Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 9)
Можливо, то дійсно був побічний ефект від подорожі в часі, і свіже повітря мені дійсно допомогло б. Але ми щойно прибули, а Метью не бачився зі своїми товаришами більш ніж чотириста років.
— Ти б залишався зі своїми друзями, — твердо заперечила я, хоча мій погляд мимоволі тягнуло до вікон.
— Коли ми повернемося, вони й досі сидітимуть тут, розпиваючи моє вино, — з посмішкою зауважив Метью. А потім додав, обернувшись до Волтера: — Я покажу Діані її дім і пересвідчуся, що вона зможе самостійно знаходити шлях у парку та садах.
— Нам треба буде поговорити, — попередив його Волтер. — Ми ще не з усім розібралися.
Метью кивнув, беручи мене за талію.
— Не зараз, трохи згодом.
Залишивши представників групи «Школа ночі» у вітальні, ми пішли надвір. Том уже втратив інтерес до стосунків між відьмою та вампіром і заглибився в читання. Джордж також поринув у власні думки й сидів, щось завзято записуючи у нотатник. Погляд Кіта був пильний та насторожений, Волтера — обережно-підозрілий, а очі Генрі повнилися симпатією і співчуттям. У своєму чорному вбранні, з настороженими обличчями, усі троє скидалися на зграйку лиховісних круків. І це нагадало мені слова, які невдовзі мав сказати Шекспір про членів цієї групи.
— Який там початок, — стиха спитала я Метью. — «Чорне — символ пекла»?
Метью замислився. — «Чорне — символ пекла, темниці барва й школа ночі».
— «Колір дружби» — було б доречніше, — зауважила я. Я вже бачила, як Метью керував читачами в Бодлійській бібліотеці, але я все одно не очікувала, що він матиме такий сильний вплив на таких видатних людей, як Волтер Рейлі та Кіт Марлоу. — А чи є щось таке, чого б твої приятелі не зробили заради тебе, Метью?
— Благаймо Господа, щоб ми ніколи про це не дізналися, — серйозно відповів Метью.
Уранці в понеділок мене провели до кабінету Метью. Він розташовувався між апартаментами П’єра та меншою кімнатою, використовуваною для ведення майнових справ, і звідти відкривався вид на сторожку біля воріт та вудстокський шлях.
Більшість хлопців — тепер, коли я ближче познайомилася з ними, цей збірний термін здавався мені набагато кращим, аніж грандіозне «Школа ночі» — замкнулися в кімнаті, яку Метью називав їдальнею, і, попиваючи ель та вино, напружували свою багату уяву, щоб вигадати вірогідну історію мого минулого. Волтер запевнив мене, що ця історія в своєму завершеному вигляді пояснить допитливим місцевим мешканцям мою раптову появу у Вудстоці, зніме запитання про мій дивний акцент та звички.
А придумали вони дещо вкрай мелодраматичне. І недивно, бо ключові елементи моєї «легенди» вигадали двоє драматургів, Кіт і Джордж, котрі постійно мешкали в цих краях. Серед її персонажів були померлі батьки-французи, пожадливі дворяни, що хтиво полювали на беззахисну сироту (тобто на мене) та підстаркуваті розпусники, які вперто намагалися позбавити мене цноти. А коли мова пішла про моє навернення з католицизму в кальвінізм, то моя історія набула масштабів епосу. Перехід до кальвінізму спричинився до мого добровільного вигнання до берегів протестантської Англії, де я багато років провела в страшенних злиднях, від яких мене врятував Метью, покохавши з першого погляду і пройнявшись співчуттям. Коли моя легенда після кількох завершальних мазків набула свого остаточного вигляду, Джордж (в якому дійсно щось було від вчителя-педанта) пообіцяв вишколити мене так, щоб я знала її подробиці напам’ять.
Я насолоджувалася відносним спокоєм, який був рідкісним явищем у цьому тісному й галасливому домі Єлизаветинської доби. Наче невгамовний бешкетник, Кіт безпомилково вибирав найбільш недоречний момент, щоб принести пошту, оголосити обід або ж попрохати Метью розв’язати якусь проблему. А Метью, ясна річ, хотілося якомога більше побути зі своїми друзями, яких він більше ніколи не сподівався побачити знову.
Наразі він був з Волтером, а я, чекаючи на його повернення, намагалася зайняти свою увагу невеличкою книжкою. Свій стіл біля вікна він залишив таким, яким він був — з численними гусячими перами для письма та чорнильницями, повними чорнила. Решта приладдя валялася розкидана поруч: воскова паличка для запечатування кореспонденції, тоненький ніж для відкривання листів, свічка та срібна сільничка. Остання була заповнена не сіллю, а піском, що виявилося сьогодні вранці, коли я, скрегочучи зубами, їла варені яйця.
