Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 117)

Пенджфінчесс не висувалася, пливучи повз водяників-багатіїв. Що більш вона віддалялась од центру міста, то щасливішою, спокійнішою ставала. Її неймовірно тішила втеча.

Вона розпростерла руки й подумки подала сигнал своїй ундині, й та відірвалася від неї, прослизнувши крізь тонку бавовну сорочки назовні. Провівши кілька днів на повітрі, в каналізації й відходах, стихійниця попливла крізь чистішу воду, насолоджуючись свободою, — рухлива цятка живої води в басейні річки.

Пенджфінчесс відчула, що ундина попливла вперед, і грайливо погналася за нею, вдавано схопивши її пальцями, що пройшли наскрізь. Ундина радісно затріпотіла.

«Я подамся на північ, — вирішила Пенджфінчесс, — обмину гори. Можливо, пройду передгір’ям Бежека і, може, зачеплю Червоокий чагарник. Попливу до моря Холодна Клешня». Щойно вона так раптово вирішила, Дерхан і всі інші відразу ж стали для неї минулим, частиною історії, до якої вже не повернутись, про яку, можливо, вона колись комусь розповість.

Водяниця відкрила величезний рот, дозволяючи Іржі литися крізь себе. Пенджфінчесс пливла собі повз околиці, вгору проти течії, покидаючи місто.

Розділ сорок дев’ятий

Зі звалища в Сірому Меандрі розходилися чоловіки й жінки в засмальцьованих спецівках.

Вони йшли пішки, їхали візками, по одному, в парах і тісними групками з чотирьох-п’яти осіб. Вони не поспішали, щоб не привертати зайвої уваги. Пішаниці несли мотки кабелю на плечах, а важчі — то і поміж собою. В екіпажах чоловіки й жінки сиділи, похитуючись, на величезних закрутках обтріпаних дротів.

Вони виходили в місто через нерівномірні проміжки часу згідно з розкладом, який вирахувала Рада Конструктів. За її обчисленнями вони мали розходитись у випадковому порядку.

Невеликий, запряжений коником критий візок з чотирма людьми всередині пірнув у транспортний потік на міст Півнячий Гребінь і покривуляв угору до центру Слинного Вогнища. Їхали неспішно, повернули на широкий, порослий рядом баньянів бульвар Св. Драґонне. Пасажири погойдувалися під тихий перестук коліс по дерев’яних плашках: спадщина вельми ексцентричного мера Вальдемира, котрий не бажав терпіти какофонію грюкоту екіпажів на бруківці у себе під вікнами.

Погонич зачекав вільної дороги для повороту, потім звернув ліворуч і в невеликий дворик. Звідси бульвар не проглядався, але його звуки все ще юрмилися навколо них. Екіпаж пригальмував біля високої стіни з брунатно-червоної цегли, з-поза якої долинав тонкий аромат жимолості. На самому краю хвилювалися на вітрі ріденькі чубчики плюща і пасифлори. Там був сад монастиря Веднег Ґеганток, який доглядали какти-дисиденти й люди-монахи цього квіткового божка.

Четверо людей вискочили з візка й узялися розвантажувати інструменти та в’язанки важкого кабелю. Перехожі проходили повз, кидали на них короткий погляд, тут-таки забуваючи побачену картину.

Один з чоловіків підняв кінець кабелю високо попід стіну. Його колега взяв залізну скобу та киянку і трьома швидкими ударами зафіксував кінець кабелю на стіні приблизно за два метри над землею. Вони посунулися на захід і через кожні два-три метри вздовж стіни повторювали операцію.

Їхні рухи не здавалися скрадливими чи злодійкуватими. Радше спокійними й діловитими. Гупання киянки було лише іще одним звуком у міському гамі.

Чоловіки щезли за рогом скверу й попрямували на захід, тягнучи за собою величезні жмутки ізольованого провіддя. Інші двоє стояли й чекали біля зафіксованого кінця кабелю, мідні нутрощі якого розгорталися, як металеві пелюстки.

Перша пара почала розмотувати кабель уздовж звивистої стіни, яка занурювалася в глиб Слинного Вогнища, огинала глухі задвірки ресторанів, модних крамниць і теслярських майстерень та повзла далі до зони червоних ліхтарів і Крука, метушливого ядра Нового Кробузона.

Кабель кріпився до цегли й бетону, вигинався навколо плям і віспин у стіні, переплітався з крученими мотками ринв, стічних жолобів, газових труб, тавматургічних провідників та дротами таємного й давно забутого призначення. Тьмяний кабель був невидимий. Іще одне нервове волокно в гангліях міста.

