Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 55)

Моряки якраз сідали в шлюпку, коли з боку бухточки залунали голоси П’ятниці та помічника капітана. Ті зараз же відгукнулись, побігли вдовж берега на голоси, але, добігши до бухточки, мусили спинитись, бо був час припливу, і вода в бухточці стояла дуже високо. Порадившись, вони гукнули тим, що лишились у шлюпці, щоб вони під’їхали й перевезли їх на другий берег. А цього тільки я й чекав. Переїхавши бухточку, вони пішли далі, взявши з собою ще одного. Таким чином у шлюпці залишились тільки двоє. Я бачив, як вони відвели її у самий кінець бухти і прив’язали до кореня невеликого дерева.

Це було те, що я хотів. Давши П’ятниці та помічникові капітана волю продовжувати їх справу, я наказав решті загону йти слідом за мною. Ми переправились через бухточку невидимо з берега і несподівано напали на двох матросів. Один із них саме сидів у шлюпці, а другий лежав на березі й дрімав. Побачивши нас за три кроки від себе, він хотів схопитись, але капітан, що йшов попереду, кинувся на нього, збив його прикладом з ніг і, не давши опам’ятатись другому матросові, запропонував йому здатись, якщо він не хоче вмерти. Не треба бути дуже красномовним, щоб умовити здатись одну людину, коли вона бачить перед собою п’ятьох і свого товариша, збитого з ніг перед її очима. До того ж цей матрос був один із тих трьох, що, як казав капітан, приєднались до бунтівників не охотою, а під тиском більшості. Отже, він не лише поклав зброю на першу ж вимогу, а й зараз же після цього заявив про своє, очевидно, цілком щире бажання перейти на наш бік. Тим часом П’ятниця та помічник капітана так повелися з рештою, що краще не можна було й бажати. Гукаючи та відгукуючись на відповідні крики матросів, вони водили їх по всьому острову від горбка до горбка, від лісу до лісу, поки не завели їх у таку безпросвітну гущавину, що видертися звідти на берег засвітла не було ніякої змоги. А як вони змучили ворога, можна було бачити з того, що й самі вони ледве потяглись до нас.

Тепер нам треба було лише простежити в темряві, коли ворог вертатиметься, і, приголомшивши його несподіваним нападом, розправитися з ним. Минуло кілька годин, відколи вернулись П’ятниця та його компаньйон, а англійців не було ще й чути. Нарешті ми почули, як передній закричав заднім, щоб ті поспішали, а задні відповіли, що йти швидше вони не можуть, бо зовсім змулили собі ноги й падають від утоми. Нам було дуже приємно чути це. Нарешті вони підійшли до шлюпки; не можна описати, що зробилося з ними, коли вони побачили, що шлюпка з відпливом опинилася на мілині, а люди зникли. Ми чули, як вони дуже жалісно кричали, що потрапили на зачарований острів і що його мешканці уб’ють їх, а коли на ньому є чорти та духи, то вони занесуть їх кудись і знищать. Кілька разів починали вони шукати своїх товаришів, називаючи їх на ім’я, але, звичайно ж, відповіді не почули. При тьмяному світлі ми бачили, як вони то бігали, ламаючи руки, то, втомлені цією біганиною, кидались у шлюпку в безвихідному розпачі, то знову вискакували на берег і знову метались, і так без кінця. Мої люди просили мене дозволити напасти на ворога, як тільки смеркне. Але я не хотів проливати крові, якщо можна уникнути цього, а головне — знаючи, як добре озброєні наші супротивники, не хотів ризикувати життям свого загону. Я вирішив почекати, чи не поділяться вони, а тим часом, щоб діяти напевне, наблизив свою засаду до шлюпки; а П’ятниці та капітанові я наказав поповзти туди якомога обережніше, щоб бунтівники не помітили їх, і стріляти лише зблизька.

Так проповзли вони недовго, бо на них майже наткнулись два матроси й боцман, що був головним керівником бунту, але тепер показав себе зовсім малодушним. Побачивши головного винуватця свого лиха вже в своїх руках, капітан ледве міг стриматись та діждатись, поки той підійде ще ближче, щоб пересвідчитись в його особі, бо досі було чути лише його голос. Як тільки боцман наблизився, капітан та П’ятниця схопились на ноги й вистрелили. Боцмана було вбито відразу, а ближчого матроса поранено. Він теж упав, але помер лише години через дві. Третій утік.

Почувши постріли, я негайно посунув уперед головні сили своєї армії, чия численність, рахуючи з авангардом, досягала тепер восьми чоловік. Ось її повний склад: я — генералісимус, П’ятниця — генерал-лейтенант, потім капітан з двома друзями і троє полонених, яких, ушанувавши своєю довірою, ми прийняли як солдатів і озброїли рушницями. Ми підійшли до ворога, коли зовсім смеркло, щоб він не міг побачити, скільки нас, і я велів матросові, що був раніше в шлюпці й невдовзі перед тим з своєї волі приєднався до нас, гукнути на ім’я своїх колишніх товаришів. Перше ніж стріляти, я хотів спробувати ввійти в переговори з ними і, якщо пощастить, скінчити справу миром. Сталося так, як я бажав, бо цілком зрозуміло, що в їхньому становищі вони дуже охоче пішли на капітуляцію. Отже, він закричав скільки сили до одного з них:

— Том Сміт! Том Сміт!

