Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 42)

Розважаючи себе цими думками, я почав задумуватись і про ту небезпеку, якій підпадав на острові протягом стількох років, коли безтурботно походжав по своїх володіннях і часом, може, тільки через горбок, стовбур дерева, ніч або іншу якусь нагоду врятовувався від найгіршої смерті, — смерті від людожерів, для яких я був такою ж самою дичиною, як для мене коза чи черепаха. Вони вбили б і з’їли б мене так само легко і так само не вважали б це за злочин, як я вбив би голуба або кулика. Я був би несправедливий до себе, коли б не сказав, що моє серце, на цю думку, наповнилось почуттям найглибшої вдячності моєму великому Заступникові; з великою покорою визнав я, що своєю безпечністю завдячую виключно його захистові, що без нього я неминуче потрапив би до рук безжальних дикунів.

Трохи згодом мої думки пішли іншим шляхом. Я замислився над людожерством, стараючись пояснити собі природу цього явища. Я запитував себе, як міг премудрий керівник усього світу припустити, щоб його створіння дійшли до такої нелюдяності, вірніше, до такого спотворення людської природи, багато гіршого від нелюдяності: бо треба бути гіршим за звірів, щоб пожирати подібних до себе. Але це були марні питання, на які я не міг тоді відповісти. І я почав питати себе, в якій частині світу живуть ці дикуни, як далеко від острова їхня земля, звідки вони припливають та які в них човни; і нарешті, чи не можу я якимсь способом переправитись до них, як вони переправляються до мене?

Я ніколи не замислювався над тим, що робитиму, коли переправлюсь на континент, що станеться зі мною, коли дикуни піймають мене, і чи зможу я сподіватись на порятунок, якщо вони нападуть на мене. Я не запитував себе навіть про те, чи є в мене можливість добратись до континенту непомітно для них. Не думав я і про те, як я буду харчуватись і куди мені прямувати, коли мені пощастить утекти від ворогів. Жодне з цих запитань не спадало мені на думку, так хотів я будь-що-будь добратись човном до континенту. Моє тодішнє становище здавалось мені найзлиденнішим у світі, і гіршим за нього була хіба що смерть. Мені здавалось, що коли я пройду по континенту або пропливу човном вдовж берега, як в Африці, до якоїсь залюдненої країни, то, може, знайду допомогу, а може, зустріну християнський корабель, що забере мене. А в найгіршому разі я помру, і тоді скінчаться всі мої лиха. Варто уваги, що всі ці думки були виплодом збентеженого розуму і нетерплячої вдачі, доведеної до розпачу довгими стражданнями і розчаруванням на рештках відвіданого мною корабля, де я був так близько від здійснення свого найглибшого бажання, тобто від можливості поговорити з ким-небудь та дізнатись, де я і яким способом можна вибратись звідси. Я був дуже схвильований цими думками. Весь спокій, що я мав, скоряючись Провидінню, пропав без сліду. Мене захопив план подорожі на континент, і я не міг думати ні про що інше. Цей план опанував мене так владно й непереможно, що я не мав сили опиратись йому.

Поки він хвилював мене протягом двох, а може, й більше годин, моя кров кипіла і пульс бився, наче мене трусила пропасниця від самого тільки заворушення в моїх думках. Нарешті сама природа допомогла мені: знесилений таким довгим напруженням, я заснув міцним сном. Здавалося б, що мене й уві сні мусили переслідувати такі бурхливі думки; але в дійсності вийшло зовсім інакше, і те, що приснилось мені, не мало ніякого зв’язку з моїм хвилюванням. Мені снилось, ніби я вийшов, як звичайно, вранці з фортеці і побачив на березі дві піроги, а коло них — одинадцять дикунів. З ними був ще дванадцятий — полонений, якого вони зібрались убити й з’їсти. Аж раптом, в останню хвилину, цей полонений схопився на ноги, вирвався з рук, що тримали його, і побіг скільки духу. І я подумав уві сні, що він біжить у лісок коло фортеці, щоб заховатись там. Побачивши, що він сам, і що ніхто за ним не женеться, я показався йому і посміхнувся, щоб підбадьорити його; а він кинувся навколішки передо мною, благаючи врятувати його. Я показав йому на драбину, щоб він переліз через огорожу, повів його в свою печеру, і він став моїм слугою. Ця людина була цілком у моєму розпорядженні, і я сказав собі: «Ось коли я можу переправитись на континент. Тепер мені немає чого боятись. Ця людина буде мені за провідника. Вона навчить мене, що робити і де роздобувати харчі. Вона знає ту країну і скаже мені, в який бік прямувати, щоб мене не з’їли дикуни, і які місця я мушу обминати». З цією думкою я прокинувся під свіжим враженням сну, що потішив мою душу надією на визволення. Тим гірше було моє розчарування, коли я спам’ятався і зрозумів, що це був лише сон, і це знову завдало мені великого суму. З цього я зробив висновок, що для мене єдиний спосіб спробувати вирватись звідси — це захопити якогось дикуна; якщо можна, одного з тих нещасних, засуджених на з’їдання, яких вони привозили з собою, як полонених. Але тут я натрапив на велику перешкоду: не можна було захопити потрібного мені дикуні, не напавши на ватагу людожерів і не перебивши їх усіх до одного. Такий вчинок не тільки був одчайдушний, не тільки не давав надії на успіх, але й сама справедливість його здавалась мені дуже сумнівною. Душа моя здригалась від самої думки про те, що мені доведеться пролити стільки людської крові, нехай і ради свого власного визволення. Не буду повторяти всіх аргументів, які я наводив проти такого вчинку, бо я перелічив їх уже раніше. Наводив я собі й протилежні докази — казав, що це мої смертельні вороги, що вони з’їдять мене при першій нагоді і що спроба визволитись від життя, гіршого за смерть, була б лише самообороною, самозахистом — так, немовби ці люди перші напали на мене. А втім, повторюю, сама думка про пролиття людської крові так жахала мене, що я довго не міг звикнути до неї. Після довгих суперечок з самим собою, після довгих вагань, бо всі ці аргументи глибоко бентежили мій розум, переважило, нарешті, жагуче бажання визволитись. Найближче моє завдання було вигадати, як здійснити мій план; але розв’язати його було дуже важко. Нарешті я вирішив підстерегти дикунів, коли вони висядуть на острів, поклавшись в усьому іншому на розвиток подій та на заходи, підказані мені обставинами; хай буде, що буде.

