігійна.
Вальдеспіно пирхнув:
— Подібні заяви якраз і свідчать, що я вельми переоцінював ваше політичне чуття. Якщо вам потрібна моя думка, то на цю кризу можлива лише одна відповідна реакція: ми маємо негайно запевнити народ, що принц Хуліан — людина глибокої віри, що майбутній король Іспанії — відданий католик.
— Згодний… і ми додамо згадку про віру дона Хуліана до тієї заяви, яку він зробить.
— А коли принц Хуліан з’явиться перед журналістами, поряд маю стояти я, поклавши руку йому на плече, — потужний символ міцності його зв’язку із Церквою. Самé лиш це видовище зробить більше для заспокоєння народу, ніж будь-які слова, що ви можете написати.
Ґарсу це роздратувало.
— Світ щойно побачив брутальне вбивство на іспанській землі! — проголосив Вальдеспіно. — У часи насильства ніщо так не заспокоює, як рука Божа.
Розділ 31
Підвісний міст Сечені — один з восьми мостів у Будапешті — тягнеться через Дунай на понад триста метрів. Символ єдності Сходу і Заходу, цей міст вважається одним з найкрасивіших у світі.
«Що я роблю?! — думав рабі Кьовеш, поглядаючи на бурхливу чорну річку через поруччя. — Єпископ же радив мені лишатися вдома».
Кьовеш знав, що не слід було висовуватися надвір, однак у моменти неспокою міст завжди чимось його приваблював. Багато років він гуляв тут уночі, міркував, милуючись вічно прекрасним краєвидом. На сході, в Пешті, підсвічений фасад палацу Ґрешам гордо височів поряд із базилікою святого Іштвана. На заході, в Буді, високо на Замковому пагорбі, здіймалися міцні мури Будайської твердині. На півночі, на берегах Дунаю, розкинувся парламент із елегантними шпилями — найбільша будівля Угорщини.
Кьовеш, однак, підозрював, що на міст його приводив зовсім не краєвид. Річ була в зовсім іншому.
«В замкáх».
По всьому поруччі мосту й ланцюгах висіли сотні замків — на кожному своя пара ініціалів, кожен навічно приєднаний до мосту.
За традицією, закохані пари приходили сюди, писали свої ініціали на замку, чіпляли замок на міст — і викидали ключ у Дунай, звідки його дістати вже неможливо, на знак свого вічного зв’язку.
«Найпростіша обітниця, — думав Кьовеш, торкаючись одного з таких символів, що гойдалися над Дунаєм. — Моя душа навіки прикута до твоєї».
Щоразу, коли Кьовеш потребував підтвердження безмежності любові, він ходив дивитися на ці замки. Сьогодні була саме така ніч. Він дивився на живі хвилі й раптом відчув, ніби світ рухається занадто швидко. «Може, я вже йому не належу?»
Те, що раніше сприймалося як тихі миті життя, коли легко думалося, — кількахвилинна поїздкa в автобусі, дорога на роботу чи зустріч — тепер стало нестерпним, і люди імпульсивно кидалися до своїх телефонів, навушників, ігор, нездатні опиратися нав’язливій пристрасті до техніки. Дива минувшини блякли, затьмарені невгамовною жагою нового.
А тепер, коли Єгуда Кьовеш дивився у воду, він почувався дедалі більш стомленим. Перед очима пливло, і здавалося, що під водою рухаються якісь моторошні велетенські істоти. Ріка раптово стала неначе клубком істот, готових піднятися з глибини на цей світ.
— A víz él[39], — пролунало за спиною.
Рабин озирнувся й побачив кучерявого хлопчика з повними надії очима. Він нагадав Єгуді Кьовешу себе в дитинстві.
— Перепрошую? — мовив рабин.
Хлопчик відкрив рот, збираючись щось сказати, але замість слів з його рота вилетіло електричне гудіння, а очі загорілися сліпучим білим світлом.
Рабі Кьовеш прокинувся, тяжко дихаючи, й випростався на стільці.
— Ой ґевалт!
Телефон на столі дзвонив, і старий рабин швидко, панічно роззирнувся, окинувши поглядом кабінет. На щастя, поряд нікого не було. Кьовеш відчував, як важко калатає серце.
