Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 13)

— Довірся мені, — сказав Метью, схиляючи свої губи над моїми. У його очах з’явився мрійливий вираз, і я відчула, як загострився його інстинкт переслідувати жертву та силоміць підкоряти її. Йшлося не лише про чоловіка шістнадцятого сторіччя, який бажав узяти гору над своєю дружиною, йшлося також про вампіра, що хотів упіймати відьму.

— Не вважаю, що суперечки підсилюють статеве бажання, — зауважила я, відвертаючи голову. — Однак Метью явно був протилежної думки. І я відсторонилася на кілька дюймів.

— А я й не сперечаюся, — ніжно відказав Метью, наближаючи свої вуста до мого вуха. — Це ти зі мною сперечаєшся. І якщо ти гадаєш, дружинонько, що я коли-небудь доторкнуся до тебе, коли буду в гніві, то ти глибоко помиляєшся. — Пришпиливши мене своїм поглядом до ліжка, він схопив свої бриджі. — Піду донизу. Може, там хтось іще не спить і складе мені компанію, — сказав Метью і м’якими вкрадливими кроками рушив до дверей і перед ними на мить зупинився. — А якщо хочеш бути схожою на жінку Єлизаветинської доби, то довірся мені й припини ставити під сумнів усе, що я кажу, — різко кинув він і вийшов із кімнати.

Наступного дня один вампір, два демони та троє людей уважно роздивлялися мене, стоячи з протилежного боку широкої підлоги з дощок. Дзвони на церкві Святого Мученика відбили час, і слабке відлуння їхньої мелодії ще довго висіло у повітрі, просякнутому ароматом айви, розмарину та лаванди. Я сиділа на незручному дерев’яному стільці, стиснута набором із блузок, нижньої білизни, рукавів, спідниць та туго зашнурованого корсета. Моє орієнтоване на кар’єру і до дрібниць продумане життя двадцять першого сторіччя блякло і блякло з кожним здавленим подихом. Я похмуро втупилася у вікно, де у тьмяному світлі похмурого осіннього дня холодний дощ лупцював скляні шибки вітражних вікон.

— Elle est ici (Вона вже тут), — оголосив П’єр, зиркнувши в мій бік. — Прийшла відьма, щоб подивитися на мадам.

— Нарешті, — зітхнув Метью. Чіткі лінії його камзола робили його іще більш широкоплечим, а жолуді та дубове листя, вишиті чорним по краях його білого комірця, підкреслювали блідість шкіри. Він схилив набік свою чорняву голову, щоб під новим кутом поглянути, чи успішно пройшла я перевірку на відповідність зовнішньому вигляду єлизаветинської жінки.

— Ну, і як? — спитав він. — Годиться?

Джордж опустив свої окуляри.

— Так. Червонувато-брунатний колір сукні личить їй краще, аніж колір попередньої, і вигідно відтінює її волосся.

— Так, Джордже, господиня Ройдон дійсно має відповідний зовнішній вигляд. Але ми не зможемо вичерпно пояснити її незвичну мову лише тим, що вона прибула з іншої країни, — стримано зауважив Генрі своїм басом. Він виступив уперед і поправив складку моєї парчевої спідниці. — А іще її зріст. Його не сховати. Вона вища навіть за королеву.

— А чому ви впевнені, що нам не вдасться видати її за француженку, іспанку чи голандку? — спитав Том, беручи обчищений апельсин пальцями в чорнильних плямах і підносячи його до свого носа. — Я вважаю, що, зрештою, господиня Ройдон буде у безпеці, якщо розчиниться серед численних лондонських мешканців. Звісно, демони неодмінно помітять її, але простолюдини навряд чи удостоять її другим поглядом.

Волтер здивовано пирхнув і підвівся з низького ослону, немов розмотавшись на свій чималенький зріст.

— Господиня Ройдон має витончені форми та незвично високий зріст. Тому простолюдини віком від тринадцяти до шістнадцяти матимуть достатньо підстав озиратися на неї. Ні, краще їй залишатися тут, із удовицею Бітон.

— Може, краще буде, коли я зустрінуся з нею трохи згодом, наодинці й у селі? — запропонувала я, сподіваючись, що хто-небудь з чоловіків побачить у моїй пропозиції раціональне зерно й переконає Метью дозволити мені вчинити саме так.

— Ні! — скрикнули одночасно шість чоловічих голосів.

З’явилася Франсуаза, несучи дві накрохмалені одежини та мереживо. Наприндившись і випнувши груди, як та курка, що гордовито дає відсіч надміру причепливому півню, вона була явно роздратована (утім, як і я), що Метью безперервно втручався і заважав.

— Діана не збирається з’являтися при дворі. Тому оцей рюш непотрібен, — сказав Метью з роздратованим жестом. — До того ж, головна проблема — це її волосся.

— Ви й гадки не маєте, що потрібно, а що — ні, — відказала Франсуаза. Коли справа торкнулася чоловічого глупства, то ми з нею несподівано знайшли спільну мову, незважаючи на те, що вона була вампіром, а я відьмою. — Що воліє вдягнути мадам де Клермон? — Із цими словами Франсуаза простягнула мені набір зі складчастої напівпрозорої тканини і якийсь предмет одежі у вигляді півмісяця, який нагадував сніжинки, з’єднані невидимими швами.

