Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 54)

— Із нею все гаразд? — У кожній ноті було стільки горя й відчуття втрати, що у Сари аж серце стиснулося. Жодні слова були неспроможні описати той спів.

Марта кивнула.

— Спів — то є добра ознака того, що її жалоба, можливо, добігає кінця. Нарешті. Тільки після цього Ізабо зможе знову жити.

І двоє жінок, вампірка та відьма, слухали, доки завершальні ноти пісні Ізабо не розтанули в тиші.

Розділ III

Лондон: Блекфраєрс

-Схоже на якогось скаженого їжака, — зауважила я. Лондонський обрій повнився голкоподібними шпилями, що стирчали з безладної купи навколишніх будинків. — А це що таке? — охнула я, показуючи на широченну кам’яну брилу, проштрикнуту високими вікнами. Високо над дерев’яним дахом стирчав якийсь закіптюжений пеньок, який враз спотворював геть усі пропорції споруди.

— Це — собор Святого Павла, — пояснив Метью. То не був шедевр Крістофера Рена з білим куполом, чию масивну будівлю зазвичай ховали з виду офісні споруди. А старий собор Святого Павла, що примостився на вершечку найвищого лондонського пагорба, було видно увесь і відразу. — У шпиль вдарила блискавка, і дах будівлі зайнявся. Англійці вважають чудом, що увесь собор не згорів геть дотла.

— А французи — і це не дивно — вважають, що то була караюча Божа десниця, — зауважив Гелоуглас. Він зустрів нас у Дуврі, заволодів чиїмось човном у Саутварку і заповзято веслував, піднімаючи човен разом із нами проти течії. — Не дивно також, що Бог, проявивши таким чином, кого Він підтримує, а кого — ні, не потрудився виділити кошти на ремонт пошкодженої споруди.

— І королева не виділила. — Метью, увесь час тримаючи руку на ефесі свого меча, не зводив очей із причалів по обидва боки берега.

Я собі навіть уявити не могла, що попередня будівля собору Святого Павла була такою великою. Я ущипнула себе. Цю процедуру я проробляла постійно відтоді, як помітила Тауер (котрий без хмарочосів, що оточували його в наші дні, також здавався гігантським) і Лондон Бридж (який виконував функцію підвісного торгового ряду). Багато сцен, ландшафтів та звуків вразили мою уяву з тих пір, як ми прибули до минулого, але коли я вперше побачила старовинний Лондон, то у мене просто перехопило подих.

— А ти впевнений, що не хочеш причалити десь у місті? — Відтоді як ми залізли в човен, Гелоуглас увесь час кидав натяки про те, що запропонований ним план дій є найкращим.

— Ми прямуємо до Блекфраєрса, — твердо відказав йому Метью. — Решта може почекати.

Видно було, що Гелоугласа ця фраза не переконала, але він веслував і веслував, аж поки ми не дісталися найдальших західних околиць старого міста, оточеного стіною. Там ми причалили до крутих кам’яних східців. Нижні сходинки зникали під водою, а зовнішній вигляд верхніх не залишав сумнівів у тому, що й вони зникнуть під водою під час припливу. Гелоуглас кинув линву кремезному чолов’язі, який розсипався перед ним у подяках за те, що його човен повернули цілим та неушкодженим.

— Бачу, ти звик подорожувати лишень у чужих човнах, Гелоугласе. Може, Метью варто подарувати тобі на Різдво човна? — сухо зауважила я. Повернувшись в Англію, де користувалися старим календарем, ми отримали змогу відсвяткувати Різдво вдруге протягом цього року.

— І позбавити мене однієї з моїх нечисленних утіх? — весело вишкірився Гелоуглас крізь свою бороду. Племінник Метью подякував власнику човна і кинув йому монету, чий розмір та вага враз змінили його початкову стурбованість на задоволену посмішку.

Від причалу ми пройшли крізь арку на Вотер-Лейн — вузеньку криву вуличку, де тісно стояли крамниці та житлові будинки. Кожен наступний поверх будинків дедалі більше нависав над вулицею, нагадуючи комод із висунутими горішніми шухлядами. Цей ефект посилювався білизною, килимами та ганчірками, що звисали з вікон. Усі поспішали скористатися незвично ясною й відносно теплою погодою, щоб провітрити помешкання та одяг.

Метью продовжував міцно тримати мене за руку, а Гелоуглас ішов з мого правого боку. Картини та звуки линули до нас звідусіль. На стегнах та плечах перехожих гойдалося вбрання з матерії насичено червоних, зелених, коричневих та сірих кольорів; вони відсмикували свої спідниці та накидки від брудних коліс візків, але ті знову чіплялися за пакунки та зброю інших перехожих. Дзенькіт молотків, іржання коней, далеке мукання корів і звук металу по бруківці — все це змагалося за нашу увагу, намагаючись нею заволодіти. Десятки вивісок з янголами, черепами, приладдям, яскравими фігурами та всілякими міфологічними постатями кувікали й скрипіли, гойдаючись на вітрі, що повівав із води. Причеплена до металевого стержня, над моєю головою крутилася вивіска. Вони була прикрашена зображенням білого оленя, чиї тонкі роги оповивала золотава стрічка.

— Ми прийшли, — сказав Метью. — «Олень і Корона».

