Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 51)

— Метью рідко згадує про Гуго.

— Він був ближчим до нього, ніж до когось іншого зі своїх братів. Коли Гуго загинув разом із останніми тамплієрами від рук церковників та короля, це справило руйнівний ефект на почуття вірності й відданості керманичам, яке виплекав у собі Метью. Не зразу він звільнився від жаги крові, що опанувала його, не зразу повернувся до нас.

— А Гелоуглас?

— Гелоуглас і досі не готовий забути своє горе, і допоки він цього не зробить, йому до Франції — ані ногою. Мій онук — і Метью теж — стягнув контрибуцію з людей, які зрадили Гуго, але помста ніколи не була надійними ліками від почуття втрати. Одного дня мій онук повернеться. У цьому я не сумніваюся. — На якусь мить Філіп став схожим на старого діда, а не на сповненого енергії ватажка свого племені, на батька, який тяжко переживає те, що йому випало пережити своїх синів.

— Дякую, Філіпе. — Я завагалася, а потім накрила його руку своєю. Він рвучко потиснув її, підвівся і взяв одну з алхімічний книжок. То був прекрасно ілюстрований примірник «Aurora Consurgens» — книги, що колись привела мене до замку Сеп-Тур.

— Такий загадковий предмет, ця алхімія, — промимрив Філіп, гортаючи сторінки. Знайшовши зображення короля-сонце та королеви-місяць верхи на левові та грифоні, він широко посміхнувся. — Так, саме оце й згодиться. — Із цими словами Філіп вставив поміж сторінок один із принесених ним папірців.

— Що ви робите? — поцікавилася я, охоплена цікавістю.

— Це гра, якою бавимося ми з Ізабо. Коли один із нас у від’їзді, ми залишаємо нотатки поміж сторінок книги. За день трапляється стільки всього, що коли ми зустрічаємося знову, то неможливо все пригадати. А в такий спосіб ми маємо можливість натрапити на якісь маленькі спогади тоді, коли очікуємо цього найменше, і ділимося ними.

Філіп підійшов до полиць і витягнув книжку в потертій шкіряній палітурці.

— Це — одна з наших найулюбленіших поем: «Пісня про Армуріса». Ми з Ізабо маємо невибагливі смаки і полюбляємо пригодницькі історії. І свої послання в майбутнє часто залишаємо саме в цій книзі. — Він узяв сувій паперу і засунув його в корінець між палітуркою та зшитими краями пергаментних аркушів. Коли він це робив, із нижньої частини книги випав складений квадратний папірець.

— Ізабо взяла звичку користуватися ножем, щоб її послання було важче знайти. От хитрюга, завжди вигадує якісь штучки. Погляньмо ж, що вона тут написала. — Філіп розгорнув папірець і мовчки його прочитав. А потім поглянув на мене. Очі його ошелешено кліпали, а щоки залилися сором’язливим рум’янцем.

Я засміялася і встала з-за столу.

— Гадаю, вам треба побути наодинці, щоб скласти належну відповідь!

— Сір. — На порозі стояв Ален, ніяково переминаючись з ноги на ногу. Обличчя його було серйозним. — Прибули посланці. Один із Шотландії, другий з Англії, а третій — з Ліона.

Філіп зітхнув і стиха вилаявся.

— Могли б почекати, поки не скінчиться різдвяне свято.

У роті у мене враз пересохло.

— Вони, напевне, принесли погані звістки, — сказав Філіп, помітивши вираз мого обличчя. — Що каже посланець із Ліона?

— Перед тим як до нас поїхати, Шамп’є вжив заходів перестороги і розповів декому, що його покликали до нас. Після того як він не повернувся додому, його друзі почали ставити запитання. Невдовзі з міста вирушить група відьом на його пошуки, і вони збираються заїхати до нас, — пояснив Ален.

— Коли? — ледь чутно прошепотіла я. І подумала: «Щось надто швидко».

— Сніг уповільнить їх, до того ж, у святкові дні подорожувати важче. Гадаю, вони прибудуть сюди за кілька днів, може, за тиждень.

— А решта посланців? Що кажуть вони? — поцікавилася я.

— Вони зараз у селі, шукають мілорда.

— Скоріш за все, щоб покликати його назад, до Англії, — зазначила я.

— Якщо так, то день Різдва буде найкращим часом вирушити в дорогу. На дорогах буде мало людей, а місяць іще молодий і світитиме слабко. Це ідеальні умови для подорожі маньясангів, але не теплокровних створінь, — зауважив Філіп невимушеним тоном. — Коні та житло будуть для вас напоготові аж до самісінького Кале. Там на вас чекатиме човен, яким ви дістанетеся до Дувра. Я вже сповістив Гелоугласа та Рейлі, щоб вони готувалися до вашого повернення.

— Ви передбачали такий поворот подій, — сказала я, приголомшена перспективою від’їзду. — Але ж я неготова. Тамтешні люди й досі гадають, що я якась не така.

— Ти адаптуєшся значно швидше, аніж тобі здається. Наприклад, сьогодні вранці ти спілкувалася зі мною бездоганною французькою та латиною. — Я аж рота роззявила від здивування. Філіп розсміявся. — Я не жартую. Я двічі перейшов з однієї мови на іншу, а ти цього навіть не помітила. — Його обличчя знову стало серйозним. — Може, мені з’їздити у село і попередити Метью про заходи, яких я вжив для вашого безпечного від’їзду?

