Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 98)

Я озброюся сам. Знайду ніж, знайду батіг, подібний до того, що був у мене колись. Навіть якщо зрозумію, що я не один з них, все одно не дам їм загинути намарне. Наші життя дорого обійдуться спраглим тварюкам.

Я чую сумну музику. Якусь мить тягнеться моторошна тиша, коли потяги й баржі сунуть повз мене і моє гніздо, гуркіт моторів стихає вдалині, й настає світанок.

Біля ріки з якогось горища лунає скрипка. Нав’язливий мотив, тремтливе голосіння півтонів і контрапунктів над переривистим ритмом. Як несхоже на місцеві благозвучні мелодії.

Я впізнаю цей звук. Чув його раніше. На судні, що везло мене по Пісному морю, а доти — в Шанкелі.

Вочевидь, мені ніде не сховатися від південного минулого.

Це світанковий перегук рибалок у Ближньому Перріку й на Островах Мандрагори. Мій невидимий акомпаніатор вітає прихід сонця.

Нечисленних новокробузонських перрікійців частіше можна зустріти у Відлунній Трясовині, але ось же вона, п’ятьма кілометрами вище по течії від згину ріки, будить великого Денного рибалку своєю майстерною грою.

Вона грає для мене ще кілька митей, доки ранковий гамір не заглушить звуки скрипки, і я лишаюся сам. Учепившись за перила мосту, чую гул клаксонів і свист потягів.

Скрипка десь іздалеку, та я вже не чую її голосу. Вуха заповнюють звуки Нового Кробузона. Я піду за ними, зустріну їх приязно. Нехай вони оточать мене. Я пірнаю в спекотне міське життя. Ген попід склепіннями й по бруку, крізь кістяний ліс Ребер, до цегляних нір Лихокраю й Псячої Твані, крізь рокотання фабрик Великого Кільця. Як Лемюель у пошуках зв’язків, я знов пройду всюди, де ступав раніше. І десь серед гострих шпилів і тісних забудов я надіюся побачити іммігрантів, біженців, вигнанців. Тих, хто щодень змінює Новий Кробузон, цей розплідник гібридних культур, це місто-дворнягу.

Я почую голос перрікійської скрипки, чи погребального голосіння Ґнурр Кету, чи четського кам’яного решета. Або запахне козячою кашею, що їдять в Неовадані, чи трапляться двері, розмальовані символами якогось капітана-ракліста в Кобсі... Далеко-далеко від дому. Бездомні. Вдома.

Довкола мене обступає, просочується крізь шкіру Новий Кробузон.

Я повернуся в Сірий Меандр, а мої товариші чекатимуть на мене, і ми звільнимо це сплюндроване місто. Невидима й невдячна робота.

Частина VI

Оранжерея

Розділ сорок другий

Вулиці Річкокірки плавними поворотами вели до Оранжереї. Будинки були старі й високі, з гнилими дерев’яними каркасами й стінами з вологою штукатуркою. З кожним дощем вони змокали й вкривалися пухирями, а з крутих дахів водоспадами злітала черепиця, що вже не могла триматись на наскрізь проіржавілих цвяхах. Здавалося, через спеку вся Річкокірка поступово пітніє.

Південна частина Річкокірки не відрізнялась від сусіднього Летокраю. Це був дешевий район, рівень злочинності — не надто високий. Людей було багато, але народ переважно приязний і досить розмаїтий — більшість становили люди, але можна було знайти і маленькі групи водяників, що жили біля спокійного каналу, кількох самотніх кактів-вигнанців і навіть вулик хепрі на дві вулиці — рідкісне традиційне поселення за межами Кінкена й Гирла. Південну Річкокірку також населяли нечисленні представники більш екзотичних рас. На проспекті Бекмана був магазин, що тримала родина хотчі, які навмисне притуплювали собі шипи, аби не відлякувати сусідів. Був там і бездомний лорґіс, який перевалювався по вулиці на своїх трьох ногах з тілом-бочкою, повним пійла.

Але північна Річкокірка була зовсім інакша. Тихіша, похмуріша. Це була резервація кактоїдів.

Якою б великою не була Оранжерея, вона ніяк не могла би вмістити всіх кактів у місті — навіть тих, які дотримувалися звичаїв. Принаймні дві третини новокробузонських кактоїдів жили за межами її захисного ковпака. Вони населяли нетрища Річкокірки, а ще кілька кварталів були, наприклад, у Сиріаку й Нейтральній Зелені. Проте центр їхнього міста був у Річкокірці, де їх мешкало стільки ж, скільки й місцевих людей. Вони мали найнижчий соціальний статус серед кактів — в Оранжерею заходили на закупи й молитву, але жити їм доводилось у неправовірному місті.

Деякі повставали. Розгнівані молоді какти присягалися, що ніколи не зайдуть в Оранжерею, яка їх зрадила. Вони з сарказмом називали її колишньою, застарілою назвою: «Дитсадок». Вони шрамували своє тіло й бились у жорстоких, даремних, захопливих групових сутичках. Іноді вони тероризували околиці, грабували людей та старших кактів.