Вирішивши так у своїх думках, я почав так часто ходити на розвідки, що це мені страшенно надокучило: бо я чекав більше ніж півтора року. Весь цей час я майже щодня ходив на південний та західний край острова дивитись, чи не під’їжджають човни з дикунами, але човни не з’являлись. Ця невдача дуже засмутила і схвилювала мене; але цього разу моє бажання досягти своєї мети анітрохи не зменшилось. Навпаки, чим більше віддалялась мета, тим гострішим ставало бажання. Одне слово, наскільки раніше я був обережний, стараючись не впасти дикунам в очі, настільки тепер я нетерпляче шукав зустрічі з ними. До того ж, у своїх мріях я бачив, що впораюсь не тільки з одним дикуном, а з двома чи трьома, і зроблю їх своїми рабами. Вони повинні будуть безсуперечно виконувати всі мої накази, і я поставлю їх у таке становище, що вони не зможуть заподіяти мені ніякої шкоди. Мене довго тішила ця думка, але нагоди здійснити її не випадало, і з усіх моїх мрій не вийшло нічого, бо дикуни дуже довго не показувались.

Минуло вже півтора року, відколи я склав свій план. Я почав уже вважати неможливим здійснити його і був страшенно здивований, коли одного ранку побачив на березі, на моєму боці острова, принаймні, п’ять індійських пірог. Дикуни, що приїхали з ними, висіли й зникли кудись з моїх очей. Їх численність зруйнувала всі мої плани. Я знав, що звичайно в кожну пірогу сідає чотири-шість чоловік, коли не більше, і думав, що один я не впораюся з двома чи трьома десятками. Збентежений та стурбований, я засів у своїй фортеці, але приготувався до задуманої раніше атаки і вирішив діяти, якщо буде нагода. Я довго чекав, прислухаючись, чи не долетить до мене гомін з боку дикунів, і, нарешті, палаючи нетерпінням якнайшвидше дізнатись, що там діється, поставив свої рушниці під драбиною і виліз на вершину горба, як і звичайно, в два заходи. Вилізши, я став так, щоб моя голова не висувалась над горбом, і почав дивитись у підзорну трубу. Дикунів було не менше тридцяти. Вони розклали на березі вогнище і щось готували на ньому. Я не міг розібрати, як і що саме готували вони, а бачив тільки, як вони танцювали навколо вогню, вигинаючись та вихиляючись за своїм дикунським звичаєм.

Спостерігаючи їх, я побачив, як кілька чоловіків приволокли від човнів двох нещасних, очевидно, призначених на забій, що до того часу лежали зв’язані в човнах. Одного з них відразу ж звалили на землю, вдаривши по голові чимсь важким, мабуть, дрючком або дерев’яним мечем, як вони завжди це роблять. Двоє-троє дикунів кинулись до нього, розпороли йому живіт і заходились розтинати його, щоб потім засмажити. Тим часом другий полонений стояв тут же і чекав своєї черги. В цю мить нещасний, побачивши себе трохи вільнішим, спалахнув надією на порятунок. Він раптом кинувся вперед і з неймовірною швидкістю побіг по піщаному берегу прямо до мене, тобто в той бік, де було моє житло.

Признаюсь, я страшенно перелякався, побачивши, як він біжить до мене, тим більше, що мені здалось, ніби вся ватага кинулась доганяти його. Отже, перша половина мого сну справдилась: дикун, за яким женуться, шукає притулку в моєму ліску. Проте я не міг сподіватись, що здійсниться й друга половина сну, тобто що решта дикунів не буде переслідувати свою жертву і не знайде її там. Я залишився на своєму посту і дуже підбадьорився, коли побачив, що за втікачем женуться всього лише троє. Остаточно заспокоївся я, коли переконався, що він біжить далеко швидше, ніж його переслідувачі, що відстань між ними дедалі збільшується і що, коли йому пощастить пробігти так іще з півгодини, вони його не піймають.