«Який дивний сон!» — подумав він, переводячи подих.
Телефон усе дзвонив, і Кьовеш розумів: у такий час це може бути тільки єпископ Вальдеспіно з новинами про виїзд до Мадрида.
— Єпископе Вальдеспіно, це ви? — сказав у слухавку рабин, ще не до кінця отямившись. — Які новини?
— Рабі Єгуда Кьовеш? — спитав незнайомий голос на другому кінці. — Ви мене не знаєте, і я не хочу вас лякати, але мені потрібно, щоб ви уважно мене вислухали.
Кьовеш повністю пробудився.
Голос був жіночий, але якийсь змінений, наче спеціально викривлений. Незнайомка говорила квапливою англійською з легким іспанським акцентом:
— Я пропускаю голос через фільтр із метою анонімності. Вибачте, будь ласка, але скоро ви зрозумієте чому.
— Хто це? — наполегливо спитав Кьовеш.
— Я спостерігач — із таких сфер, де не люблять тих, хто намагається приховати правду від громадськості.
— Я… не розумію.
— Рабі Кьовеш, я знаю, що ви мали закриту зустріч із Едмондом Кіршем, єпископом Вальдеспіно й алламою Саєдом аль-Фадлом три дні тому в монастирі Монтсеррат.
«Звідки вона знає?!»
— До того ж я знаю, що Едмонд Кірш надав вам трьом докладну інформацію про своє нове наукове відкриття… і тепер ви належите до змовників, які намагаються приховати його.
— Що?!
— Якщо ви не послухаєте мене уважно, то я прогнозую, що до ранку ви загинете, знищені довгою рукою єпископа Вальдеспіно. — Незнайомка витримала паузу. — Так само як Едмонд Кірш і ваш друг Саєд аль-Фадл.
Розділ 32
Міст Ла-Сальве в Більбао перетинає річку Нервйон так близько до музею Ґуґґенхайма, що часто здається, наче будівля й міст становлять одне ціле. Упізнаваний за своєю незвичайною центральною червоною опорою у формі літери Н, міст отримав назву, що означає «спасіння», з народних переказів про моряків, які поверталися з моря річкою й молилися, дякуючи за безпечне повернення додому.
Виходячи з чорного ходу музею, Ленґдон з Амброю швидко проминули коротку відстань між музеєм і берегом і тепер чекали, як просив Вінстон, на хіднику просто в тіні мосту.
«На що ж ми чекаємо?» — гадав Ленґдон.
Стоячи в темряві, професор помічав, як струнка Амбра тремтить усім тілом під стильною вечірньою сукнею. Він зняв фрак і накинув їй на плечі, вкутав її.
Жінка різко розвернулася й подивилася на нього.
На мить Ленґдонові здалося, що він перейшов якусь межу, але директорка музею дивилася не сердито, а вдячно.
— Спасибі, — прошепотіла вона, дивлячись на Ленґдона. — Дякую, що допоміг.
Дивлячись йому в очі, Амбра Відаль узяла долоні професора в свої, немов намагаючись всотати тепло й заспокоєння, які він міг їй дати.
І — так само швидко відпустила його руки.
— Перепрошую, — прошепотіла вона. — Conducta impropia[40], як сказала б моя мати.
Ленґдон усміхнувся їй:
— Пом’якшувальні обставини, як сказала б моя мати.
Амбра спромоглася на усмішку теж, але нетривалу.
— Я зараз зовсім як хвора, — промовила вона, відводячи погляд. — Те, що сьогодні сталося з Едмондом…
— Це жах… страхіття, — сказав Ленґдон, розуміючи, що досі перебуває в такому шоці, що не може вповні висловити свої почуття.
Амбра дивилася у воду.
— І подумати лишень, мій наречений дон Хуліан замішаний у…
Ленґдон відчував з її голосу обурення зрадою, і не знав, що на це можна сказати.
— Я розумію, на що це схоже, — сказав він, обережно підступаючи до такої делікатної теми, — але ж ми не знаємо напевне. Можливо, принц Хуліан нічого й не відав про це вбивство. Убивця міг діяти сам чи працювати на когось іншого. Це було б безглуздо: майбутній король Іспанії організовує публічне вбивство мирної людини — а надто якщо легко дізнатися, хто замовник.