Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 102)

П’єр видобув іще одного листа, меншого за розміром, написаного менш витіюватим почерком.

— Імператор додав постскриптум. Власноруч.

Я зазирнула Метью через плече, поки він читав його.

«Bringen das Buch. Und die Hexe». Унизу виднівся підпис імператора — закручений, з витонченим «Р», округлим «д» та «л» і подвійним «ф».

Німецьку я встигла добряче підзабути, але сенс написаного був чітким і однозначним: «Принесіть книгу. І прихопіть відьму».

— Рано я зрадів, — пробурмотів Метью.

— А я ж казав тобі, щоб ти ловив його на оте велике полотно Тиціана «Венера», яке твій батько забрав у короля Філіпа, коли його дружина була проти, — зауважив Гелоуглас. — Як і його батька, Рудольфа завжди незбагненно й незаслужено вабило до рудоволосих жінок. І відвертих малюнків з великою кількістю оголеної жіночої плоті.

— І до відьом його теж вабило, — стиха мовив мій чоловік і кинув листа на стіл. — Його привабила не картина, а Діана. Можливо, мені доведеться відмовитися від цього запрошення.

— Це не запрошення, дядечку. Це — наказ, — нахмурився Гелоуглас.

— А Рудольф має Ешмол-782, — нагадала я. — І цей манускрипт не заявиться сам по собі до «Трьох Круків» на Шпоренгассе. Нам треба буде знайти його.

— Це ви нас називаєте круками, тітонько? — спитав Гелоуглас, удаючи, що образився.

— Я кажу про вивіску на будинку, йолопе. — Як і всяке інше помешкання на вулиці Шпоренгассе, наш будинок мав знак, а не номер. Після пожежі, яка сталася в цьому районі в середині сторіччя, дід нинішнього імператора наполіг на тому, щоб будинки відрізнялися один від одного чимось помітнішим, аніж прикрасами сграфіто, видряпаними у штукатурці.

Гелоуглас весело вишкірився.

— Я чудово розумів, про що йдеться. Але мені подобається, як спалахує твоє гасло, коли ти сердишся.

Я хутко загорнулася у маскувальне заклинання, притлумлюючи своє світіння до прийнятного, людського рівня.

— До того ж, — продовжив Гелоуглас, — серед моїх одноплемінників бути прирівняним до крука — великий комплімент. Я буду Муніном, а Метью — Хугіном. А тебе, тітонько, зватимуть Гьондуль. Із тебе вийде непогана Валькірія.

— Про що це він? — спитала я Метью, нічого не розуміючи.

— То — круки Одіна. І його дочки.

— О, дякую тобі, Гелоугласе, — зніяковіло мовила я. Непогано, коли тебе прирівнюють до доньки божества.

— Навіть якщо ця Рудольфова книга й справді є отим манускриптом Ешмол-782, ми не можемо з упевненістю сказати, що він містить відповіді на наші запитання. — Прикрий випадок із манускриптом Войнича і досі непокоїв Метью.

— Історики ніколи достеменно не знають, чи дасть той або інший текст відповіді на запитання. Утім, якщо ні, то в результаті наші запитання від цього лише покращають і стануть якіснішими, — відповіла я.

— Узято на замітку, — зіронізував Метью. — Оскільки без тебе я не зможу потрапити на прийом до імператора або до його бібліотеки, і оскільки ти не зможеш полишити Прагу без книги, то нічого не вдієш. Доведеться нам іти до палацу удвох.

— Усе буде нормально, дядечку, — підбадьорливо мовив Гелоуглас і весело мені підморгнув.

У порівнянні з нашим візитом до Ричмонда, похід угору вулицею скидався на відвідини сусіда, до якого ми зайшли чашку цукру позичити. Тільки при цьому нам довелося начепити на себе офіційний одяг. Господиня папського посланця була приблизно моєї статури, і її гардероб принагідно забезпечив мене розкішним та підхожим одягом як для дружини англійського достойника. Господиня швидко запевнила мене, що і як для представниці родини де Клермонів ця одіж також є цілком доречною. Мені подобався стиль одягу, який носили заможні жінки Праги: прості сукні з високими комірами, спідниці у формі дзвонів, вишиті накидки з висячими рукавами, отороченими хутром. Невеличкі рюші, які вони носили, стали іще одним бажаним захисним бар’єром між стихією та мною.

Метью, хвала Господу, відмовився від своєї ідеї-фікс про червоні панчохи на користь своїх звичних сірих та чорних кольорів, підкреслених темно-зеленим, який узагалі був найпривабливішим з усіх кольорів, які він носив. Сьогодні темно-зелений зблискував у розрізах його опуклих бриджів і визирав підкладкою з-під відкритого комірця його куртки.

— Маєш чудовий вигляд, — сказала я, ретельно оглянувши Метью.

— А ти схожа на справжню богемську аристократку, — відповів він, цьомкаючи мене в щоку.

— Ну що — скоро йдемо? — поцікавився Джек, аж підстрибуючи від нетерплячки. Хтось знайшов йому сріблясто-чорний ліврейний костюмчик, а на рукаві причепив зображення місячного серпика та хреста.

— Значить, ми йдемо як де Клермони, а не як Ройдони, — повільно мовила я.

