Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 107)
— Йди спати, люба, — сказав Келлі, відпускаючи Джоану. І візьми з собою вина.
Із нещасним виразом обличчя пані Келлі слухняно пошкандибала геть. Важко бути англійкою в Празі без друзів та родини, а ще важче, коли твій чоловік працює у такому місці, куди тебе не пускають. Коли вона пішла, Келлі поплентався до столу й усівся в крісло, в якому сиділа його дружина. Із болісною гримасою вмостивши свою хвору ногу в зручне положення, він прикипів до Метью лиховісним поглядом своїх темних очей.
— Скажи мені, що я маю зробити, щоб спекатися тебе, — відверто заявив він. Може, Келлі й не поступався своєю хитрістю Кіту, але він і близько не мав його шарму.
— Ти потрібен королеві, — так само відверто відповів Метью. — А нам потрібна книга, яка належить Ді.
— Яка іще книга? — швидко спитав Келлі. Надто швидко.
— Ти — видатний шарлатан, але брехун із тебе, як з собачого хвоста сито, Келлі. І як тобі вдається поєднувати два в одному? — Метью рвучко закинув свої довгі, взуті в чоботи ноги, на стіл. Коли п’яти вдарилися об поверхню, Келлі аж скривився.
— Якщо доктор Ді звинувачує мене в крадіжці, — пирхнув Келлі, — то я наполягатиму, щоб ця справа розглядалася в присутності імператора. Він не потерпить, щоб зі мною так поводилися у моєму ж домі.
— Де книга, Келлі? У твоїй лабораторії? Чи у спальні Рудольфа? Я знайду її і без твоєї допомоги. Але якщо ти повідаєш мені свою таємницю, то я, можливо, не стану порушувати інші питання. — Метью змахнув крихту зі своїх бриджів. — Конгрегація незадоволена твоєю нинішньою поведінкою. — Палиця Келлі зі стуком упала на підлогу. Метью чемно підняв її і приставив потертий кінець до шиї алхіміка. Саме в це місце ти вперся своєю палицею шинкареві з постоялого двору, коли погрожував убити його? Як необачно й нерозумно з твого боку, Едварде! Усі ці привілеї та пишнота вдарили тобі в голову. — Метью опустив палицю на чималеньке черево Келлі й уперся нею в нього.
— Я нічим не можу тобі допомогти, — сказав Келлі і скривився від болю — то Метью сильніше натиснув на палицю. — Це істинна правда! Імператор забрав у мене книгу, коли… — Келлі замовк і потер рукою очі, немов сподіваючись стерти з поля свого зору вампіра, що сидів напроти.
— Коли що? — спитала я, нахиляючись уперед. Коли я доторкнулася до Ешмол-782 в Бодлійській бібліотеці, то відразу ж зрозуміла, що щось змінилося.
— Ти, напевне, знаєш про цю книгу більше, ніж я, — визвірився на мене Келлі, блиснувши палаючими ненавистю очима. — Ви, відьми, не здивувалися, коли прочули про існування цієї книги, але розпізнав і знайшов її демон!
— Я втрачаю терпіння, Едварде. — Дерев’яна палиця тріснула в руках Метью. — Моя дружина поставила тобі запитання. Відповідай.
Келлі повільно окинув Метью переможним поглядом і зіштовхнув зі свого пуза гостряк палиці. — Ти ненавидиш відьом — принаймні всі так вважають. Але тепер я бачу, що у тебе, як і в Герберта, є слабкість до цих створінь. Ти закоханий в неї, як я й казав Рудольфу.
— Герберт? — спитав Метью тоном, позбавленим емоцій.
Келлі кивнув.
— Він приїздив, коли Ді був іще в Празі. Розпитував про цю книгу й пхав носа в мої справи. Рудольф дозволив йому розважитися з однією відьмою зі Старого Граду — сімнадцятирічною дівчиною, дуже гарною, з рудувато-рожевим волоссям та блакитними очима, як у твоєї дружини. Відтоді її ніхто не бачив. Але тієї Вальпургієвої ночі було гарне багаття. Герберту надали честь розпалити його. — Келлі перевів свій погляд на мене. — Цікаво, а чи буде цього року велике багаття?
Нагадування про давню традицію спалювати відьму на честь приходу весни стало для Метью останньою краплею. Не встигла я збагнути, що відбувається, як він ухопив Келлі й висунув його наполовину з вікна.
— Поглянь униз, Едварде. Тут падати невисоко. Боюся, ти залишишся живим, хоча пару кісток гарантовано зламаєш. Я підберу тебе і віднесу до твоєї спальні. Там, безперечно, також є вікно. Насамкінець я знайду місце достатньо високе, щоб переламати твій жалюгідний скелет навпіл. Доки це станеться, кожна кістка твого тіла буде розтрощена на друзки, а ти встигнеш розказати мені все, що мені потрібно знати. — Коли я підвелася, Метью глянув на мене почорнілими очима. — Сядь. — Він глибоко вдихнув. — Будь ласка. — Я сіла.
— Книга Ді мерехтіла сяйвом міці й влади. Я відчув її запах, щойно він зняв із полиці в Мортлейку. Сам він і гадки не мав про значущість цього манускрипту, зате це добре затямив я. — Тепер Келлі заторохтів так, що його було не зупинити. Коли він замовк, щоб перевести подих, Метью струснув його. — Власником книги був відьмак Роджер Бекон, і він цінував її понад усе. Його ім’я є на титульній сторінці, разом із написом «Verum Secretum Secretorum».
