Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 30)

Достатньо було раз спробувати. Задихаючись, бризкаючи слиною, виплюнув усе на тарілку. Встав і подзвонив.

З’явилася служниця, на її обличчі помітне було здивування через несподіваний виклик.

— Що це за дідько?

— Пиріг із повидлом, сер.

— Яке повидло?

— Яблучне, сер. Своєї роботи.

Він кинув серветку на стіл.

— Я так і думав. Ви його зробили з тих яблук, на які я нарікав кілька місяців тому. Я ж цілком ясно наказав вам і Віллісу не приносити додому жодного з цих яблук.

Обличчя жінки витяглося і напружилося.

— Ви казали, сер, нічого не готувати з цих яблук і не подавати їх на десерт. Ви нічого не казали про повидло. Я подумала, що повидло з них може вийти добре. Зварила для себе, щоб спробувати. Все було гаразд. То я й зробила кілька банок повидла з яблук, які Вілліс мені дав. Ми тут завжди робили повидло, пані і я.

— Що ж, даруйте за клопіт, але я цього їсти не можу. Ці яблука завадили мені восени і — в повидлі чи інакше — вадитимуть далі. Заберіть того пирога, і нехай я не бачу ні його, ні повидла. Я вип’ю кави у вітальні.

Вийшов з кімнати, аж трусячись. Неймовірно, щоб такий дрібненький інцидент змусив його аж так розлютитися. Боже! Які дурні. Вони з Віллісом знали, що він не любив тих яблук, ненавидів їх смак і запах, але через своє скнарство вирішили зекономити, підсунувши йому домашнє повидло, повидло з яблук, які були йому огидні до глибини душі.

Ковтнув нерозведеного віскі й запалив цигарку.

Через кілька хвилин служниця принесла каву. Але не вийшла відразу ж, поставивши тацю.

— Я можу поговорити з вами, сер?

— Про що?

— Думаю, буде краще, якщо я звільнюся.

Ще й це на додаток. Що за день, що за вечір.

— З якої причини? Бо я не міг їсти пиріг із повидлом?

— Якби все так просто, сер. Я чомусь відчуваю, що все тут дуже змінилося. Я вже кілька разів хотіла це сказати.

— Я ж не завдаю вам багато клопоту, правда?

— Ні, сер. Просто давніше, коли пані була жива, я відчувала, що мою роботу цінують. А тепер уже ніби нічого не значить, чи я зроблю так, чи інакше. Ніхто про це й слова не скаже, а я, хоч як стараюся, ніколи не певна, чи добре я зробила. Думаю, мені було б краще піти туди, де я знову матиму господиню і вона звертатиме увагу на мою роботу.

— Звичайно, вам краще судити. Мені дуже шкода, якщо тепер вам тут не до вподоби.

— Ви цього літа так надовго виїхали, сер. Коли пані була жива, ви разом ніколи не від’їжджали на довше, ніж два тижні. Все так перемінилося. Ми з Віллісом вже й не знаємо, на яку ногу стати.

— То Вілліс теж невдоволений?

— Я за нього, звичайно, не казатиму. Знаю, що він дуже засмутився через яблука, але вже чимало часу пройшло. Можливо, він сам із вами порозмовляє.

— Можливо. Я й гадки не мав, що так непокою вас обох. Гаразд, годі про це. Добраніч.

Служниця вийшла з кімнати. Він похмуро оглянувся. Якщо так їм хочеться, то рушайте з Богом! Все не так, все перемінилося. Бісове безглуздя. Вілліс засмутився через яблука, що за пекельне нахабство. Чи він не має права робити зі своїм деревом усе, що йому подобається? Чорт забирай застуду і погоду. Він не міг зоставатися перед вогнем, роздумуючи про Вілліса і кухарку. Піде до «Грін Мена» і про все забуде.

Вдягнув пальто, шарф, стару шапку, швидко пішов униз дорогою і через двадцять хвилин сидів у своєму звичайному кутку «Грін Мена», а місіс Гілл наливала віскі й примовляла, яка рада, що знову його бачить. Кілька постійних клієнтів усміхнулися до нього, запитали про здоров’я.

— Застудилися, сер? Всюди таке. Кожного зачепило.

— Правда.

— Така вже пора року.

— Що поробиш. Найгірше, коли ляже на груди, страх неприємно.

— Ще гірше, як закладає носа.

— І то правда. Одне зле і друге недобре. Нічого сказати.

Славні хлопці. Компанійські. Не марудять, не надокучають.