— Ні. Ми — Метью та Діана Ройдони, — пояснив Метью. — Просто ми зараз подорожуємо у супроводі слуг родини де Клермонів.

— Це всіх зіб’є з пантелику, — зауважила я, коли ми виходили з дому.

— Безперечно, — посміхнувся Метью.

Були б ми звичайними громадянами, то нам довелося б підніматися новими палацовими сходами, що приліпилися до фортечного муру і були зручними й безпечними для пішоходів. Натомість ми рушили по Шпоренгассе верхи на конях, як і належить посланцю королеви Англії, і це дало мені змогу добре роздивитися будинки з їхніми похилими фундаментами, барвистими сграфіто та намальованими вивісками. Ми проїхали повз будинок Червоного Лева, Золотої Зірки, Лебедя та Двох Сонць. На вершечку пагорба ми різко завернули до району, що повнився особняками аристократів та придворних чиновників і називався Градчани.

Я вже не вперше побачила замок, бо, під’їжджаючи до Праги, ми помітили його силует, що бовванів над сусідніми спорудами, а з наших вікон було видно його мури. Але так близько до нього мені ще ніколи не доводилося під’їжджати. Зблизька замок виявився іще більшим та розлогішим, аніж здавався на відстані. Таке собі окреме місто, де вирували комерція та виробництво. Перед нами виднілися готичні шпилі собору Святого Віта з округлими вежами в стінах. Хоча й споруджені для оборони, ці вежі містили тепер майстерні, де працювали численні ремісники, котрі оселилися біля двору імператора Рудольфа.

Стража палацу пропустила нас крізь західну браму до внутрішнього двору. Після того як П’єр та Джек взяли на себе коней, наш озброєний ескорт попрямував до низки будівель, що тулилися до мурів замку. Їх збудували відносно недавно, і їхні кам’яні стіни були шорсткими та блискучими. Ці споруди були схожі на конторські приміщення, але за ними я розгледіла високі дахи та середньовічні кам’яні стіни.

— А що трапилося цього разу? — спитала я. — Чому ми не йдемо до палацу?

— Тому що там немає жодної поважної персони, — пояснив Гелоуглас. У руках він тримав манускрипт Войнича, для безпеки загорнутий у шкіру і перев’язаний мотузками, щоб сторінки не покоробилися у вогку погоду.

— Рудольф вважає Королівський палац темним і повним протягів, — пояснив Метью, підтримуючи мене під руку, коли ми йшли слизькою бруківкою. — Його новий палац повернутий на південь вікнами до його приватного садка. Там він далі від собору і від священиків.

У залах резиденції було людно. Повсюди метушилися люди, вигукуючи щось німецькою, чеською, іспанською та латиною — в залежності від того, з якого краю Рудольфової імперії вони прибули. І чим ближче підходили ми до імператора, тим хаотичнішою та несамовитішою ставала та біганина. Ми пройшли повз кімнату, де якісь люди сперечалися з приводу архітектурних ескізів. Іще в одній кімнаті точилася жвава суперечка про переваги позолоченої кам’яної вази, виконаної у формі морської мушлі. Нарешті охоронці ввели нас до затишного салону з великими й важкими кріслами, кахляною піччю, що випромінювала значну кількість тепла, та двома чоловіками, зануреними в бесіду. Вони повернулися у наш бік.

— Здрастуй, старий друже, — сказав англійською приязний чоловік років шістдесяти, радісно посміхаючись Метью.

— Доброго дня, Тадеуше, — відповів Метью, міцно стиснувши йому передпліччя. — Маєш гарний вигляд.

— А ти маєш молодий вигляд, — знаюче блиснув очима Тадеуш. Його погляд не викликав жодної з характерних реакцій моєї шкіри. — І з тобою жінка, яка зараз у всіх на слуху. Мене звуть Тадеуш Гаєк.

До нас підійшов якийсь худорлявий пан з оливковим кольором обличчя та волоссям майже так само темним, як і в Метью.

— Доброго дня, пане Страда, — сказав Метью і поштиво вклонився. Цього чоловіка йому явно було бачити менш приємно, аніж першого.

— А вона й справді відьма? — спитав Страда, зацікавлено мене роздивляючись. — Якщо так, то моя сестра Катаріна радо з нею познайомиться. Вона зараз вагітна і вагітність протікає несприятливо.

— Напевне, Тадеуш, будучи королівським терапевтом, краще підготовлений для догляду за дитиною короля, — сказав Метью. — Чи ситуація з вашою сестрою змінилася?

— Імператор і досі душі не чує в моїй сестрі, — холодно відповів Страда. — І вже лише через це її примхи слід виконувати.

— Ти Йоріша бачив? — спитав Тадеуш, змінюючи тему. — Відтоді як його величність розкрив твій триптих, він тільки про нього й говорить.

— Іще ні, — відповів Метью, і його погляд ковзнув до дверей. — Імператор у себе?

— Так. Роздивляється нове полотно майстра Шпрангера. Воно дуже велике і… дуже відверте.

— Іще одне зображення Венери, — зневажливо пирхнув Страда.

— Ця Венера дуже схожа на вашу сестру, пане, — посміхнувся Гаєк.