Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 41)
Вона підсміювалась із Айзека за його злість на Щасливчика Ґазіда, який підозріло вчасно кудись здимів. Айзек розповів Лін, як мимоволі спробував сон-труту, розлючено ходив і поривався покарати Ґазіда. Описав дивовижну личинку, яка, схоже, чудово почувалась після наркотику. Лін не бачила істоти — вона не поверталась до Борсукової Драговини ще з того безнадійного дня минулого місяця, — але навіть враховуючи, що Айзек міг трохи перебільшувати, створіння здавалось неймовірним.
Лін з теплотою подумала про Айзека й уміло змінила тему. Вона запитала його, яку поживу, на його думку, гусінь отримує з її незвичайної їжі, і розслабилась, поки він почав з ентузіазмом розповідати, що не знає, але в нього були ось які міркування на цю тему. Вона просила його спробувати пояснити їй кризову енергію і чи могла вона, на його думку, допомогти Яґарекові літати, і він життєрадісно розповідав та малював їй діаграми на клаптиках паперу.
Ним було легко крутити. Лін іноді відчувала, що Айзек знав, що ним маніпулюють, що він почувався винним за те, наскільки легко було його відволікти від переживань через неї. В його різких змінах теми вона відчувала вдячність, змішану з каяттям. Він знав, що його завдання було хвилюватися за неї, враховуючи її смуток, і він хвилювався, справді хвилювався, але це було зусилля, обов’язок, у той час як більшість його думок оберталась навколо кризи та харчування личинки. Вона дала йому дозвіл не перейматися, і він із вдячністю його прийняв.
Лін хотіла на якийсь час відволікти Айзека від переживань через неї. Вона не могла дозволити йому ставити запитання. Що більше він довідувався, то в більшій небезпеці вона була. Лін не знала, якими силами може володіти її працедавець: вона сумнівалась, що він міг читати думки, але не збиралась ризикувати. Мисткиня хотіла закінчити скульптуру, взяти гроші та забратися геть із Кістяного Міста.
Щоразу, коли скульпторка бачила пана Пістрявого, він втягував її — як би вона цьому не опиралась — в історії про місто, яким його бачив він. Пістрявий безтурботно говорив про дерникові війни в Сірому Меандрі та Лихокраї, натякав на різанину земельних банд в серці Крука. Мамця Франсіна розширила зону впливу. Вона вже заволоділа величезною частиною ринку шазби на захід від Крука, до чого пан Пістрявий був готовий. Однак тепер вона пробиралася на схід. Лін жувала, випльовувала, формувала і намагалась не слухати деталі, прізвиська мертвих кур’єрів, адреси конспіративних будинків. Пан Пістрявий втягував її в свої оборудки. Це явно робилося навмисно.
У статуї виросли стегна і ще одна нога, з’являвся початок талії (наскільки у пана Пістрявого можна було знайти щось, що могло так називатися). Кольори були неприродними, але викликали емоції й зачаровували, гіпнотизували. Це була вражаюча скульптура, як і годилося для такого взірця.
Попри всі її спроби ізолювати свій розум, просторікування замовника проникали в нього через всі її захисні реакції. Мисткиня виявила, що розмірковує про це. Вона нажахано починала думати про щось інше, але це довго не тривало. Зрештою вона помітила, що її трохи цікавить,
Лін виявила, що все більше думає про Мамцю Франсіну.
Пан Пістрявий говорив про неї безтурботним тоном, однак вона знову й знову спливала в його промовах, і Лін зрозуміла, що він був трохи занепокоєний.
На власний подив, Лін почала вболівати за Мамцю Франсіну.
Вона не знала точно, як це почалось. Уперше таке помітила, коли пан Пістрявий із саркастичним гумором розповідав про страшний напад на двох кур’єрів попередньої ночі, протягом якої рейдерки-хепрі з ватаги Мамці Франсіни викрали величезну кількість якоїсь таємної субстанції, якоїсь сировини для виробництва чогось. Лін усвідомила, що подумки раділа. Її настільки шокувало це відкриття, що робота залозами на мить спинилась, поки вона аналізувала свої почуття.
Вона хотіла, щоб Мамця Франсіна перемогла.
В цьому не було жодної логіки. Як тільки Лін починала детально аналізувати ситуацію, усе видавалося абсурдним. В інтелектуальному вимірі їй було абсолютно однаково, чи виграє один бандит і наркодилер в іншого. Але на емоційному рівні вона почала сприймати невидиму Мамцю Франсіну як свою захисницю. Вона виявила, що безгучно обурюється, коли чує лукаві самовдоволені запевнення пана Пістрявого, що в нього є план, який радикально змінить ситуацію на ринку.
«Що це? — з іронією думала Лін. — Через стільки років перетворююся на свідому хепрі?»