Будівля була наполовину зроблена з деревини, як і більшість споруд на цій вулиці. По обидва боки аркового проходу виднілися кілька вікон. Із одного боку арки заповзято працював чоботар, а з протилежного якась жінка одночасно наглядала за кількома дітьми, клієнтами та гросбухом. Вона коротко кивнула Метью.

— Дружина Роберта Гоулі залізною рукою царює над його учнями та клієнтами. У закладі «Олень і Корона» ніщо не відбувається без відома Маргарет, — пояснив Метью.

Я зробила вузлик на пам’ять — за першої ж нагоди встановити з цією жінкою дружні стосунки. Арковий прохід вів до внутрішнього двору споруди, і в щільно напакованому Лондоні то була величезна розкіш. А в тому дворі була іще одна визначна рідкість: колодязь, що забезпечував мешканців закладу чистою питною водою. Хтось скористався тим, що двір виходив на південь: повидирав стару бруківку і влаштував натомість город, рівненькі порожні грядки якого терпляче очікували весни. У старому сараї біля спільного нужника кілька праль займалися своєю роботою.

Зліва виднілися гвинтові сходи, що вели до наших номерів на другому поверсі, де на широкому сходовому майданчику нас уже гостинно чекала Франсуаза. Вона широким рухом розчинила товсті двері до апартаментів, протиснувшись повз серванти з дірчастими боками. До однієї з ручок серванта був прив’язаний общипаний гусак зі зламаною шиєю.

— Нарешті! — Назустріч нам, сяючи від радості, вийшов Генрі Персі. — Ми чекали на вас кілька годин. Моя добросерда матінка послала мені гусака. Прочула, що зараз у місті сутужно з птицею і занепокоїлася, що ви ходитимете голодні.

— Радий тебе бачити, Холе, — посміхнувся Метью і кинув погляд на гуску. — Як ся має твоя матінка?

— Зла, як мегера, як і завжди на Різдво, прошу пана. Більшість членів родини знайшли привід кудись податися, аби вдома не бути, а мене ув’язнили тут на втіху королеві. Її величність крикнула через усю залу для прийомів, що далі П-П-Петворта мене пускати не можна. — Від цієї згадки Генрі аж заїкатися став і враз спохмурнів.

— Зате ми з великою радістю відсвяткуємо з тобою Різдво, Генрі, — заспокоїла його я, знімаючи накидку і входячи в кімнату, де атмосфера повнилася запахами спецій та свіжої глиці.

— Дякую, що запросили мене, Діано, але моя сестра Елеонора та брат Джордж зараз у місті, і мені б не хотілося, щоб вони терпіли вибрики королеви самі, без мене.

— Ну побудь із нами хоча б сьогоднішній вечір, — попросив його Метью, підводячи Генрі до затишного тепла і світла, котрі линули від каміна, — і розкажи, що тут сталося, поки нас не було.

— Та тут усе тихо, — бадьоро доповів йому Генрі.

— Тихо? — Важко гупаючи ногами, Гелоуглас піднявся сходами і зміряв графа крижаним поглядом.

— Марлоу зараз сидить у «Капелюсі Кардинала», намагаючись збути свої вірші отому жалюгідному писаці зі Стратфорда, який проходу йому не дає, сподіваючись стати драматургом. А наразі ж Шекспір поки що вдовольняється тим, що вчиться підробляти твій підпис, Метью. Згідно з записами власника постоялого двору, минулого тижня ти пообіцяв оплатити Кітові рахунки за житло та харчі.

— Я лише годину як від них вийшов, — заперечив Генрі. — Кіт уже знає, що Метью з Діаною мали прибути сьогодні вдень. Вони з Вілом обіцяли поводитися як годиться і не викидати коників.

— Тоді все ясно, — саркастично кинув Гелоуглас.

— Це ти постарався, Генрі? — поцікавилася я, глянувши з коридору в наші основні апартаменти. Хтось порозкладав гостролист, плющ та глицю довкола каміна та вікон і висипав їх купою посередині дубового столу. Камін був закладений свіжими дровами, і в ньому весело потріскував і сичав вогонь.

— Нам із Франсуазою хотілося, щоб на ваше перше Різдво у вас був святковий настрій, — сказав Генрі, ніяково червоніючи.

Умови проживання в готельчику «Олень і Корона» були найкращими як для міського житла шістнадцятого сторіччя. Його західне вікно з багатьма шибками виходило на Вотер-Лейн. Воно чудово годилося для спостереження за людьми, бо його основа мала в собі сидіння з м’якими подушечками. Стіни були утеплені різьбленими панелями, кожна з них покрита в’юнкими квітами та лозами.

Меблів у кімнаті було небагато, зате доброї роботи. Біля каміна гостей чекали широкий ослін та двоє глибоких крісел. Дубовий стіл посеред кімнати мав навдивовижу вишуканий вигляд. Він був три лише фути завширшки, але досить довгий, з ніжками, прикрашеними витонченими обличчями каріатид та герм. Над столом висів брус, заставлений свічками. Його можна було опускати й піднімати за допомогою канатно-блочного механізму, що звисав зі стелі. Із фасаду гігантського серванта з широким асортиментом глеків, глечиків, чашок та чарок шкірилися вирізьблені левині голови. Як і має бути в оселі вампірів, тарілок у тому серванті було дуже мало.