Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 36)
— Щасливчику, друже, здається, ти врятував мій експеримент. Красно дякую.
— То я рятівник, правда, Заку? — Ґазід повільно закружляв у кострубатому піруеті. — Я життя рятую!
— Так, годі, саме так, друже, а тепер помовч. — Айзек глянув на годинник. — Мені ще треба трохи попрацювати, тому будь такий ласкавий, забирайся геть. Без образ, Щасливчику. — Айзек повагався й протягнув йому руку. — І вибач за ніс...
— Он як. — Ґазід виглядав здивованим. Він обережно обмацав заюшене кров’ю лице. — Що ж, як знаєш...
Айзек розвернувся й пішов до стола.
— Зажди, я тобі гроші винен. — Покопавшись у шухлядах, він знайшов гаманець і витяг звідти одну гінею. — Чекай, у мене десь тут є ще. Потерп хвилину... — Айзек поліз під ліжко й почав вигрібати звідти купи паперу, витягуючи з-під них стівери й шекелі.
Ґазід поліз рукою в пакетик із сон-трутою, який Айзек залишив на клітці з гусінню. Він задумливо подивився на Айзека, поки той ницьма копошився під ліжком. Потім відщипнув від липкої маси два балабушки сон-трави й озирнувся на вченого, аби пересвідчитися, що той не дивиться. Айзек щось бубонів собі з-під ліжка.
Ґазід почав неквапом підбиратися до ліжка. Він витягнув з кишені обгортку від цукерки й загорнув у неї одну дозу та вкинув назад до кишені. Дурнувата посмішка буйним цвітом розквітла на обличчі, коли він глянув на другий балабух.
«Варто знати, що прописуєш своїй піддослідній, Заку, — прошепотів він. — Питання етики». І вдоволено захихотів.
— Га? Ти про що? — гукнув Айзек і кривульками позадкував з-під ліжка. — Знайшов. Я ж знаю, що в кишені якихось із цих штанів лежать гроші...
Щасливчик Ґазід хутенько зняв шинку з недоїденого бутерброда на столі й уткнув сон-труту в шар гірчиці під листком латука. Потім приліпив шмат шинки назад і відійшов від столу.
Айзек підвівся та повернувсь до нього, в пилюці й з посмішкою на обличчі. У руках він стискав віхоть папірців і дещицю дріб’язку.
— Ось десять гіней. Чортяко, торгуєшся ти, як бог...
— Дякую, Заку, — відповів той. — Правда, спасибі.
Айзек дещо сторопів.
— Добре тоді. Я з тобою зв’яжуся, коли знадобиться ще цієї сон-трути, так?
— Ага, так і зробимо, великий брате...
Ґазід прожогом кинувся зі складу, ледь махнувши рукою на прощання. Знадвору почулося дурнувате гиготіння, більше схоже на тоненьке квоктання.
«Бісів хвіст! — подумав Айзек. — Ненавиджу мати справу з наркошами. Оце хлопця роздовбало». Айзек похитав головою і пішов до клітки з гусінню.
Хробачок вже взявся за другу грудку клейкого наркотика. Зненацька маленькі хвильки комашиного щастя зливою впали на Айзека. Неприємне відчуття. Він відійшов подалі. Звідти спостерігав, як личинка перестала їсти й акуратно зчистила з себе клейкі залишки. Потім знову почала жувати і знову забрьохалась, а далі знов чепурилася.
— Пані гидлива значить? — пробурмотів Айзек. — Смачно? Подобається? Га? Прекрасно.
Айзек узяв зі столу свою недоїдену вечерю. Він повернувся так, аби спостерігати за різнобарвною істотою, доїдаючи вже підсохлий бутерброд і попиваючи шоколад.
— То на що ж ти в біса перетворишся? — пробурмотів він до своєї піддослідної.
Він доїв бутерброд, скривившись від смаку несвіжого хліба й пліснявого салату. Хоч шоколад смачний.
Витерши рота, повернувся до клітки, опираючись дивним емпатичним хвилям. Айзек присів навпочіпки й дивився, як голодна істота бенкетує. Йому навіть здалося, що її кольори стали яскравіші.
— Ти мене трохи відволічеш від одержимості теорією кризи. Правда ж, черв’ячку? Тебе не знайдеш у підручниках, що на це скажеш? Скромна? Так?
Струмінь психічної енергії вдарив, мов постріл з арбалета. Учений захитався й упав.
— Ай! — скрикнув він і, корчачись, спробував відлізти від клітки. — Не виходить протистояти твоїм емпатичним чарам, люба...
Він підвівся й поволік ноги до ліжка, потираючи голову. Коли вже підходив до постелі, у голові люто запульсувала ще одна хвиля нелюдських емоцій. Ноги підігнулися, й він упав біля ліжка, роздряпуючи собі скроні.
— Ох лайно! — Він не на жарт злякався. — Це вже занадто, ти все сильніша...