Мисткиня жартувала сама зі себе, але частка правди в цьому була. «Можливо, так почувався би будь-який супротивник Пістрявого», — подумала вона. Лін так боялась розмірковувати про свої стосунки із замовником, що минуло багато часу, перш ніж вона усвідомила, що ненавидить його. «Ворог мого ворога...» — подумала собі. Але це було не все. Лін зрозуміла, що відчувала солідарність з Мамцею Франсіною, тому що та була хепрі. Але — і можливо, саме цим пояснювались її почуття — Франсіна не була
Ці думки жалили Лін, докучали. Вперше за багато років вони змусили її думати про власні стосунки зі спільнотою хепрі інакше, аніж у звичному для неї прямолінійному, праведному, конфліктному контексті. І це нагадало їй про дитинство.
Лін взяла за звичку після дня роботи з паном Пістрявим відвідувати Кінкен. Вона виходила з його будинку й ловила таксі на краю Ребер. Їхала по мосту Данечі чи Баргіст, повз ресторани, офіси й будинки Слинного Вогнища.
Іноді вона зупинялась на Слинному базарі та, не поспішаючи, походжала у його тьмяному світлі. Вона торкалася лляних суконь і пальт, що звисали з яток, й ігнорувала неввічливі погляди перехожих, яких дивувало, що хепрі розглядає людський одяг. Лін бродила по базару, аж поки не доходила до Шеку, людного і хаотичного, з плутаними вуличками й розлогими цегляними багатоквартирними будинками.
Це були аж ніяк не нетрі. Будівлі в Шеку були достатньо міцні, більшість могли захистити від дощу. Порівняно з мутантами-забудовами Псячої Твані, гнилою потрухлою цеглою Лихокраю й Дзвонарського Кута, безнадійними халупами Розхлюпу, Шек був комфортним місцем для життя. Звісно, людей там жило трохи забагато, та й пиятики, бідноти й злодійства не бракувало. Проте в цілому було чимало гірших місць для життя. У Шеку мешкали власники магазинів, менеджери нижчої ланки й фабричні працівники з кращою оплатою, які щодня заповнювали Відлунну Трясовину й причали Келлтрі, Великого Кільця й Села Дідакай, в цілому відомі як Кіптявий Закрут.
Лін не почувалась бажаною гостею. Шек був по сусідству з Кінкеном; їх розділяли лише кілька незначних парків. Хепрі були постійним нагадуванням для Шеку, що він міг стати наступним. Хепрі заповнювали вулиці Шеку впродовж дня, ідучи до Крука, де вони скуповувалися, чи на Вокзал на вулиці Відчаю на потяг. А от вночі лише сміливі хепрі ходили вулицями, на котрих було небезпечно через войовничих прихильників Трьох Пер, які хотіли «тримати місто в чистоті». Лін старалася пройти через цю ділянку до заходу сонця. Бо відразу ж за нею був Кінкен, де вона почувалась у безпеці.
У безпеці, однак нещасною.
Лін гуляла вулицями Кінкена з чимсь на зразок нудотного захоплення. Вже багато років її поїздки сюди були лише короткими забігами, щоб купити барвоягоди й пасту та вряди-годи якийсь хепрійський смаколик. А тепер її відвідини розбурхували спогади, від яких, їй здавалось, уже давно відмовилася.
З будинків сочився білий слиз домашніх личинок. Деякі з них повністю вкривала густа субстанція: вона була розмазана по дахах, з’єднуючи різні будівлі в склеєну, зрощену цілісність. Лін заглядала крізь вікна й двері. Стіни й підлоги, які побудували люди-архітектори, місцями розламалися, дозволяючи масивним домашнім личинкам наосліп пробиратися крізь основу, випускаючи флегмо-цемент із животів, а їхні коротенькі ніжки дріботіли, поки вони прогризалися крізь зруйновані нутрощі будівель.
Лін час від часу бачила, як живих особин забирають із ферм біля річки, щоб ті переробили будівлю на плутанину органічних коридорів, яким надавали перевагу більшість хепрі. Великі, дурні жуки, більші за носорогів, у відповідь на штурхани й смики наглядачів пересувалися туди-сюди по будівлях, вкриваючи кімнати речовиною, що швидко застигала, що згладжувала гострі кути та з’єднувала кімнати, будинки й вулиці в такі собі величезні лабіринти, ніби викопані червами.
Іноді Лін сиділа в одному з крихітних парків Кінкена. Серед дерев, що поступово розквітали, вона нерухомо спостерігала за своїми одноплемінницями, котрі її оточували. Вона дивилась на задні й бокові стіни будівель, які виднілися над парком. Одного разу вона побачила маленьку дівчинку-людину, котра визирала з вікна високо вгорі, що, здавалося, причепили в довільному місці згори брудної бетонної задньої стіни будинку. Лін побачила, як дівчинка спокійно споглядає своїх сусідок-хепрі, а поруч неї вітерець лопоче випраною та розвішаною білизною. «Дивно минає її дитинство, — подумала Лін, уявивши, що малу оточують безмовні комахоголові істоти, — не менш дивно, ніж якби Лін виховували серед водяників»; але ця думка наштовхнула її на тривожні роздуми про власне дитинство.