Дэн Браун – Джерело (страница 16)

«Чи принц Хуліан відправив гвардійців стежити за виступом Едмонда?»

Ленґдон знову раптово згадав загрозливе повідомлення, яке Едмонд отримав від єпископа Вальдеспіно. Попри хвилювання, Ленґдон відчував, що атмосфера в залі дружня, піднесена й безпечна. Він пригадав, як Едмонд стверджував, що охорона особливо надійна: то, може, іспанські королівські гвардійці — додаткова підтримка, яка має забезпечити ідеальний хід виступу.

— Ті з вас, хто знайомий з любов’ю Едмонда Кірша до драматичних ефектів, — продовжила Амбра Відаль, — знають: він би ніколи не став тримати вас у цій порожній кімнаті занадто довго.

Вона вказала на кілька зачинених подвійних дверей у далекому кінці зали.

— За допомогою цих дверей Едмонд Кірш створив «експериментальний простір», де сьогодні ввечері проведе свою динамічну мультимедійну презентацію. Простір повністю автоматизований за допомогою комп’ютерів, і сьогодні те, що буде в ньому відбуватися, транслюватимуть по всьому світу. — Вона зупинилася й поглянула на золотий годинник. — Сьогоднішній вечір розписаний по хвилинах, Едмонд просив мене провести вас туди так, щоб ми опинилися в експериментальному просторі рівно о восьмій п’ятнадцять — це за кілька хвилин. — Амбра вказала на подвійні двері. — Отже, прошу вас, леді і джентльмени, заходьте, і ми побачимо, що для нас приготував дивовижний Едмонд Кірш.

Після цих слів двері відчинилися.

Ленґдон зазирнув туди, очікуючи побачити іншу галерею. Натомість він був вражений: за дверима, здавалося, пролягав чорний тунель.

——

Адмірал Авіла тримався позаду, коли юрми гостей схвильовано рушили в темний прохід. Адмірал зазирнув у тунель: там було темно.

Темрява значно полегшить йому завдання.

Торкаючись вервиці в кишені, він зібрався з думками, згадував, що йому тільки-но було сказано щодо завдання.

«Усе вирішують секунди».

Розділ 15

Тунель, зроблений з натягнутої на каркас темної тканини, мав ширину близько семи метрів і злегка підіймався ліворуч. На підлозі в ньому лежав пухнастий чорний килим, а понад стінами світилися тонкі смуги — іншого освітлення не було.

— Взуття, будь ласка, — шепотів екскурсовод тим, хто заходив. — Будь ласка, всім треба роззутись і взяти взуття з собою.

Ленґдон зняв вихідні туфлі з лакової шкіри й пішов далі в шкарпетках, занурюючись у густий, дуже м’який ворс. Професор відчув, як тіло інстинктивно розслабилося. Навколо чулися полегшені зітхання.

Ідучи вглиб коридору, Ленґдон нарешті помітив, де він закінчується — біля чорної завіси гостей вітали екскурсоводи й видавали кожному щось ніби товстий пляжний рушник.

У тунелі тепер уже замість тихих перемовлянь запала непевна тиша. Ленґдон підійшов до завіси й отримав згорток, який виявився не пляжним рушником, а невеликою пухнастою підстилкою, до одного краю якої була пришита подушечка. Ленґдон подякував і зайшов за завісу.

Удруге за сьогоднішній вечір він зупинився від несподіванки. Хоча професор не міг би описати, чого очікував, але точно не того, що відкрилося його очам по той бік завіси.

«Ми надворі?!»

Ленґдон стояв на краю широкого поля. Угорі розкинулося небо, повне зірок, а вдалині над високим кленом сходив місяць. Теплий вітерець пестив його обличчя, і співали цвіркуни; у повітрі стояв землистий дух свіжоскошеної трави під ногами.

— Пане! — прошепотів екскурсовод, узявши професора під руку, і повів його в поле. — Будь ласка, знаходьте собі місце на траві. Лягайте — і приємного вам вечора!

Ленґдон у шкарпетках обережно пішов полем разом з іншими не менш враженими гостями, більшість яких шукали, де розстелити свою підстилку й лягти. Перукарськи підстрижений газон мав розміри приблизно такі, як хокейний майданчик; його оточували дерева, зарості костриці й рогозу, які шелестіли під вітерцем.

Ленґдон далеко не одразу збагнув, що все це — ілюзія, величезний мистецький витвір.

«Я в такому собі вигадливому планетарії», — подумав він, чудуючись бездоганному, детальному відтворенню реальності.

Сповнене зірок небо проектувалося на стелю і стіни разом із місяцем, рухомими хмарами й далекими пагорбами. Шурхіт дерев і трав був справжній: у приміщенні стояли чи то майстерно зроблені штучні рослини, чи то справжні у прихованих горщиках. Розставлені немовби без ладу по периметру, вони приховували кути величезної зали, створюючи враження природного середовища.

Ленґдон присів на траву, м’яку, мов справжня, але абсолютно суху. Він читав про новий штучний дерн, що його навіть професійні спортсмени не могли відрізнити від справжнього, однак Кірш пішов на крок далі й створив нерівну земляну поверхню з невеликими горбками та заглибинами, як на справжній луці.

