Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 60)

Весь цей день і всю ніч ішов такий густий сніг, що їхати не було ніякої можливості. Нас це трохи збентежило, але провідник заспокоїв нас і сказав, що незабаром ми будемо поза смугою снігу. І справді, щодня ми спускалися все нижче і посувалися все далі на північ, цілком покладаючись на нашого провідника.

Години за дві до смерку, коли наш провідник був далеко попереду, і його ледве було видно, з сусідньої логовини, що межувала з густим лісом, вискочили три величезні вовки, а слідом за ними — ведмідь. Два вовки кинулись на провідника і, якби він був за півмилі від нас, вони роздерли б його раніше, ніж ми встигли б підбігти. Один кинувся на його коня, другий напав на нього самого так люто, що він не мав ні часу, ні духу витягти пістоль і тільки одчайдушно кликав нас на допомогу. Поруч з нами їхав мій П’ятниця. Я наказав йому поїхати вперед і дізнатися, у чому справа. П’ятниця почав гукати ще голосніше, ніж той: «Господарю! Господарю!» Проте, бувши сміливим хлопцем, він кинувся прямо до бідолахи і з свого пістоля застрелив вовка в голову.

Це було щастя для бідолашного, що до нього прибіг саме П’ятниця. У себе на батьківщині він звик бачити вовків і не боявся їх; ось чому він близько під’їхав до звіра і застрелив його, як уже сказано. Кожен із нас стріляв би здалеку і або схибив би, або ж підстрелив би самого провідника.

Це могло налякати й сміливішу людину, ніж я. І дійсно, весь наш загін сполошився, коли слідом за пострілом П’ятниці з обох боків до нас долинуло вовче виття. Його повторила гірська луна, і нам здалось, що вовків була безліч. А може, й справді їх було не так уже мало, щоб нам не було чого боятись. В усякому разі, коли П’ятниця вбив вовка, другий вовк, що напав на коня, зараз же покинув його і втік. На щастя, вовк учепився коневі в голову так, що під зуби йому потрапив мундштук вуздечки, і він не міг зробити йому ніякої шкоди. Зате людині попало гірше, ніж коневі: розлючений звір укусив його двічі: раз за руку, а другий раз трохи вище від коліна, і наш провідник уже мало не звалився з коня, коли надоспів П’ятниця і застрелив вовка.

Зрозуміло, що, почувши постріл П’ятниці, всі ми прискорили ходу й поскакали так швидко, як тільки дозволяла дорога (в цьому місці узвіз був дуже крутий), щоб швидше дізнатись, що трапилось. Виїхавши з-за дерев, що затемняли нам дорогу, ми відразу зрозуміли все і побачили, як П’ятниця порається коло нашого бідного провідника, хоч і не могли роздивитись, якого звіра він убив.

Не можна уявити собі незвичайніше й захваткіше видовище, ніж поєдинок між П’ятницею та ведмедем, що відбувся після цього. Бій цей потішив усіх нас, хоч спочатку ми перелякались за П’ятницю. Ведмідь — важкий, незграбний звір і не вміє бігати, як вовк, хуткий та легкий на бігу. Зате в нього є свої дві особливості, що звичайно й керують його діями. По-перше, він, як правило, не нападає на людину. Кажу — «як правило», бо не можна передбачати, до чого довів би його голод, як це було в даному разі, коли вся земля була вкрита снігом. На людину він не нападає, коли сама людина не нападає на нього. Якщо ви зустрінетеся з ведмедем у лісі і не зачепите його, то й він не зачепить вас, але при цьому ви повинні бути з ним дуже чемним і поступитись йому дорогою, бо він витончений джентльмен і не поступиться дорогою навіть принцові. Але, коли ви перелякались, для вас найкраще не спинятись і дивитись у другий бік, бо, якщо ви спинитесь і почнете пильно дивитись на нього, він може образитись. А якщо ви чим-небудь кинете в нього і влучите, нехай би паличкою, не товстішою за ваш палець, він неодмінно образиться і покине всі свої справи, щоб помститись вам і задовольнити вимоги честі; це його перша прикмета. Друга — та, що, почувши себе ображеним, він уже не дасть вам спокою, а вдень і вночі бігтиме за вами доброю риссю, поки не наздожене і не помститься за образу.

Мій слуга П’ятниця врятував із біди нашого провідника і тієї хвилини, коли я під’їхав до них, саме допомагав йому злізти з коня, бо бідолашний зовсім ослаб від переляку та ран; щоправда, більше від переляку, ніж від ран. Раптом ми помітили, що з лісу виходить ведмідь, такий страшенно великий, як я ще ніколи не бачив. Ми всі були здивовані його появою, а на обличчі П’ятниці, коли він побачив ведмедя, з’явилась радість і відвага.

— О! О! О! — гукнув він тричі, показуючи на звіра. — Дозвольте мені з ним поздоровкатись. Мій вас дуже потішить.

Я здивувався, не розуміючи, чому він такий радий.

— Дурний ти! Він же з’їсть тебе, — сказав я.

— Їсти мене? Їсти мене? Мій його їсти; мій вас добре потішить. Ви всі стійте тут, мій зробить вам смішно, — сказав він.