— Ще одне віскі, будьте ласкаві.

— Прошу, сер. Дай Боже здоров’я! Виганяйте застуду.

Місіс Гілл аж сяє за стійкою бару. Щира огрядна старенька. Крізь димову завісу він чув балаканину, глибокий сміх, клацання дротиків для дартсу, радісні окрики, коли хтось влучав у самісіньке яблучко.

— … коли зайшла мова про сніг, — казала місіс Гілл, — то й не знаю, як ми викрутимося, адже вугілля не доставили вчасно. Якби хоч дрова мали, але скільки, думаєте, просять? Два фунти за партію. Хочу сказати, що…

Він похилився вперед і його голос видався далеким навіть йому самому.

— Я дам вам дров, — сказав він.

Місіс Гілл обернулася. Вона розмовляла не з ним.

— Даруйте? — перепитала.

— Я дам вам дров, — повторив він. — Маю вдома старе дерево, його давно вже треба спиляти. От і зроблю це завтра.

Він кивнув, усміхаючись.

— Ой ні, сер. Я й не думала вас клопотати. Вугілля привезуть, не турбуйтесь.

— Жодних клопотів. Для розваги. Охоче це для вас зроблю, та й порухаюся, це мені на користь. Трохи скину зайву вагу. Можете на мене покластися.

Він підвівся, зосереджено потягся за пальтом.

— Це яблуневі дрова, — сказав. — Ви ж не проти яблуневих дров?

— Що б я мала проти, — відповіла вона, — будь-яке дерево підійде. А вам не жаль?

Він таємниче похитав головою. Договір укладено, решта — секрет.

— Я вам їх завтра ввечері привезу в причепі.

— Обережно, сер, — сказала вона, — там сходинка.

Він йшов додому крізь холодну тріскучу ніч і всміхався сам собі. Не пам’ятав, як роздягся і ліг у ліжко, але першою ж його думкою наступного ранку була обіцянка привезти дрова.

Задоволено згадав, що Вілліс сьогодні не приходить. Не завадить його плану. Небо захмарене, вночі падав сніг та й ще падатиме. Але наразі нічим турбуватися, ніщо йому не перешкодить.

Після сніданку пішов до городнього сараю. Зняв там пилу, клинці та сокиру. Це все може знадобитися. Спробував пальцем краї. Нагострені. Зібрав докупи інструменти і поніс їх у сад, сміючись про себе від думки, що він схожий на стародавнього ката, який має стяти голову нещасному в’язневі Лондонського Таверу.

Склав інструменти під яблунею. По правді, то це акт милосердя. Ніколи він ще не бачив нічого жалюгіднішого, нічого безрадіснішого, як та яблуня. Ні знаку життя. Не зосталося жодного листочка. Покручена, потворна, зігнута, вона псувала весь травник. Коли її прибрати, сад дуже зміниться на краще.

На його руку впала сніжинка, тоді ще одна. Він глянув із тераси вниз на вікно їдальні. Служниця саме накривала на стіл. Спустився сходами до будинку.

— Коли хочете, залиште готовий обід в духовці, а я сам про себе подбаю. Я, мабуть, займуся однією справою, то й не хочу бути зв’язаним часом. Та й сніг падатиме. Вам краще піти раніше і повернутися додому, доки погода геть не зіпсувалася. Я чудово впораюся сам. Так мені навіть краще.

Можливо, вона вирішила, що він так сказав зі зла через її вчорашню заяву. Дарма, нехай собі думає що хоче. Йому треба бути самому. Не бажав, щоб хтось заглядав із вікна.

Вона пішла приблизно о пів на першу. Тільки-но забралася, він одразу вийняв із духовки обід і з’їв його. Вирішив, що краще зробити це негайно, щоб за короткий залишок дня зрубати дерево.

Крім отих сніжинок, які відразу ж і розтанули, сніг більше не падав. Він зняв пальто, закасав рукави і взяв пилку. Лівою рукою розмотав і скинув дріт, яким був обкручений стовбур дерева. Встановив пилку десь за фут од землі й почав пиляти.

Спершу все йшло гладко. Пила заглибилася в дерево, учепилася в нього зубами. Але потім почала в’язнути. Цього він і побоювався.

Намагався вивільнити пилку, але зроблена щілина була ще завузькою, дерево вчепилося і міцно тримало інструмент. Вбив першого клина, безрезультатно. Вбив ще одного, щілина трохи розтулилася, але не досить широко, щоб витягти пилку.