Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 16)

Моє найближче завдання було оглянути околиці й обрати собі вигідне місце для житла, де я міг би скласти своє добро й зберегти його від усяких несподіванок. Я досі не знав, де я — на континенті чи на острові; в заселеній чи незаселеній країні; не знав, чи загрожує мені небезпека від хижих звірів, чи ні. Не далі, як на півмилі від мене був горбок, крутий та високий. Як видно, він панував над пасмом інших горбків, що тяглось на північ. Я взяв одну з своїх мисливських рушниць, один пістоль та ріг з порохом і пішов розвідатись на шпиль того горбка. Насилу видершись на нього, я з великим жалем побачив свою долю, тобто побачив, що я на острові, оточеному звідусюди морем, без ніяких ознак землі за ним, коли не рахувати кількох скель, що стояли віддалік, та двох ще менших островів миль за десять на захід.

Я виявив також, що земля на моєму острові не оброблялась, а самий острів, за всіма ознаками, був заселений хіба що хижаками. Проте я їх не бачив; зате побачив силу птиці, тільки не знав, якої вона породи, і коли мені траплялось забити яку-небудь, я не міг знати, чи годиться вона на їжу. Вертаючись назад, я підстрелив величезного птаха, якого побачив на дереві край великого лісу. То був, певне, перший постріл, що пролунав там від початку світу. Я ледве встиг вистрелити, як над усім лісом з криком знялись угору незліченні зграї птахів різних порід. Кожне кричало по-своєму, але жоден крик не був подібний до тих, що я чув раніше. Забитий мною птах, скільки мені здалося, був з породи нашого шуліки. Кольором та дзьобом він був дуже подібний до нього, лише кігті в нього були коротші. Його м’ясо смерділо падлом і було неїстівне.

Задовольнившись цим відкриттям, я вернувся до плоту й заходився переносити свій вантаж на берег, на що витратив решту дня. Як і де приміститись мені на ніч — я не знав, а лягти просто на землю боявся, не бувши певний, що мене не розірве який-небудь хижак, хоч, як я побачив згодом, страх цей був безпідставний.

Я обгородив себе якнайкраще скриньками та ящиками, що переніс на берег, і зробив собі для ночівлі щось подібне до куреня. Щодо їжі, то я досі не знав, як знайти її, бо бачив тільки дві-три тварини, схожі на зайця, що вибігли з лісу, коли я застрелив птицю.

Тепер я почав міркувати, як забрати з корабля все, що там лишилось і що могло мені придатись; насамперед, реї, парус і таке інше. Я вирішив зробити ще один рейс до корабля, коли мені ніщо не стане на перешкоді. А знаючи, що перший же шторм розіб’є його вщент, я вирішив відкласти всі інші справи, поки не перевезу на берег усього, що зможу взяти. Я зібрав свої думки, так би мовити, на нараду — чи брати мені пліт, чи ні. Брати його здавалось непрактичним і, дочекавшись відпливу, я пустився в путь, як і раніше. Та цього разу я роздягся в своєму курені й залишився в спідній клітчатій сорочці, полотняних кальсонах та пантофлях на ногах.

Як і раніше, я зліз на корабель і збудував новий пліт, але, навчений першою спробою, зробив його менш незграбним і менше навантажив його. Проте я перевіз ним багато корисних для мене речей, а насамперед, усе, що знайшлось з теслярського припасу, а саме: дві чи три торби з цвяхами та костилями, великий домкрат, десятків зо два сокир. Крім того, я взяв найкориснішу річ — точило. Все це я забрав із комори нашого каноніра, а до того ще й багато інших речей: три залізні лапи, два барила з кулями для рушниці, сім мушкетів, ще одну мисливську рушницю, трохи пороху, велику торбу з дробом та рулон листового свинцю. Але свинець був такий важкий, що я не мав сили підняти його й спустити на пліт.

Крім перелічених речей, я забрав з корабля весь знайдений мною одяг екіпажу, запасний парус, гамак та кілька постелей. Все це я навантажив на пліт і, на превелике своє задоволення, перевіз на берег непошкодженим.

Я трохи побоювався, щоб під час моєї відсутності які-небудь хижаки не знищили моїх харчових запасів; але вернувшись на берег, я не знайшов ніякої ознаки гостей. Тільки на одній скриньці сиділо якесь звірятко, подібне до дикої кішки: коли я наблизився, воно відбігло трохи вбік, зупинилось, присіло на задні лапи й спокійнісінько дивилось мені прямо у вічі, ніби показуючи, що хоче познайомитись зі мною. Я націлився на нього з рушниці, але воно, не зрозумівши цього, нітрохи не злякалось і навіть не ворухнулось. Після цього я кинув йому шматок сухаря, хоч то було марнотратство при моїх дуже невеликих харчових запасах. Проте я дав йому той шматочок, і воно, наблизившись, обнюхало його, з’їло й облизалося з задоволеним виглядом, ніби сподіваючись ще одного. Та я не міг дати більше, і воно пішло собі геть.

Приставивши на берег другу партію вантажу, я хотів був відкрити бочки з порохом і попереносити їх частинами, бо вони були надто важкі та великі. Проте спершу я заходився споруджати невеликий намет із паруса та жердин, які вирубав для цього в лісі. До намету я переніс усе, що могло попсуватись від сонця та дощу, а навколо нагромадив порожні ящики та барила, на випадок несподіваного нападу людей чи звірів.