Том Сміт зараз же відгукнувся:

— Хто це? Ти, Робінсон?

Він, очевидно, впізнав його по голосу. Робінсон відповів:

— Так, так, це я. Ради Бога, Том Сміт, кидай зброю і здавайся, бо в цю ж мить ви всі будете мертві.

— Та кому ж здаватись? Де вони? — прокричав знову Том Сміт.

— Тут! — гукнув Робінсон. — Тут наш капітан, і з ним п’ятдесят чоловік. Ось уже дві години, як вони ганяються за вами. Боцмана вбили, Віль Фрей — поранений, а я потрапив у полон. Коли ви не здастесь відразу, то всі загинете.

— А нас помилують, якщо ми здамось? — спитав Том Сміт.

— Зараз спитаю капітана, — відповів Робінсон. Тут у розмову втрутився й сам капітан.

— Гей, Сміт, і всі, хто там! — закричав він. — Пізнаєте ви мій голос? Якщо ви негайно ж складете зброю й здастесь, я обіцяю помилування всім вам, крім Віля Аткінса.

На це Віль Аткінс крикнув:

— Капітан, ради Бога, згляньтесь на мене! Що я зробив? Адже всі ми однаково винні!

До речі, це була брехня, бо, коли почався бунт, Віль Аткінс перший затримав капітана, зв’язав йому руки й поводився з ним дуже грубо, обкладаючи його образливою лайкою. Проте капітан сказав йому, щоб він здавався без усяких умов, а там уже губернатор вирішить, чи жити йому, а чи вмерти. Капітан і всі вони звали мене губернатором. Отже, всі вони склали зброю і почали благати, щоб їх помилували. Матрос, що розмовляв з ними, та ще двоє людей, з мого розпорядження, зв’язали їх, а тоді моя грізна армія в п’ятдесят чоловік, що насправді вкупі з цими трьома складалась тільки з восьми, оточила їх і заволоділа шлюпкою. Сам я та ще один із нас не показувались поки що полоненим з державних міркувань.

Найперше нам треба було полагодити шлюпку й подумати про те, як захопити корабель. Капітан, що міг тепер без перешкод розмовляти з бунтівниками, змалював їм у справжньому вигляді всю низькість їх поводження з ним і всю злочинність їх планів, давши їм зрозуміти, що такі вчинки призводять лише до біди, а то й до шибениці. Всі вони каялись, здавалось, від щирого серця і благали лише про єдине — щоб їх не карали. На це капітан відповів, що він тут ні при чому, бо вони не його полонені, а правителя острова; вони, мовляв, були певні, що висадили його на пустинний, безлюдний берег, а Богові вгодно було направити їх на заселене місце, де губернатор — англієць; він міг би повісити їх усіх, але він помилував їх і вирядить їх в Англію, де з ними вчинять по закону; що ж до Віля Аткінса, то губернатор наказав порадити йому готуватись до смерті, бо завтра вранці він буде повішений.

Все це, певна річ, капітан вигадав, але його вигадка дала бажані наслідки. Аткінс упав навколішки й благав капітана попросити за нього перед губернатором. А решта почала принижено просити не відправляти їх в Англію.

Тепер мені спало на думку, що настав час мого визволення; що тепер легко буде умовити цих хлопців щиро допомогти нам заволодіти кораблем. Отже, я відійшов у сутінь, щоб вони не могли роздивитись, який їх губернатор, і покликав капітана. Коли я гукнув, неначе б то здалека, один із наших людей, як було наказано, озвався й сказав капітанові:

— Капітан, вас кличе губернатор.

— Перекажи його вельможності, що я зараз з’явлюсь, — відповів капітан.

Це справило на них враження: всі були цілком певні, що губернатор з своєю армією в п’ятдесят чоловік десь поблизу. Коли капітан підійшов до мене, я переказав йому свій план, як заволодіти кораблем. Він був захоплений цим планом і вирішив виконати його завтра ж вранці. Щоб краще здійснити його й забезпечити успіх, я порадив капітанові поділити полонених. Аткінса з двома іншими запеклими негідниками, на мою думку, треба було зв’язати по руках та ногах і посадити в печеру, де вже сиділи в’язні. Відвести їх туди я доручив П’ятниці та двом супутникам капітана, висадженим з ним на берег. Вони відвели цих трьох полонених до моєї печери, наче до в’язниці, бо вона й справді мала дуже похмурий вигляд, особливо для людей в їхньому становищі. Решту я відправив до своєї бесідки, яку я в своєму місці описав уже досить докладно. Висока огорожа робила з неї теж досить надійне місце ув’язнення, тим більше, що полонені були зв’язані й знали, що від їх поведінки залежить їх доля.

Другого дня вранці я послав до них на переговори капітана. Він мав допитати їх і потім повідомити мене, чи можна буде довірити їм справу нападу на корабель. Він сказав їм про образу, вчинену йому ними, та про становище, до якого вони дійшли. Сказав, що, хоч губернатор й помилував їх тепер, та коли корабель прийде в Англію, їх, безперечно, повісять, а коли вони допоможуть йому в такій пильній справі, як відібрання корабля, то губернатор подбає, щоб їх помилували.