Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 25)

Від 14-го до 26-го серпня — безнастанний дощ, і я спочатку не виходив з дому, бо боявся промокнути. В цьому ув’язненні мені забракло харчів; я двічі виходив і одного дня забив козу, а іншим разом (це було 26-го) знайшов величезну черепаху, що дозволила мені влаштувати справжній бенкет і поповнила мої запаси. Харчування моє розподілялось так: на сніданок я їв гроно родзинок, на обід — шматок козлятини або смаженої черепахи, бо, на великий жаль, у мене не було посуду, щоб зварити що-небудь; на вечерю — два або три черепашачі яйця.

Весь час, ховаючись від дощу в цьому ув’язненні, я щодня дві чи три години працював, поступово поширюючи свою печеру в один бік, поки вийшов на протилежний схил гори і зробив двері чи вихід поза своєю огорожею або стіною; цими дверима я й ходив. Проте, тепер я не був такий спокійний, як раніше, бо тоді я був цілком обгороджений, а тепер, думав я, доступ до мене вільний для кожного, хто схоче. Щоправда, мені не було кого боятись, бо найбільша тварина, яку я бачив на острові, була коза.

30-го вересня. Я дожив до сумних роковин свого оселення на острові; я перелічив зарубки на стовпі і вийшло, що я живу тут уже триста шістдесят п’ять днів. Я провів цей день, як день урочистого посту, і призначив його релігійним потребам. Я впав на землю, найсмиренніше висповідав перед Богом свої гріхи, визнав справедливість його присуду й просив помилувати мене в ім’я Ісуса Христа. Я не їв ні крихти дванадцять годин, поки не почало сідати сонце, а тоді з’їв сухар та гроно винограду й ліг спати, закінчивши день так, як і почав його.

Весь цей час я не додержував неділі. Спочатку в мене не було ніякого релігійного почуття, а далі я потроху перестав відзначати неділі довшими зарубками на стовпі. Таким чином я поплутав рахунок тижнів і не пам’ятав добре, який коли день. А тепер, підрахувавши, як я казав уже, дні, я довідався, що живу тут цілий рік. Я розподілив його на тижні і позначив кожний сьомий день, як неділю; пізніше виявилось, що я пропустив один чи два дні. Незабаром мій запас чорнила почав вичерпуватись; я вирішив поводитися з ним ощадніше й почав записувати тільки видатні події в моєму житті, зовсім припинивши щоденні записи про все інше. Дощова і посушлива пори року минали, правильно чергуючись, і я навчився розподіляти й завбачати їх. Але знання свої я набував дорогою ціною, і те, що я маю розповісти вам, було найсумнішою з усіх спроб, які я зробив.

Я згадував уже, як я здивувався, коли несподівано побачив коло свого житла кілька колосків рису та ячменю, що, як мені здавалось, виросли самі собою. Пригадую, що там було колосків тридцять рису й коло двадцяти — ячменю. І ось, після дощів, коли сонце, відходячи від мене, стояло на півдні, я вирішив, що тепер настав час для сівби. Я перекопав, як міг, своєю дерев’яною лопатою невеличкий клаптик землі, поділив його надвоє й засіяв своїм насінням; але під час сівби мені спало на думку, що краще першого разу не висівати всього насіння, бо я не знаю напевне, коли саме треба сіяти; і я висіяв тільки дві третини всього запасу зерна, залишивши по жмені кожного сорту. Це було для мене велике щастя, що я саме так зробив, бо з першого мого засіву жодна зернина не зійшла. Настали посушливі місяці; з того часу, як я засіяв своє поле, дощів не було зовсім, і насіння не могло прорости. А згодом, коли почав іти дощ, воно зійшло, ніби я тільки що посіяв його. Бачачи, що мій перший засів не сходить, я пояснив собі це посухою і почав шукати іншого місця з вогкішим ґрунтом, щоб спробувати ще раз. Я перекопав новий клаптик землі коло мого намету й посіяв там рештки зерна. Це було в лютому, невдовзі перед весняним рівноденням. Березневі й квітневі дощі щедро напоїли землю, насіння зійшло чудово й дало розкішний урожай. Але насіння в мене залишилось дуже мало, не більше, як по півпека[35] кожного сорту; але тепер я був досвідчений господар і вже напевне знав, яка саме пора найсприятливіша для засіву, і що сіяти можна двічі на рік і двічі, виходить, збирати урожай.

Поки ріс мій хліб, я зробив маленьке відкриття, що згодом дуже придалось мені. Як тільки пройшли дощі й настала гарна година (це було приблизно в листопаді), я пішов до своєї лісової дачі, де знайшов усе в такому вигляді, в якому й покинув, дарма що не був там кілька місяців. Подвійна огорожа, що я поставив, не тільки була ціла, але й усі кілки в ній, нарізані з околишніх дерев, ще пустили довгі паростки, як пускає їх першого року верба, коли зрізати в неї верхівку. Не можу сказати, як звались зрізані мною дерева. Я був дуже здивований і разом з тим радий, коли побачив ці молоді паростки. Я підстриг їх, постаравшись надати їм одноманітної форми. Просто неймовірно, як гарно розрослись вони за три роки. Не зважаючи на те, що огороджене місце мало до тридцяти ярдів у діаметрі, дерева — тепер я можу назвати їх так — незабаром укрили його своїм віттям і давали гарний холодок, де можна було сховатись від сонця під час посушливої пори року. Це навело мене на думку нарубати ще кілька таких самих кілків і вбити їх півколом круг огорожі мого старого житла. Я вбив їх у два ряди, відступивши ярдів на вісім від першої огорожі. Вони поприймались, і невдовзі виріс живопліт, що спочатку приховав моє житло, а після став мені за фортецю; про це я розповім у відповідному місці.

