Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 60)

Мері зупинила на мені погляд своїх карих очей.

— А це хто?

— Побачивши тебе, я від радості забув про гарні манери. Леді Пемброк, знайомтеся: це моя дружина Діана. Ми щойно побралися.

— Доброго дня, міледі, — сказала я, віддавши графині низький поклін. Її черевики були інкрустовані фантастичними прикрасами із золота й срібла, що нагадували про райський сад, бо їх вкривали зображення зміїв, яблук та комах. Напевне, ці черевички коштували грубеньких грошей.

— Рада познайомитися з вами, пані Ройдон, — здивовано подивилася на мене графиня. — А тепер, коли офіційну частину завершено, давайте будемо просто Мері та Діаною. Генрі розказував мені, що ви вивчаєте алхімію.

— Не вивчаю, а просто читаю, міледі, — поправила я. — І все. Лорд Нортумберлендський надто великодушний.

Метью взяв мене за руку.

— А ти — надто скромна. Вона дуже багато знає, Мері. Оскільки Діана в Лондоні новачок, Хол подумав, що, можливо, ти зможеш допомогти їй облаштуватися у місті.

— Із задоволенням, — відповіла графиня Пемброкська. — Ходімо посидимо біля вікна. Майстру Гільярду для його роботи потрібне сильне світло. Поки він завершуватиме мій портрет, ви розкажете мені всі новини. Мало яка подія в нашому королівстві проходить повз кмітливу увагу Метью, моя люба Діано, а я ж стирчала вдома у Вілтширі кілька місяців поспіль.

Коли ми повсідалися, повернулася служниця з тарілкою консервованих фруктів.

— М-м-м-м, — задоволено промукав Генрі, перебираючи пальцями над жовтими, зеленими та помаранчевими солодощами. — Зацукровані фрукти! Ти робиш їх, як ніхто інший.

— А я поділюся своїми секретами з Діаною, — сказала Мері з вдоволеним виглядом. — Правда, після того як вона отримає рецепт, я позбудуся втіхи проводити час у компанії Генрі.

— Та що ти, Мері, не перебільшуй, — заперечив він, запихаючи до рота цілу жменю цукрованих апельсинових шкуринок.

— Твій чоловік із тобою, чи справи королеви змушують його залишатися в Уельсі? — поцікавився Метью.

— Граф Пемброкський виїхав із Мілфорд Гевена кілька днів тому, але поїде не сюди, а до двору королеви. Мені складають компанію Вільям та Філіп, і в місті ми надовго не затримаємося, а поїдемо далі до Ремсбері. Там повітря корисніше й здоровіше. — Хмарка суму набігла на її обличчя.

Слова Мері нагадали мені про статую Вільяма Герберта в квадратному дворі Бодлійської бібліотеки. Чоловік, повз якого я проходила кожного дня до бібліотеки герцога Гамфрі, був старшим сином цієї жінки.

— А скільки років вашим дітям? — поцікавилася я, сподіваючись, що мої запитання не будуть надто особистими.

Обличчя графині полагіднішало.

— Вільяму десять, а Філіпу тільки шість. Моїй доньці Анні сім років, але увесь минулий місяць вона прохворіла, і мій чоловік визнав за краще, щоб вона залишилася у Вілтоні.

— Сподіваюся, нічого серйозного? — нахмурився Метью.

Обличчя графині знову вкрила хмарка суму.

— Усяка хвороба є серйозною, якщо вона вражає моїх дітей, — тихо мовила вона.

— Вибач мене, Мері, то я бовкнув, не подумавши. Мені просто хотілося запропонувати допомогти, чим зможу, — глухо сказав Метью з жалем у голосі. Розмова торкнулася якоїсь спільної для них теми, про яку я не знала нічого.

— Ти не один раз оберігав від зла моїх близьких. Я цього не забула, Метью. І неодмінно знову звернуся по твою допомогу в разі необхідності. Але в Анни всього-на-всього дитяча пропасниця. Лікар запевняє мене, що вона видужає. — Мері обернулася до мене. — Ви маєте дітей, Діано?

— Наразі — ні, — відповіла я, похитавши головою. Метью на мить зупинив на мені погляд своїх сірих очей, а потім відвернувся. Я знервовано смикнула край своєї жакетки.

— Діана раніш не була заміжньою, — пояснив Метью.

— Як? Ніколи не була? — графиня Пемброкська, ошелешена такою дивиною, розкрила було рота, щоб влаштувати мені допит, але Метью випередив її.

— Її батько й мати померли, коли вона була іще малою. І нікому було влаштувати її заміжжя.

Мері явно відчула до мене іще більшу симпатію.

— Це вкрай сумно, але, на жаль, життя молодої дівчини залежить від примх її опікунів.

— Та отож, — швидко погодився з нею Метью, зиркнувши на мене з-під вигнутої брови. Я могла собі уявити, що він подумав: на превеликий жаль, я була небезпечно незалежною, а Сара з Емілі були найменш примхливими створіннями у всьому світі.

Розмова перейшла до політики та поточних подій. Я певний час уважно прислухалася, намагаючись узгодити свої невиразні спогади зі шкільного курсу історії з хитро заплутаними плітками, якими обмінювалися решта троє присутніх. А говорили вони про війну, про можливе іспанське вторгнення, про прихильників католицизму та релігійну ворожнечу у Франції, але озвучені назви місць та імена часто були мені незнайомими.