— Не треба, — відповіла я, кладучи йому руку на плече. — Я сама це зроблю.

Метью сидів на верхньому брусі з двома листами у руках та стурбованим виразом на обличчі. Помітивши мене, він із граціозністю кота зісковзнув із похилого даху і приземлився. Його радість та невимушені жарти сьогоднішнього ранку враз перетворилися на далекі спогади. Метью зняв свій камзол з іржавого тримача для смолоскипа. Коли він накинув його собі на плечі, тесля зник, і переді мною знову постав правитель.

— Агнеса Семпсон зізналася в п’ятдесяти трьох пунктах звинувачення у відьмацькому чаклунстві, — сказав він і вилаявся з досади. — Шотландські чиновники ще не засвоїли ту просту істину, що чим більше пунктів звинувачення, то тим менш переконливо виглядатиме кожен із них окремо. Якщо вірити цьому повідомленню, то диявол попередив Агнесу Семпсон, що король Яків є його найбільшим ворогом. Напевне, Єлизавета дуже втішена тим, що на першому місці у списку ворогів опинилася не вона.

— Відьми не вірять у диявола, — сказала я йому. Із усіх нісенітниць, які люди приписували відьмам, ця була найдурнішою.

— Більшість створінь повірять у будь-що, що обіцяє покласти край їхнім стражданням, якщо їх цілими тижнями безупинно морять голодом, піддають тортурам і залякують, — зауважив Метью, пригладивши пальцями волосся. — Зізнання Агнеси Семпсон, хоч яким би маловірогідним воно не було, є свідченням того, що відьми таки втручаються в політику, як і стверджує король Яків.

— А якщо втручаються, то порушують угоду, — сказала я, розуміючи, чому шотландський король так затято переслідував Агнесу.

— Саме так. І Гелоуглас хоче знати, що робити далі.

— А що ти зробив, коли був тут… першого разу?

— Я не став уживати заходів проти страти Агнеси Семпсон, бо то була належна громадська процедура покарання за злочин, що знаходиться поза межами того захисту, який спроможна надати Конгрегація. — Він зустрівся зі мною поглядом. Відьма та історик боролися в мені, поставлені перед нелегким вибором.

— Тоді тобі знову доведеться промовчати, — нарешті сказала я, коли історик переміг у поєдинку.

— Моє мовчання означатиме її смерть.

— А коли ти висловишся на її захист, то зміниш минуле, та ще й, можливо, з незворотними наслідками для майбутнього, які навіть уявити собі важко. Мені не менш, ніж тобі, Метью, не хочеться, щоб ця відьма загинула. Але якщо ми почнемо міняти події, то чи зупинимось? — Я скрушно похитала горловою.

— Що ж, тоді мені знову доведеться бездіяльно спостерігати, як у Шотландії розгортатиметься цей моторошний процес, — неохоче відповів він. — Вільям Сесіл наказав мені повернутися додому, щоб я зайнявся збором відомостей про шотландську ситуацію для королеви. Я мушу коритися наказам, Діано. І тому не маю вибору.

— Нам доведеться поїхати до Англії навіть без наказу Сесіла. Приятелі Шамп’є помітили його тривалу відсутність. І ми можемо вирушити в дорогу негайно. Філіп уже встиг ужити підготовчих заходів — про всяк випадок.

— Це так на нього схоже, — похмуро посміхнувся Метью.

— Мені жаль, що нам доводиться так швидко від’їжджати, — прошепотіла я.

Метью пригорнув мене до себе збоку.

— Якби не ти, то мої останні спогади про батька так би й лишилися спогадами про скалічену людську оболонку. Немає лиха без добра.

Упродовж кількох наступних днів Метью та його батько пережили ритуал прощання, який, напевне, судячи з побаченого мною, проводили не вперше. Але цього разу цей ритуал був унікальним. Бо наступного разу до Сеп-Тура повернеться вже інший Метью, який ще не знатиме ані мене, ані Філіпового майбутнього.

— Мешканці Сен-Люсьєна вже звикли до компанії маньясангів, — заспокоїв мене Філіп, коли я висловила тривогу й сумнів у тому, що Тома та Етьєн зможуть тримати все в таємниці. — Ми з’являємося й зникаємо. Вони нічого не питають, а ми нічого не пояснюємо. І так було завжди.

Та все одно Метью постарався оприлюднити свої плани. Я підслухала, як він розмовляв із Філіпом у сіннику, де вони вранці вправлялися у фехтуванні.

— Безпосередньо перед тим як повернутися до свого часу, я надішлю тобі повідомлення. А тим часом приготуйся відіслати мене своїм наказом до Шотландії, щоб забезпечити альянс нашої родини з королем Яковом. Звідти я вирушу до Амстердама. Голландці якраз відкриватимуть нові торгові маршрути на Сході.

— Я впораюся і зроблю все, що треба, Метью, — спокійно відповів Філіп. — А поки ти не повернешся до свого часу, я чекатиму від тебе регулярних звітів про ситуацію в Англії і звісток про те, як ідуть справи у тебе й Діани.