Ленґдон згадав, як уперше зіткнувся з оманою чуттів. Він був хлопчаком, який місячної ночі пропливав у крихітному човні затокою, де точився морський бій: на піратському кораблі оглушливо били гармати. У юну голову Ленґдона не вкладалося те, що він перебуває зовсім не в затоці, а в просторому підземному театрі, куди напустили води, аби створити ілюзію в класичному диснейлендівському атракціоні «Пірати Карибського моря».

Цього вечора відчуття були приголомшливо реальні, і поки гості теж намагались осягнути, що відбувається, Ленґдон дивився на них і бачив у їхніх обличчях віддзеркалення власного подиву й захвату. Професор мав віддати належне Едмондові: не так за створення цієї неймовірно правдоподібної ілюзії, як за те, що переконав сотні гостей скинути свої модні туфлі, лягти на траву й дивитися в небо.

«У дитинстві ми так робили, але в якийсь момент припинили».

Ленґдон приліг і поклав голову на подушку, дозволивши тілу зануритись у м’якість трави.

Над головою мерехтіли зірки, і на мить професор знову став підлітком, який лежить на зеленому полі для гольфу клубу Bald Peak опівночі разом із найкращим другом і міркує про таємниці Всесвіту. «Якщо трохи пощастить, — сказав до себе Ленґдон, — Едмонд Кірш, імовірно, відкриє якісь із цих таємниць сьогодні на наших очах».

——

У глибині театру адмірал Луїс Авіла окинув залу поглядом востаннє і тихо відійшов, непомітно зникнувши за тією завісою, з-за якої щойно з’явився. Залишившись сам-один у вхідному тунелі, він обмацав тканину стіни і знайшов застібку. Якомога тихіше адмірал розстібнув липучку, зайшов у стіну й застібнув її за собою.

Усі ілюзії розвіялися, мов дим.

Авіла вже був не серед нічної луки.

Він опинився у велетенському прямокутному приміщенні, більшу частину якого заповнювала велика овальна бульбашка. Кімната в кімнаті. Конструкцію перед ним — такий собі театр під куполом — оточував високий каркас — риштування, обплутані кабелями, обвішані лампами й колонками. Мерехтливі проектори злагоджено світили всередину бульбашки, кидали широкі промені на прозору поверхню купола і тим створювали всередині ілюзію зоряного неба й далекого краєвиду.

На Авілу справила враження здатність Кірша створити ефектний, драматичний образ, хоча сам футуролог, певне, навіть не здогадувався, наскільки драматичним виявиться цей вечір.

«Не забувай: ставки високі. Ти — солдат у шляхетній війні. Частина великої цілості».

Авіла повторював про себе план завдання безліч разів. Він дістав із внутрішньої кишені свою величезну вервицю. Тієї ж миті з колонок над куполом розкотилося, немов Божий глас:

— Добрий вечір, друзі. Мене звати Едмонд Кірш.

Розділ 16

У Будапешті рабі Кьовеш нервово ходив темним кабінетом у своєму хазіко. Стискаючи в руці пульт від телевізора, він раз у раз перемикав канали, чекаючи новин від єпископа Вальдеспіно.

По телевізору десять хвилин тому новинні канали перервали звичну програму, аби передавати в прямому ефірі події з музею Ґуґґенхайма. Репортери обговорювали досягнення Кірша й гадали, про що ж він збирається розповісти світові. Кьовеша це нагнітання цікавості дратувало.

«Бачив я вже це відкриття…»

Три дні тому на горі Монтсеррат Едмонд Кірш уже показував «чернеткову» версію презентації Кьовешу, аль-Фадлу й Вальдеспіно. Тепер, підозрював Кьовеш, світ має побачити те саме.

«Відсьогодні все зміниться», — печально подумав він.

Задзвонив телефон — і різко обірвав роздуми Кьовеша. Рабин схопив слухавку.

Вальдеспіно почав без жодних прелюдій.

— Єгудо, на жаль, маю чергову погану новину.

Похмурим голосом він переказав те, про що тільки-но отримав жахливе повідомлення з Об’єднаних Арабських Еміратів.

Кьовеш затулив рот рукою.

— Аллама аль-Фадл… скоїв самогубство?

— Так думають влада й поліція. Його знайшли зовсім нещодавно, посеред пустелі… наче він просто пішов туди, щоб померти… — Вальдеспіно зупинився. — За моїми здогадами, він не витримав напруги останніх кількох днів.

Кьовеш подумав про таку ймовірність із завмиранням серця, але і в сум’ятті. Останні кілька днів його так само мучила думка про наслідки відкриття Кірша, однак те, що аллама аль-Фадл заподіяв собі смерть через відчай, видавалося йому абсолютно неймовірним.

— Щось тут не так, — промовив Кьовеш. — Я не вірю, що він міг би таке вчинити.

Вальдеспіно довго мовчав.

— Радий, що ви такої думки, — нарешті погодився він. — Треба сказати, мені так само важко визнати, що це самогубство.

— Тоді… хто ж це зробив?

— Той, хто хотів, щоб відкриття Едмонда Кірша лишалося таємницею, — швидко відказав єпископ. — Той, хто, як і ми, вважав, що до оприлюднення ще кілька тижнів.