У мансарді Мері було тепло, я розслабилася і, заколисана безперервним базіканням, почала дрімати.

— От і готово, леді Пемброк. Мій слуга Ісак принесе вам мініатюру наприкінці тижня, — оголосив Гілард, збираючи своє приладдя.

— Дякую вам, маестро Гільярд. — Графиня простягнула свою руку, що іскрилася коштовними камінчиками численних перснів. Художник поцілував руку, кивнув Генрі та Метью і пішов.

— Вельми талановитий митець, — сказала Мері, — змінивши позу у своєму кріслі. — Він став таким популярним, що мені ледь вдалося зробити йому замовлення. Її ноги мерехтливо заіскрилися у світлі каміна: то заблищали срібні прикраси її щедро оздоблених кімнатних черевичків, відбиваючи червоні, помаранчеві та золотисті відтінки. Мені стало цікаво: а хто ж вигадав такий витончений візерунок вишивки для цих черевичків? Якби я сиділа ближче, то спитала б дозволу помацати шви. Шамп’є зміг пальцями прочитати мою плоть. А чи може неживий предмет надати таку саму інформацію?

Хоча мої пальці й були далеко від черевиків герцогині, я побачила обличчя молодої жінки, що схилилася над аркушем паперу з контурами вишивки для черевиків Мері. Малесенькі дірочки вздовж ліній мережива розкрили таємницю того, як цей витончений візерунок було перенесено на шкіру взуття. Зосередившись на кресленні, я подумки зробила кілька кроків у минуле. І побачила Мері, що сиділа біля якогось чоловіка з квадратною щелепою та непоступливим виразом обличчя, а на столі перед ними повно екземплярів усіляких комах та рослин. Обоє пожвавлено говорили про коника-стрибунця, а коли чоловік почав детально описувати його, Мері взяла ручку і намалювала його контури.

«Значить, Мері цікавиться не лише алхімією, а й комахами та рослинами», — подумала я, шукаючи того коника у неї на черевиках. Ага, ось він, на п’ятці. Як живий. А бджола на великому пальці правої ноги виглядала так, наче ось-ось готова була полетіти геть.

У моїх вухах почулося слабке дзижчання — то сріблясто-чорна бджола таки відокремилася від черевика герцогині і злетіла у повітря.

— Ой, ні, — охнула я.

— Яка дивна бджола, — зауважив Генрі, відмахнувшись на неї рукою, коли вона пролітала повз нього.

Але я вже дивилася на змію, що сповзала з ноги Мері в очерет, розкладений на підлозі.

— Метью!

Він прожогом кинувся до змії й спіймав її за хвіст. Невдоволена таким грубим поводженням, вона висунула свого роздвоєного язика і засичала. Змахнувши кистю руки, мій чоловік кинув змію у вогонь, де вона зашкварчала, а потім зайнялася.

— Я… Я не хотіла… — почала було виправдовуватися я.

— Та все гаразд, серце моє. Ти нічого не могла з собою вдіяти. — Метью цьомкнув мене у щоку, а потім поглянув на графиню, яка сиділа, витріщившись на свої несиметричні черевики. — Мері, нам потрібна відьма. І терміново.

— У мене немає знайомих відьом, — квапливо відповіла герцогиня.

Метью здивовано підняв брови.

— Тобто немає таких, з якими я спокійно могла б познайомити твою дружину. Ти ж знаєш, я не люблю торкатися цієї теми, Метью. Повернувшись цілим та неушкодженим із Парижа, Філіп розповів мені, ким ти є насправді. Я була тоді дитиною і сприйняла цю розповідь як казку, не більше. І я хочу, щоб вона такою й залишилася.

— Однак ти все одно займаєшся алхімією, — зауважив Метью. — Це що — теж казка?

— Я займаюся алхімією, щоб зрозуміти Боже диво створення світу! — скрикнула герцогиня. — В алхімії немає… немає чаклунства!

— Слово, яке ти хотіла сказати спочатку, звучить так: «зло». Очі вампіра потемніли, а куточки губ саркастично опустилися. Мері інстинктивно відсахнулася. — А ти така впевнена в собі та своєму Богові, що можеш стверджувати, що читаєш Його думки?

Мері відчула виклик, але не збиралася здаватися.

— Мій Бог та твій Бог не є однаковими, Метью. — Мій чоловік зіщулив очі, а Генрі нервово посмикав край свого камзола. Графиня виклично підняла підборіддя. — Філіп мені й про це розповідав. Ти й досі вірний папі й католицизму. Він закривав очі на хиби твоєї релігії і те зло, яке вона несе простим людям. І я робила теж саме, сподіваючись, що одного дня ти прозрієш і станеш на шлях істинний.

— Дивно, ти знаєш істину стосовно таких створінь, як я та Діана, стикаєшся з нею кожного дня, однак все одно заперечуєш її? — обережно спитав Метью, підводячись. — Ми більше не будемо турбувати тебе, Мері. Діана знайде собі відьму інакше.

— А чому б нам не продовжити розмову, але більше не торкатися цієї теми? — герцогиня закусила губу і кинула на мене невпевнений погляд.

— Тому що я кохаю свою дружину і хочу, щоб вона була в безпеці.