За межами Оранжереї кактоїди були похмурі й мовчазні. Вони працювали на своїх роботодавців, людей чи водяників, без протестів і без ентузіазму. З колегами інших рас вони спілкувалися хіба що уривчастим буркотом. Як вони поводяться в Оранжереї, ніхто ніколи не бачив.

Сама Оранжерея являла собою велетенський приплюснутий купол. Діаметр території, яку вона займала, був метрів із чотириста. Центр склепіння вивищувався на понад сімдесят метрів. Основа міцно трималася на похилих вуличках Річкокірки.

Каркас був зроблений із темного чавуну — великий, міцний скелет, де-не-де прикрашений вигадливими завитками й цвітом. Він нависав над будиночками в Річкокірці зі свого пагорба, помітний ще здалеку. З нього двома концентричними колами розходилися позолочені ніжки, завбільшки майже як Ребра, які приймали на себе основну частину ваги купола.

Здалеку Оранжерея виглядала вражаюче. Якщо дивитися на неї через дві річки, залізницю, підвісні троси й шість кілометрів Гротескного міського пейзажу, з дерев’яної верхівки Стяжного Пагорба, грані купола виблискували чистими скельцями. Однак із ближніх вулиць було видно численні тріщини й темні плями там, де скло розбилося. За три сторіччя її існування Оранжерею ремонтували лише раз.

В основі купола було видно, наскільки стара ця конструкція. Вона була занедбана. Фарба скручувалася великими язиками, відлущившись од металевого каркаса, який поточила іржа, неначе черви. У нижній частині будівлі шибки мали площу більш ніж половина квадратного метра, а тоді поступово зменшувалися, наближаючись до вершини. Дедалі більше пройми закривало напівпоіржавіле фарбоване залізо. А ще вище над ним виднілося абияк прилаштоване брудне, мутне скло зелених, синіх і бежевих відтінків. Конструкцію вікон розрахували так, аби ті витримували вагу принаймні двох кактів пристойного розміру. І все ж у кількох шибках скла вже не було, а по інших розкинулось мереживо тріщин.

Коли будували купол, за навколишні будинки не надто переймалися. Вулиці довкола тягнулися собі, аж поки не впиралися в його міцну металеву основу. Два чи три, а може, й чотири будинки, розташовані там, де проходив край купола, знесли, а далі ряди продовжувались собі під скляним накриттям під різними кутами.

Кактоїди просто відтяли готовий шмат вулиць Нового Кробузона.

Протягом наступних десятиліть архітектуру під куполом трохи змінили, щоб адаптувати домівки, які колись належали людям, до мешканців-кактів. Деякі будівлі зруйнували, а на їхньому місці розмістили дивні нові споруди. Але в цілому, казали, вигляд був майже такий самий, як і до того, як збудували купол.

До купола був лише один вхід, з південного боку на Плазу Яшур. З протилежного боку кола був вихід на вулицю Недобрухт з її крутим спуском і видом на річку. Відповідно до законів кактоїдів вхід до Оранжереї та вихід із неї дозволявся лише цими шляхами. Тож, наприклад, зайти туди можна було за дві хвилини, а от щоб вийти й повернутися додому, треба було подолати довгий, плутаний шлях.

Щодня о п’ятій ранку ці проходи, що виходили на короткий закритий коридор, відчинялись, а опівночі — зачинялися. Їх охороняв невеликий загін озброєних чатових з величезними топірцями й потужними шакрілуками — типовою зброєю кактоїдів.

Як і їхні німі, вкорінені родичі, какти мали товсту, волокнисту рослинну шкіру. Вона була пружна і легко проколювалася, зате швидко загоювалась, утворюючи великі потворні шрами — більшість кактоїдів вкривали нешкідливі струпи. Потрібно було б довго бити їх ножем або вдало поцілити у внутрішні органи, щоб заподіяти їм якоїсь серйозної шкоди. Кулі, стріли й арбалетні болти в бою з кактом зазвичай були неефективні. Тому какти-воїни й використовували шакрілуки.

Перші шакрілуки розробили люди. Їх застосовували протягом жахливого правління мера Коллодда — ними користувались охоронці мерових кактусних ферм. Однак після революційного «Акта про розумних істот», коли ферму закрили, а кактоїди отримали щось на зразок громадянства, прагматичні какти-старійшини зрозуміли, що це буде безцінна зброя, аби контролювати власний народ. Відтоді лук багато разів змінювали вже інженери-какти.

Шакрілук являв собою здоровезний арбалет, завеликий для того, щоб ним могли як слід користуватися люди. Він стріляв не болтами, а шакрі — пласкими металевими дисками із зазубреними чи загостреними кінцями, або металевими зірками з закрученими променями. Зубчастий отвір у центрі шакрі встановлювався на маленький металевий виступ в основі шакрілука. Коли спускали гачок, дріт в основі різко натягувався, на величезній швидкості тягнув металевий виступ, а різноманітні коліщата злагоджено змушували його надзвичайно швидко крутитися. На кінці жолоба виступ, уставлений в отвір шакрі, різко опускався, відпускаючи диск, і шакрі вистрілював так швидко, наче камінь із пращі, обертаючись, як лезо циркулярної пилки.