Після цього я загородив вхід до намету, зсередини заклавши його дошками, а зокола поставивши боком велику скриню; розстелив долі постіль, в головах поклав два пістолі, а коло себе — рушницю, і ліг. З того дня, як розбився корабель, я вперше лежав на постелі. Від великої втоми я міцно проспав до самого ранку, бо минулої ночі спав дуже мало і весь день працював, переносячи речі з корабля на пліт, а потім — перевозячи їх на берег.

Мабуть, ні в кого не було більшого запасу різних речей, як тоді у мене. Але я не задовольнявся цим, бо, поки корабель був цілий і стояв на старому місці, поки на ньому залишалась хоч єдина річ, яку я міг би використати, я вважав за потрібне поповнювати свої запаси. Щодня під час відпливу я виряджався на корабель і привозив що-небудь з собою. Найщасливішою була моя третя поїздка: я розібрав усі щогли й забрав з собою всі мотузки та канати, що могли вміститись на плоті, величезний клапоть парусини, що зберігався для лагодження парусів, та бочку з підмоклим порохом, яку я раніш залишив був на кораблі. Нарешті я переправив на берег усі паруси — від першого до останнього. Мені довелось лише порізати їх на шматки й перевозити частинами, бо паруси були мені непотрібні й мали для мене ціну лише як матеріал.

Але найбільше я зрадів, коли після п’яти чи шести таких поїздок, уже думаючи, що на кораблі немає чим поживитись, я несподівано знайшов велику бочку з сухарями, три баклаги рому, ящик цукру й барило чудової крупчатки. Це була приємна несподіванка. Я не сподівався вже натрапити на кораблі на щось їстівне й гадав, що решта запасів підмокла. Сухарі я вийняв із бочки й переніс на пліт частинами, загортаючи їх у парусину. Все це пощастило мені перевезти на берег непошкодженим.

Другого дня я зробив ще одну поїздку. Забравши з корабля стільки речей, скільки по силі було одній людині, я взявся до канатів і порізав їх на частини такого розміру, щоб мені було не дуже важко орудувати ними; я перевіз на берег два скручені канати та швартов[28]. Крім того, я взяв з корабля всі залізні частини, які тільки міг захопити. Потім, обрубавши реї на блінді й на бізані, я спорудив новий, більший пліт, навантажив його всіма цими речами й пустився назад. На цей раз щастя мене зрадило: мій пліт був такий незграбний і такий перевантажений, що керувати ним було дуже важко. Увійшовши в бухточку, де лежала решта мого майна, я не зумів провести його так добре, як раніше, пліт перекинувся, і я впав у воду з усім своїм вантажем. Щодо мене, лихо було невелике, бо це трапилось недалеко від берега, але мій вантаж, принаймні значна частина його, загинув. Головне — загинуло залізо, яке дуже придалося б мені; за ним я найбільше жалкував. Коли вода спала, я на превелику силу повитягав на берег майже всі канати й частину заліза. Хоч і довелось мені поринати, шукаючи їх, але знахідка дуже втішила мене. Після цього я щодня відвідував корабель і щоразу забирав усе, що міг добути.

Я жив на острові вже тринадцять днів, за цей час я побував на кораблі одинадцять разів і перевіз на берег усе, що тільки могла перетягти одна пара рук. Я певний, що, коли б тиха погода тривала далі, я перевіз би частинами весь корабель; але, готуючись до дванадцятого рейсу, я помітив, що знімається вітер. Проте, дочекавшись відпливу, я все-таки вирядився на корабель. Під час попередніх рейсів я так ґрунтовно обшукав нашу каюту, що мені здавалось, ніби там нічого вже не зосталось. Але цього разу я вперше помітив шифоньєрку з двома шухлядами — в одній були три бритви, великі ножиці і з півдюжини добрих ножів та виделок, а в другій — гроші, частково європейською, частково бразильською срібною та золотою монетою, кілька іспанських доларів, а всього до тридцяти шести фунтів стерлінгів.

Я посміхнувся, побачивши ці гроші. «О, непотрібний мотлох! — сказав я вголос. — Навіщо ти тепер? Ти не вартий навіть, щоб підняти тебе з землі. Один із цих ножів вартий усієї купи. Я не знаю, що з тобою робити; так залишайся ж там, де лежиш, і йди на морське дно, як створіння, чиє життя не варто рятувати!» Однак, роздумавшись, я взяв їх і, загорнувши в шмат парусини, хотів був спорудити новий пліт. Та поки я збирався, нахмарило; вітер, що дув з берега, почав міцнішати і за чверть години став зовсім свіжим. Мені спало на думку, що при береговому вітрі пліт мені непотрібний, і що треба поспішати на берег, поки море ще не дуже розбурхалось, бо інакше я й зовсім не зможу вибратись. Отож я кинувся у воду й поплив. Чи то через вагу речей на мені, чи то через противну хвилю, в мене ледве вистачило сил перепливти невеличку смугу води, що відокремлювала корабель від бухточки. Вітер швидко міцнішав і ще перед початком відпливу перейшов у справжню бурю.