На моєму столі стояла ідентична сільничка, одна чорнильниця з чорним чорнилом та залишки трьох перових ручок. А в даний момент я займалася тим, що доламувала четверту, намагаючись опанувати складні завитки, характерні для письма Єлизаветинської доби. Складення обов’язкового списку вправ полегшило б і скоротило курс мого навчання. Будучи істориком, я не один рік провела за дослідженнями давніх почерків і тому достеменно знала, як мають виглядати літери, які слова були найбільш вживаними і який зі ще не усталених орфографічних стилів мені слід вибрати в часи, коли словників було мало, а граматичних правил іще менше.
Виявилося однак, що головна проблема полягала не в тому, щоб знати, як і що робити, а як робити це реально. Витративши багато років на те, щоб стати фахівцем, я знову стала ученицею. Тільки цього разу моя мета полягала не в тому, щоб збагнути минуле, а щоб жити в ньому. Наразі це був вельми принизливий досвід, бо все, що я спромоглася зробити, — це геть зіпсувати першу сторінку кишенькового записника з чистими сторінками, який Метью дав мені сьогодні вранці.
— Це — Єлизаветинський аналог портативного комп’ютера, — пояснив він, подаючи мені тоненьку книжку. — Ти — літераторка і знавець слів, тому тобі треба кудись їх записувати.
Я з тріском розігнула тугу палітурку, враз вивільнивши гострий запах паперу. Найбільш благочестиві жінки цієї епохи користувалися такими книжечками як молитовниками.
Там, де я зробила надто сильний натиск на початку літери «Д», утворилася жирна пляма, а поки я дійшла до останнього «А», у ручці скінчилося чорнило. Та все одно це був приклад гідного поваги намагання опанувати курсивний почерк. Моя рука рухалася набагато повільніше, аніж рука Метью, коли він писав листи хвилястим почерком у стилі «секретар». То був стиль юристів, лікарів та інших фахівців, але наразі я ще була не в змозі його опанувати.
Це слово вийшло вже кращим. Але я швидко прогнала з обличчя с самовдоволену посмішку і закреслила своє прізвище. Я ж тепер заміжня. Із цією думкою я вмочила перо в чорнильницю.
Тепер це — моє прізвище. Діана Ройдон, дружина найзагадковішої постаті в таємничій «Школі ночі». Я критично оглянула аркуш. І дійшла висновку, що мій почерк — повна катастрофа. Просто жах. Він навіть віддалено не був схожий на акуратний заокруглений почерк хіміка Роберта Бойля та почерк його обдарованої сестри Катерини.
Я плекала надію, що почерк жінок у 1590-х роках був значно неохайнішим за почерк 1690-х років. Іще кілька дотиків пера — і напис буде готовий.
Знадвору долинули голоси. Нахмурившись, я відклала ручку й підійшла до вікна.
Унизу стояли Метью та Волтер. Шибки приглушували їхні голоси, але тема їхньої розмови була, вочевидь, неприємною, якщо судити зі стривоженого обличчя Метью та насуплених брів Рейлі. Коли Метью відмахнувся від співбесідника і спробував було піти геть, Волтер твердою рукою зупинив його.
Відтоді як мій чоловік отримав сьогодні вранці першу порцію кореспонденції, щось явно його турбувало. Він ураз став мовчазним та задумливим і довго тримав, не відкриваючи, торбину. Хоча Метью й пояснив, що кореспонденція стосувалася звичайних майнових справ, було однозначно ясно, що вона містила дещо більше, аніж просто вимоги сплатити належні податки й рахунки.
Я притисла свою теплу долоню до прохолодної шибки так, наче лише вона відділяла мене від Метью. Цей перепад температур нагадав мені про розбіжність між теплокровною відьмою та холоднокровним вампіром. Я повернулася до столу й знову взяла ручку.
— Бачу, ти таки вирішила залишити свій слід у шістнадцятому столітті, — сказав Метью, несподівано виростаючи за моєю спиною. Злегка піднятий куточок рота вказував на його веселе здивування, крізь яке, однак, все одно проступала напружена стурбованість.
— Та я й досі вагаюся, чи варто залишати про себе розлогу згадку, — зізналася я. — Бо майбутній історик може здогадатися, що тут щось не так. «Так само, як і Кіт здогадався, що зі мною було щось не так», — додала я подумки.
— Не хвилюйся. Ця книжечка не потрапить за межі цього будинку, — запевнив мене Метью, простягаючи руку до стосу своїх листів.
— Ти не можеш гарантувати це зі стовідсотковою впевненістю, — заперечила я.
— Нехай історія сама за себе потурбується, Діано, — рішуче відказав він, немов ставлячи крапку в цій розмові. Але я не могла не думати про майбутнє і про той вплив, який може справити на нього наше перебування в минулому.