Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 23)

— Генрі — бунтівник? — Я отетеріло поглянула на доброго гіганта.

— Я не бунтівник, — твердо відповів Генрі. — Але захист із боку Філіпа де Клермона вже не один раз урятував мені життя.

— Граф Нортумберлендський — чоловік сильний і впливовий, Діано, — тихо озвався Метью. — І це робить його цінним пішаком у руках нечесного й безпринципного гравця.

Гелоуглас прокашлявся.

— Може, облишимо розмову про орден і повернемося до більш нагальних справ? Конгрегація звернеться до Метью, щоб він угамував ситуацію в Бервіку. Королева ж навпаки — бажатиме, щоб він її іще сильніше роздмухав, бо допоки шотландці займатимуться відьмами, вони не матимуть часу, щоб задумати якесь безчинство в Англії. Тим часом проти дружини Метью були висунуті звинувачення у неї вдома в тому, що вона — відьма. А батько викликає його до Франції.

— Господи, — мовив Метью, потираючи своє перенісся. — Яка жахлива плутанина!

— І як ти пропонуєш її розплутати? — суворо спитав Волтер. — Гелоугласе, ти кажеш, що Філіп не зможе сюди приїхати, але я побоююсь, що Метью також не слід повертатися до Франції.

— А ніхто й не казав, що мати трьох володарів та одну дружину — це легка справа, — в’їдливо зауважив Хенкок.

— Тож якого диявола ти обираєш, Метью? — спитав його Гелоуглас.

— Якщо Філіп не отримає невдовзі монети, вкарбованої в печатку моєю рукою, то неодмінно приїде сюди шукати мене, — глухо буркнув Метью. — Це випробування на вірність. А мій батько любить випробування.

— Твій батько в тобі не сумнівається. І це непорозуміння проясниться, щойно ви зустрінетеся, — сказав Генрі. Коли Метью йому не відповів, Генрі продовжив, не даючи запанувати тиші. — Ти постійно кажеш мені, що я мушу мати власний план дій, інакше ризикую бути втягненим у хитрі плани інших людей. Скажи нам, що робити, і ми про це потурбуємося.

Та Метью знову не відповів, мовчки перебираючи варіанти і відкидаючи їх один за одним. У когось іншого пішло б кілька днів, щоб проаналізувати можливі ходи і контрходи, але Метью впорався з цим за кілька хвилин. На його обличчі було мало ознак внутрішньої боротьби, але посіпування м’язів на плечах та задумливе погладжування рукою волосся свідчили про інше.

— Я поїду, — сказав нарешті він. — Діана залишиться тут із Гелоугласом та Хенкоком. Волтеру доведеться вигадати якесь пояснення для королеви, щоб вона нічого не запідозрила. А я тим часом займуся Конгрегацією.

— Діані не можна залишатися у Вудстоці, — твердо заявив йому Гелоуглас. — Тільки не зараз, коли Кіт підбурює селян, поширюючи плітки і сіючи сумніви. За твоєї відсутності ані королева, ані Конгрегація не матиме ніякої зацікавленості в тому, щоб уберегти твою дружину від магістрату.

— Ми можемо поїхати до Лондона, Метью, — енергійно запропонувала я. — Поїхати разом. Це ж велике місто. Там буде надто багато відьом, тому мене ніхто не помітить — відьом, які не бояться сили, яку я маю. А ще там буде достатньо посланців, аби повідомити твого батька у Франції, що ти — цілий і неушкоджений. Тобі не треба буде їхати. «Тобі не доведеться знову бачитися з батьком», — подумки додала я.

— Лондон! — пирхнув Хенкок. — Та ви там і три дні не протягнете, мадам. Ми з Гелоугласом натомість відвеземо вас до Уельсу. Ми поїдемо до Абергавені.

— Ні, — заперечила я, не відриваючи погляду від кривавої крапельки на шиї у Метью. — Якщо Метью поїде до Франції, то я поїду разом із ним.

— Нічого подібного. Я не збираюся тягнути тебе через країну, де вирує війна.

— Із приходом зими війна дещо вщухла, — зазначив Волтер. — Може, і дійсно було б найкраще відвезти Діану до Сеп-Тура. Мало тих сміливців, які забажають зв’язуватися з тобою, Метью. І немає жодного, хто насмілився б сердити твого батька.

— Маєш зробити вибір, — сказала я зі злістю в голосі, не бажаючи бути розмінною монетою в бажанні друзів та родичів Метью виштовхати його до Франції.

— Так. І я обираю тебе, — сказав Метью, торкнувшись мого рота своїм великим пальцем. Моє серце завмерло. Він збирався вирушити до Сеп-Тура.

— Не роби цього, — благально мовила я. Не наважилася сказати більше, щоб приховати той факт, що в нашому часі Філіп був уже мертвий і що для Метью буде мукою побачити його знову.

— Філіп сказав мені, що пара — це на все життя, це доля. Якщо я знайшов тебе, то нічого вже не вдієш, треба приймати таке рішення долі. Допоки я житиму, кожної миті свого життя я прийматиму рішення на твою користь — понад своїм батьком, понад власними інтересами і навіть понад інтересами усієї родини де Клермонів. — Заглушуючи мої протести, Метью притиснувся своїми вустами до моїх. І цей поцілунок став найпереконливішим аргументом на його користь.

— Що ж, тоді справу вирішено, — тихо мовив Гелоуглас.

Метью кивнув, не зводячи з мене очей.