П’ятниця сів на землю, вмить роззувся, взув свої туфлі (плоскі черевики, які носять індійці), що були в нього в кишені, віддав свого коня другому слузі і, наготовивши рушницю, побіг, як вітер.

Ведмідь ішов повільно і не збирався нікого чіпати. Підбігши до нього зовсім близько, П’ятниця гукнув йому, ніби ведмідь справді міг зрозуміти його: «Слухай! Слухай! Мій говорить тобі!» Ми їхали осторонь, бо якраз спускались гасконським схилом і ввійшли у великий ліс, де місцевість була рівна й відкрита, хоч місцями на ній росло багато дерев. П’ятниця, як я вже казав, ішов слідом за ведмедем і незабаром порівнявся з ним, а порівнявшись, підняв з землі великий камінь і кинув ним у звіра. Камінь влучив ведмедеві в голову, зробивши йому не більше шкоди, ніж якби він вдарився об стіну. Все ж таки П’ятниця добився свого. Він нітрохи не боявся і зробив це тільки для того, щоб ведмідь погнався за ним і щоб показати нам, як він казав, щось смішне. Відчувши удар і побачивши ворога, ведмідь обернувся й кинувся за П’ятницею, перевалюючись, до чорта великими кроками, проте чудовою ходою, так що коневі довелося б тікати від нього середнім галопом. П’ятниця летів, як вітер, прямо на нас, ніби шукаючи в нас захисту, і ми вирішили стріляти у ведмедя всі разом, щоб урятувати мого слугу. Я дуже розгнівався на нього за те, що він нагнав на нас ведмедя, коли той ішов собі за своїми справами зовсім в інший бік і не звертав на нас уваги. А особливо розсердився я на нього за те, що ведмедя він погнав на нас, а сам почав тікати.

— Ах ти собака! — крикнув я. — Так цим ти нас насмішив? Біжи швидше, сідай на коня і дай нам застрелити звіра.

Він почув і крикнув мені у відповідь:

— Не стріляти! Не стріляти! Стояти смирно, буде дуже смішно.

Бувши дуже моторним, він біг удвоє швидше за ведмедя. Потім, побачивши раптом підхожий дуб, він обернувся трохи в наш бік, кивнув нам, побіг іще швидше і вмить зліз на дерево, поклавши рушницю на землю ярдів за п’ять-шість від стовбура дерева. Ведмідь скоро добіг до дерева, а ми посувались осторонь. Передусім він спинився коло рушниці, понюхав її, але залишив на місці, і поліз на дерево, як кішка, незважаючи на свою вагу. Я був уражений безглуздою, як мені здавалось, поведінкою мого слуги і, хоч як хотів цього, не міг знайти тут нічого смішного, поки ми, бачачи, що ведмідь зліз на дерево, не під’їхали ближче.

Виявилось, що П’ятниця заліз на тонкий кінець великої гілки, а ведмідь саме добрався до половини гілки, до того місця, де вона стає тоншою та гнучкішою.

— Ага! — крикнув нам П’ятниця. — Тепер ви побачите; мій буде вчити ведмедя танцювати.

І він почав підскакувати та розхитувати гілку. Ведмідь захитався, але не зрушив з місця і тільки озирався, намагаючись щасливо повернутись назад. Дивлячись на це, ми справді сміялись від щирого серця. Але П’ятниці цього було мало. Побачивши, що ведмідь стоїть смирно, він почав кликати його, ніби ведмідь розумів англійську мову:

— Що ж ти не йдеш далі? Будь ласка, йди далі.

Він перестав підскакувати та хитати гілку, а ведмідь, ніби зрозумівши його слова, пішов далі. Тоді П’ятниця знову заскакав, а ведмідь знову зупинився.

Ми думали, що саме тепер треба вбити його, і крикнули П’ятниці стояти смирно, бо ми будемо стріляти у ведмедя, але П’ятниця палко заперечив:

— О, будь ласка, будь ласка! Мій сам стріляти згодом. — Він хотів сказати «стрілятиму».

Одне слово, П’ятниця так довго танцював на гілці, а ведмідь так чудно перебирав ногами, що ми справді нареготались удосталь, хоч і не могли уявити собі, чого саме домагається відважний індієць. Спочатку ми гадали, що він хоче струсити ведмедя на землю, але для цього ведмідь був надто хитрий. Він не заходив так далеко, щоб можна було його струсити, і цупко чіплявся за гілку своїми широкими кігтями та лапами, так що ми не розуміли, чим закінчиться ця забавка. Але П’ятниця скоро розв’язав наше непорозуміння. Бачачи, що ведмідь учепився за гілку і що його не можна примусити йти далі, він почав говорити:

— Ну, ну, твій не йде, мій піде, мій піде; твій не хоче йти до мене, мій хоче до тебе.

З цими словами він пересунувся на тонкий кінець гілки, що зігнувся під його вагою, і легко зсунувся по ньому настільки, щоб стрибнути на землю і стати на ноги; відразу ж він кинувся до рушниці, схопив її і завмер.

— Ну, П’ятнице, — сказав я йому, — що ти хочеш тепер робити? Чому ти не стріляєш у нього?

— Не треба стріляти; не тепер, — сказав П’ятниця. — Мій стрілятиме зараз — мене він не вб’є. Мій хоче ще потішити вас.