— Але то ніякий не «Secretum», — заперечила я, згадавши популярний свого часу середньовічний твір. — То енциклопедія. А цей твір має алхімічні ілюстрації.
— Ті ілюстрації є не чим іншим, як ширмою, за якою криється істина, — з присвистом видихнув Келлі.
— І про що ж в тій книзі йдеться? — спитала я, збуджено піднявшись із крісла. Цього разу Метью не став мене зупиняти. І втягнув Келлі назад до приміщення. — Ви змогли прочитати текст?
— Можливо, — відповів алхімік, випрямляючись і поправляючи свою одежу.
— Та він теж не зміг її прочитати, — пирхнув Метью, з огидою відпускаючи Келлі. — Його брехню я чую навіть крізь сильний запах страху, який від нього йде.
— Манускрипт написаний іноземною мовою. Навіть рабин Лев не зміг розшифрувати її.
— Махарал бачив цю книгу? — На обличчі Метью з’явився той застиглий насторожений вираз, який зазвичай бував у нього перед кидком на здобич.
— Можна подумати, що ти не розпитував про неї рабі Лева, коли ходив до Гебрейського кварталу, щоб розшукати відьму, яка зробила оту глиняну істоту, яку вони називають «голем». І ти не спромігся знайти ані зловмисницю, ані її витвір. — Обличчя Келлі перекривила гримаса презирства. — Тож не треба лякати мене своєю міфічною владою та впливовістю. Бо ти навіть жидів не здатен налякати.
— Здається, манускрипт написаний не івритом, — сказала я, пригадавши рухливі символи, які встигла побачити в палімпсесті.
— То не іврит. Імператор викликав рабі Лева до палацу, щоб у цьому переконатися. — Келлі розповів більше, ніж збирався. Його очі ковзнули до палиці, і ниті довкола нього перекрутилися й вигнулися. У моїй уяві виник образ Келлі, який піднімав свою палицю, на когось замахуючись. Що ж він задумав?
І тоді до мене дійшло: він збирався ударити мене. Із мого рота вирвався придушений вигук, і коли я виставила руку вперед, палиця Келлі влетіла прямісінько в неї. Моя рука на мить перетворилася на гілку, а потім знову повернулася до своїх нормальних обрисів.
Я дуже сподівалася, що це сталося надто швидко, і Келлі не встиг помітити цієї трансформації. Та вираз його обличчя засвідчив, що моє сподівання було марним.
— Не думай показувати це імператору, — пирхнув Келлі. — Бо він замкне тебе до кунсткамери, і ти станеш іще одним із його курйозів, які він смакує. Я сказав тобі все, що ти хотів знати, Ройдоне. Дай відбій своїм псам із Конгрегації.
— Боюся, що не зможу, — сказав Метью, забираючи в мене палицю. — Ти зовсім не такий безвинний та нешкідливий, як вважає Герберт. Але я полишу тебе — наразі. Не роби нічого, що могло б розізлити мене, і тоді ти зможеш дожити до літа, — сказав Метью і кинув палицю в куток.
— Доброї ночі, пане Келлі. — Із цими словами я вдягла свою накидку, бажаючи якомога швидше забратися від цього демона. І якомога далі.
— Радій своєму моменту слави, відьмо. У Празі вони минають дуже швидко. — Келлі так і залишився стояти, а ми з Метью почали опускатися сходами.
Коли ми вийшли на вулицю, я й досі відчувала поштовхи від поглядів демона. А коли обернулася й поглянула на «Віслюка та Колиску», то побачила, що перекручені й рвані стрічки, які поєднували Келлі зі світом, лиховісно мерехтіли скаженою злобою.
Після кількох днів обережних переговорів Метью зміг організувати візит до рабина Єгуди Лева. Для того щоб викроїти для нього час, Гелоугласу довелося скасувати мою заплановану появу при дворі, пославшись на хворобу.
На жаль, ця заява привернула увагу імператора, і невдовзі наше помешкання лускалося від медичних засобів: самоська глина, відома своїми прекрасними цілющими властивостями; безоари, добуті з жовчних міхурів цапів для нейтралізації отруйних речовин; чашка з рогу єдинорога, на якій був вигравіруваний рецепт лікарської кашки, яким здавна користувалася імператорська родина. Приготування цієї кашки полягало у тому, щоб засмажити яйце з шафраном, потім розтерти його в порошок із насінням гірчиці, дудника, ялівцевих ягід, камфори та кількома іншими загадковими речовинами. Потім усе це треба було перетворити на пасту за допомогою патоки й лимонного сиропу. Для контролю за виготовленням і вживанням цієї кашки Рудольф прислав до нас свого лікаря Гаєка. Але я сказала імператорському ескулапу, що не буду їсти цю неапетитну суміш.
— Я запевню імператора, що ви видужаєте, — сухо сказав Гаєк. — На щастя, його величність надто непокоїться власним здоров’ям і не ризикне вирушити в подорож по Шпоренгассе, щоб підтвердити мій прогноз.
Ми щедро подякували лікарю за його розуміння і відправили його додому з одним зі смажених курчат, які прислали мені з імператорської кухні, щоб викликати в мене апетит. А супровідну записку, яку принесли разом із курчатами, я кинула у вогонь — «