Зненацька йому відняло мову. Вчений безгучно зіпав ротом, коли третя потужна атака затопила синапси. Наскільки він зрозумів, ці симптоми різнилися від того жалібного лементу, що вивергала дивна личинка за десять футів від нього. У роті пересохло, з’явився смак прокислого салату. Прілої соломи. Компосту. Зацвілого пирога.
Збитої в грудочки гірчиці.
— Тільки не це... — пробурмотів Айзек. Губи задрижали, коли усвідомлення бахнуло по голові. — Ні, ні, ні, Ґазіде, курво, падло таке, я ж тебе, сукидло, уб’ю...
Він ухопився за край ліжка несамовито тремтячими руками. Учений пополотнів і вкрився потом.
«Хутко в ліжко, — відчайдушно чіплявся за думки він. — Лягти під ковдру, і все минеться. Тисячі людей роблять це щодня собі на втіху, заради Джаббера...»
Айзекова рука, немов ошалілий тарантул, повзала по зібганій ковдрі. Він ніяк не міг укластися в ліжко через складки ковдри на простирадлі: тканинні брижі того й іншого були настільки схожі, що здавалися єдиним хвилястим полотном, ділити яке було б жахливо. Тоді він просто улігся зверху й почав плисти в хитромудрому сплетінні згинів бавовняної та шерстяної матерії. Він плив угору й вниз, енергійно гребучи по-собачому, кахикаючи, відпльовуючись і прицмокуючи від неймовірної спраги.
«Глянь на себе, придурку, — презирливо скривилась якась частина пам’яті. — Оце ганьба».
Але він не звертав на це уваги. Плив собі спокійненько на ліжку, пирхаючи, мов умираюча тварина, витягнувши шию й вирячивши очі.
Учений відчув, як наростає тиск десь у глибині мозку. Він дивився на великі двері, великі двері в стіні найбільш забутого куточка його розуму. Звідти чувся гуркіт. Щось намагалося вийти.
«Швидше, — подумав Айзек. — Зачини на засув...»
Але на нього вже накочувала сила того, що так хотіло вирватися. Двері ці були ніби нарив, готовий вибухнути від гною. Наче мускулястий безликий пес злісно й безгучно пнеться зі свого цепу. Ніби море невтомно б’ється об хвилеріз.
Тоді щось в Айзековій голові з розгону відкрилося.
Розділ шістнадцятий
Проте Айзек знав, що це не сон.
У нього в голові блимав магічний ліхтар, що закидав його потоком образів. Це аж ніяк не був зоотроп з нескінченно повторюваною маленькою візуальною оповіддю: це був вібруючий обстріл нескінченно різних моментів. Айзека атакували мільйони часточок часу. Кожне фрагментоване життя вібрувало, переходячи в наступне, й Айзек шпигував за життями інших істот. Він говорив хемічною мовою хепрі, що плакала, бо матінка роду її насварила, тоді зневажливо пирхнув, коли головний конюх вислуховував якесь безглузде виправдання хлопця-новачка, і заплющив свою прозору внутрішню повіку, пірнаючи під холодну свіжу воду гірського потоку, і попрямував до інших водяників, що свавільно парувалися, і він...
— О Джаббере, — почув він власний голос з глибини какофонічної емоційної лавини. Їх було ще більше, і ще, і ще, і вони так швидко з’являлися, вони накладалися один на одний і розмивалися по краях, поки дві чи три, чи більше миттєвостей життя не відбувалися водночас.
Коли світло вмикалося, воно було яскравим, деякі обличчя проступали чітко, інші ж були розмитими й невидимими. Кожна окрема тріска життя рухалась зі зловісною символічною зосередженістю. Кожною керувала онірична логіка. В окремих аналітичних відсіках мислення Айзек усвідомлював, що це не були, не могли бути печери історії, застиглої та перегнаної до стану цієї липкої смоли. Обстановка була занадто мінливою. Усвідомлення й реальність перепліталися. Айзек провалювався не в життя інших, а в їхні свідомості. Він був вуайєристом, що підглядав за останнім притулком тих, за ким стежили. Це були спогади. Це були сни.
Айзека обляпувало з психічного жолобу. Він почувався брудним. Більше не було послідовності, не було одного, двох, трьох, чотирьох, п’яти, шести фрагментів пам’яті, що вторгались і затримувались на момент, осяяні світлом його власної свідомості. Натомість він плив у трясовині, у в’язкій стічній канаві сонного соку, що мінився й перетікав, що не був анітрохи цілісним, що проливав логіку й образи на життя, статі, види, аж важко було дихати; він тонув у плюскотливій начинці зі всіх мрій та сподівань, спогадів й умовиводів, що в нього були.
Його тіло було лише мішком розумових відходів без кісток. Десь удалечині він почув, як воно стогне й качається на ліжку з рідким бульканням.