— Так. Ми з Діаною вирушимо додому. Разом.

— Але ж треба виконати певну підготовчу роботу, — сказав Волтер. — Залиш це нам. Твоя дружина має зморений вигляд, а подорож на вас чекає виснажлива. Вам обом слід перепочити.

Коли чоловіки пішли до вітальні, ніхто з нас і не рипнувся до ліжка.

— Наше перебування в 1590 році розгортається так, як я й сподівався, — визнав Метью. — Просто і прямо.

— Як же воно може розгортатися просто й прямо, коли існує Конгрегація, суди у Бервіку, служба розвідки королеви Єлизавети — і все це вимагає твоєї уваги?

— Те, що я член Конгрегації і шпигун, тільки допомагає, а не заважає, — відповів Метью, визирнувши у вікно. — Я сподівався, що ми повернемося до Старої Хижки, скористаємося послугами вдовиці Бітон, знайдемо в Оксфорді манускрипт і за кілька тижнів повернемося додому.

Я насилу промовчала, щоб не вказати на вади його плану — це вже неодноразово зробили цього вечора і Волтер, і Генрі, і Гелоуглас. Але вираз обличчя видав мене.

— Що ж, я виявив недалекоглядність, — зізнався Метью, зітхнувши. — І річ не лише в тому, щоб вигадати й поширити твою беззаперечно вірогідну легенду чи уникнути очевидних пасток, пов’язаних з війнами та судилищами відьом. Я просто ошелешений виром подій. Широке поле моєї діяльності на користь Єлизавети й Конгрегації та контрзаходів на користь мого батька — з цим все ясно, але подробиці встигли зблякнути в моїй пам’яті. Я пам’ятаю дати, а не дні тижня. І це означає, що я достеменно не знаю, який посланець має прибути і коли надійде наступна кореспонденція. Наприклад, я міг присягнутися, що бачився з Хенкоком та Гелоугласом задовго до Гелловіна, а не в його переддень.

— Диявол завжди криється в деталях, — стиха мовила я і стерла сухий слід кривавий слід, що позначив шлях його червоної сльози. У куточку ока та на щоці також виднілися краплинки засохлої крові. — Я мала б сама здогадатися, що твій батько захоче вийти з тобою на контакт.

— Цей лист був лише питанням часу. Кожного разу, коли П’єр приносить пошту, я завжди нервую і намагаюся заздалегідь угамувати нерви і взяти себе в руки. Але сьогодні кур’єр уже встиг приїхати й поїхати. Тому почерк мого батька застукав мене зненацька — тільки й того, — пояснив він. — Я вже й забув, яким чітким та сильним той почерк був. Коли ми 1944 року забрали його від нацистів, його тіло було таке понівечене, що навіть вампірська кров не змогла вилікувати його. Філіп був такий слабкий, що навіть ручки не міг тримати. Він любив писати, але у нього виходили тепер лиш нерозбірливі каракулі. — Я знала, що під час Другої світової війни Філіпа схопили й тримали в полоні, але дуже мало: тільки те, що нацисти хотіли дізнатися, скільки болю може витримати вампір.

— Може, богиня Діана хотіла, щоб ми повернулися до 1590 року заради чогось більшого, аніж моя вигода. Якщо ти побачиш Філіпа знову, то це може відкрити твої старі рани і загоїти їх.

— Але спочатку вони болітимуть іще дужче, — стиха мовив Метью, опустивши голову.

— Але згодом вони загояться, і тобі стане легше, — відповіла я, пригладивши його жорстке волосся. — До речі, ти так і не відкрив батькового листа.

— Я знаю, про що там ідеться.

— Може, все ж таки відкриєш?

Нарешті Метью підсунув палець під печатку і зламав її. Монетка випала з сургучу, і він спіймав її в долоню. Коли мій чоловік розкрив листа, то звідти війнуло слабким ароматом лавра та розмарину.

— Це що — грецькою? — спитала я, дивлячись йому через плече на єдиний рядок тексту з витіювато виписаною літерою «фі».

— Так, — відповів Метью, пробігши очима рядок літер і в такий спосіб встановивши перший побіжний контакт зі своїм батьком. — Він вимагає, щоб я повернувся додому. Негайно.

— У тебе вистачить духу побачитися з ним знову?

— Так. Ні. — Метью зіжмакав аркуш і стиснув його в кулаці. — Не знаю.

Я забрала у нього листа й розправила, знову зробивши з нього прямокутник. У долоні в Метью заіскрилася монета. Така маленька скалка металу, а скільки клопоту завдала!

— Коли ти з ним зустрінешся, ти будеш не сам. — Стати поруч із Метью, коли він побачиться зі своїм загиблим батьком — то не так і багато, але то було все, що я могла зробити, щоб полегшити його страждання.

— Кожен із нас самотній, коли зустрічається з Філіпом. Дехто каже, що він здатен зазирнути в самісіньку душу, — стиха промовив Метью. — Від думки, що я повезу тебе до нього, мене охоплює тривога. Як відреагує Ізабо, я іще можу передбачити: холодність, гнів, але потім — розуміння й згода. Що ж до Філіпа, то я й гадки не маю, як він поведе себе. Ніхто не знає, як працює розум мого батька, які відомості він має, які пастки розставляє. Якщо я скритний, то Філіп просто незбагненний. Навіть Конгрегація не в змозі розгадати його плани, а вони витратили і витрачають бозна скільки часу, щоб вирахувати їх.