Ці сніжинки видалися мені більш підхожими. І я тицьнула на них пальцем.

Коли Франсуаза прикріпляла комір до краю мого ліфа, Метью простягнув руку і спробував було поправити моє волосся, щоб надати йому привабливішого, на його думку, вигляду. Франсуаза різко ляснула його по руці.

— Не чіпайте.

— Буду чіпати свою дружину тоді, коли мені забажається. І припини звати Діану «мадам де Клермон», — пробурчав Метью, простягаючи руку до моїх плечей. — Бо тоді мені починає здаватися, що на порозі ось-ось з’явиться моя мати. — Він розсунув краї комірця, вивільнивши при цьому чорну оксамитову мотузку, що прикривала шпильки, які встромила Франсуаза.

— «Мадам» означає заміжня жінка. ЇЇ груди мають бути прикриті. Бо й без того вже пішли чутки про нову коханку, — запротестувала Франсуаза.

— Чутки? Які чутки? — насуплено спитала я.

— Вас учора не було в церкві, тому подейкують, що ви вагітна або ж чумна. Отой священик-єретик вважає, що ви — католичка. Інші ж вважають вас іспанкою.

— Іспанкою?

— Oui, мадам. Хтось учора в конюшні підслухав вашу розмову.

— Але ж то я вправлялася у французькій! — З мене добрий імітатор, і мені здавалося, що коли я почну імітувати владний стиль розмови Ізабо, то місцеві мешканці швидше й легше купляться на мою «легенду».

— Синові кучера так не здалося. — Із тону Франсуази було видно, що помилка і сум’яття хлопця були гарантовані наперед. Вона із задоволенням поглянула на мене. — Так, мадам, ви дійсно виглядаєте наче знатна й поважна жінка.

— Fallaces sunt rerum species, — зазначив Кіт із ледь помітною в’їдливістю в голосі. Метью невдоволено скривився. — «Зовнішність буває оманливою», як то кажуть. Гадаю, її зовнішність нікого не введе в оману.

— Іще не на часі цитувати Сенеку, — відказав Волтер, застережно глянувши на Марлоу.

— Стоїцизм завжди на часі, — відрізав Кіт. — Маєш дякувати мені, що я не процитував Гомера. Бо все, що ми останнім часом чули, це недоречні парафрази з «Іліади». Тому, Джордже, благаю — залиш грецьку тим, хто на ній хоч трохи знається. Наприклад, Метью.

— Я іще не завершив переклад цього твору Гомера! — вигукнув Джордж, наїжачуючись.

Його відповідь спричинилася до зливи латинських цитат із боку Волтера. Одна з них розсмішила Метью, і він відповів на мові, яка здалася мені грецькою. Цілковито забувши про відьму, що чекала внизу, чоловіки з ентузіазмом заходилися вправлятися у своєму улюбленому занятті: словесних дуелях. Я відкинулася на спинку стільця.

— Коли вони в отакому гарному гуморі, це просто диво, — прошепотів Генрі. — Перед вами — найгостріші дотепники у всьому королівстві, пані Ройдон.

Між Рейлі та Марлоу виникла жвава суперечка через сильні сторони — або ж відсутність таких — у політиці її величності стосовно колонізації нових земель та їх дослідження.

— Давати гроші таким авантюристам та марнотратникам, як ти, Волтере, це все одно, що брати золото жменями й кидати його в Темзу, — пирхнув Кіт.

— Це я — авантюрист і марнотратник? Та ти ж не наважуєшся й носа на вулицю висунути через страх перед кредиторами! — скрикнув Рейлі голосом, що тремтів від обурення. — Тож не верзи дурниць, Кіте!

Метью зі зростаючою втіхою стежив за цими словесними перестрілками.

— А з ким у тебе зараз проблеми? — спитав він Марлоу, простягаючи руку до келиха з вином. — І скільки коштуватиме визволити тебе з цієї халепи?

— Із моїм кравцем, — відповів Кіт, показуючи на свій дорогий костюм. — Також із видавцем «Тамерлана Великого». — Він невпевнено замовк, вочевидь подумки розташовуючи свої борги відповідно до їх пріоритетності. — А іще отой негідник Гопкінс, який, бач, вважає себе власником будинку, де я мешкаю. Але я маю ось що. — Із цими словами Кіт високо підняв маленьку фігурку Діани, яку виграв у Метью тієї суботньої ночі, коли вони грали в шахи. Боячись випустити статуетку з поля зору, я трохи подалася вперед.

— Хоч якою скрутною не була ваша фінансова ситуація, не збирайтесь заставити її за копійки, — вирвалося у мене. Метью зиркнув у мій бік і легеньким порухом руки змусив знову відкинутися на спинку.

— Я про це потурбуюся, не хвилюйся.

Марлоу вишкірився і, хутко підхопившись на ноги, сховав фігурку богині собі в кишеню.

— На тебе завжди можна покластися, Мете. Звісно, я з тобою неодмінно розрахуюся.

— Звісно, що розрахуєшся, — промимрили в унісон Метью, Волтер і Джордж із сумнівом у голосі.

— Коли я з тобою розрахуюся, частину грошей витрать на придбання бороди, — відказав Кіт, із задоволенням погладжуючи власну. — Бо маєш жахливий вигляд.