За моїми спостереженнями, пори року на острові треба було поділяти не на зимову та літню, як у нас в Європі, а на дощову й посушливу, приблизно, так:

Дощова пора може тривати довше чи менше, залежно від того, куди дують вітри, але тут я узагальнив свої спостереження. Зазнавши з власного досвіду, що перебування під дощем дуже шкідливе для здоров’я, я кожного разу перед початком дощів зазделегідь запасав харчів, щоб не виходити, і під час дощових місяців по змозі сидів дома.

Я користався цим часом для праці, яку можна було робити, не виходячи з дому. В моєму господарстві бракувало ще багатьох речей, а щоб зробити їх, треба було докласти багато впертої й пильної праці. Я, наприклад, багато разів пробував сплести кошик, але всі лозини, які я міг дістати, були такі ламкі, що в мене нічого не виходило. Тепер мені дуже стала в пригоді моя колишня дитяча звичка ходити до одного кошикаря, що жив у тому ж самому місті, де й мій батько, і дивитись, як він виробляє своє плетиво; як і всі діти, бувши послужливим та спостережливим, я часто допомагав йому й дуже добре запам’ятав, як плетуть кошики. Тепер мені бракувало тільки матеріалів, щоб узятись до роботи. Аж ось мені спало на думку, що для кошиків будуть придатними гілки тих дерев, з яких я нарубав кілків і які згодом проросли. На мою думку, паростки цього дерева мали бути пружисті й гнучкі, як у нашої англійської верби або лози, і я вирішив спробувати. Другого дня я пішов на свою дачу, як я звав її, вирізав там кілька гілок, вибираючи найтонші, і переконався, що вони якнайкраще придадуться мені. Другий раз я прийшов з сокирою, щоб зразу нарубати скільки треба. Я скоро знайшов ці дерева, бо їх росло там дуже багато. Нарубавши лозин, я поклав їх сушитися в моїй огорожі, а коли вони підсохли, переніс їх у печеру. Найближчої дощової пори я взявся до роботи й сплів багато кошиків, щоб носити землю й складати в них принагідно різні речі. Треба визнати, що вони були дуже неакуратні, але, в кожному разі, відповідали своєму призначенню. Після того я ніколи не забував поповнювати свій запас кошиків і, в міру того, як старі рвались, сплітав нові. Здебільшого я робив міцні, глибокі коші замість мішків, щоб зберігати в них зерно, коли його набереться в мене багато.

Перемігши цю перешкоду й витративши на неї багато часу, я почав міркувати, як задовольнити ще дві потреби. У мене не було посуду на рідке, за винятком двох барилець з ромом та кількох пляшок звичайного й великого розміру, де я держав воду, спирт тощо. Не було в мене й горщика, де можна було б щось зварити. Щоправда, я перевіз з корабля казан, але він був надто великий для моїх потреб, тобто для того, щоб варити суп і тушити м’ясо. Ще одна річ, про яку я часто мріяв, була люлька, але я не вмів зробити її. Проте я, нарешті, придумав, чим замінити її. Я будував живопліт круг свого старого житла й сплітав кошики і витратив на це все літо, тобто посушливу пору року, коли почалась нова робота, що забрала в мене багато більше часу, ніж я гадав.

Я казав уже, що мені дуже хотілось оглянути весь острів. Я кілька разів доходив до струмка й далі, до того місця долини, де поставив свій курінь, і звідки видно було протилежний бік острова. Тепер я зважився пройти весь острів упоперек і добратись до протилежного берега. Я взяв рушницю, сокиру, собаку, пороху й дробу більше, ніж звичайно, захопив про запас два сухарі й велике гроно винограду і пішов. Проминувши те місце долини, де стояв мій курінь, я побачив перед собою на заході море, а за ним смугу землі. Був дуже ясний день, і я чудово розпізнав землю, тільки не міг установити — континент це чи острів. Земля лежала високо над морем, тяглася з заходу на західно-південний захід, на дуже великій відстані — гадаю, миль за п’ятдесят-шістдесят від мого острова.

Я не знав, яка це була земля, і міг тільки думати, що це була, мабуть, частина Америки, близько від іспанських володінь. Можливо, цю землю заселяли дикуни, і коли б я, замість мого острова, потрапив туди, моє становище було б іще гірше. Я схилився перед волею Провидіння, що, як я почав вірити й усвідомлювати, завжди все влаштовує на краще; отже, я заспокоїв свої думки й перестав шкодувати, що не потрапив туди.