Їм урешті довелося перетнути вулицю там, де вона плавно вигиналася на схід. Вони поклали кабель на землю й підійшли до жолоба, що з’єднував два тротуари. Раніше це була стічна канава для нечистот, тепер поміж тротуарну плитку й до решітки в міські нутрощі збігала дощова вода.

Чоловіки вклали кабель у жолоб, міцно закріпили. Хутко перейшли вулицю, зрідка відступаючи набік, коли транспорт перепиняв роботу, та, на щастя, рух був не надто жвавий, і вони спокійно прокладали кабель далі.

Поки що їхня поведінка не привертала до себе уваги. Вони тягли кабель уздовж стіни навпроти школи, з вікон якої долинала дидактична гавкотня. Назустріч трапилася інша групка робітників. Ті з іншого боку вулиці ставили на місце розбитий плитняк. Вони підвели очі на новоприбулих, буркнули коротке «здрастуйте» і повернулися до роботи.

Наблизившись до району червоних ліхтарів, послідовники Ради Конструктів, усе ще тягнучи свій важкий кабель, повернули до дворика. З трьох боків над ними вищилися стіни — п’ять чи й більше поверхів брудної, замшілої цегли, подзьобаної за роки смогом і дощем. Вікна від верхівки до землі були розкидані нерівномірно, немов їх випадково розхлюпали з даху.

Дзвеніли крики і лайка, сміх і кухонний посуд. З вікна третього поверху на них позирало премиле дитя. Чоловіки нервово перезирнулися й просканували поглядом решту вікон — окрім дитячого, інших облич не спостерігалося.

Вони кинули на землю кільця кабелю, один навіть глянув дитині у вічі, кліпнув бешкетно й усміхнувся. Інший припав на коліно й зазирнув крізь круглий ґратчастий люк у мостовій.

Знизу, з імли його коротко окликнули. Біля металевої запони вигулькнула брудна рука.

Перший чоловік смикнув товариша за ногу й прошипів до нього:

— Вони тут... Це саме те місце!

Потім ухопився за кінець кабелю й спробував просунути його між ґраток каналізаційного люка. Кабель виявився занадто товстим. Чоловік лайнувся й покопирсавсь у ящику з інструментами, витяг слюсарну ножівку та, кривлячись від виску металу, заходився пиляти дебелу решітку.

— Хутко, — долинув знизу голос невідомого. — За нами щось ішло.

Покінчивши з решіткою, чоловік з силою пропхнув кабель у ґратчастий отвір. Його товариш ніяково спостерігав за дивною сценою, немов за якоюсь гротескною інверсією народження.

Люди внизу вхопилися за кабель і потягли на себе в каналізаційну імлу. По венах міста розгорталися кілометри кручених дротів.

Дитина з цікавістю спостерігала за чоловіками, які стояли й обтирали руки об спецівки. Коли кабель туго натягнувся довкола рогу маленького провулочка, вони хутко шуснули від люка.

Повернувши за ріг, один з монтажників глянув угору, підморгнув ще раз і пішов геть.

На вулиці робітники мовчки розійшлися, кожен у своєму напрямку.

Біля монастирської стіни двоє чоловіків підвели очі.

Через вулицю над розкришеною покрівлею вцяткованої вологою й сирістю бетонної будівлі з’явилося три особи. Вони також волочили з собою кабель (останні метрів п’ятнадцять з більшого мотка), який тепер зміївся позаду, намічаючи їхню подорож дахами аж із східного крила Слинного Вогнища.

Слід від кабелю звивався серед халупок, самовільно натиканих на дахах, і приєднувався до легіону труб, хаотично прокладених між голубниками. Він протискався між шпилів, ліпився до шиферу, немов гидкий паразит, в’юнився поміж вулиць сантиметрів п’ятнадцять чи й двадцять над землею, уздовж невеличких містків, перекинутих через проміжки між хатками. Де-не-де проміжки були якихось два метри чи й менше, і чоловіки просто перестрибували їх, натягуючи кабель.

Той щезав на південному сході й різко пірнав униз — через мулистий дощоприймач до каналізації.

Чоловіки підібралися до пожежної драбини й полізли в долину. Дотягли кабель до другого поверху; звідти виднівся монастирський сад, де на них чекали двоє інших.

— Готові? — крикнув один із новоприбулих і махнув рукою в їхньому напрямку.

Двоє біля стіни ствердно кивнули. Трійця на пожежній драбині завмерла й одночасно шпурнула лишок кабелю.

Той сіпався в повітрі, як страховинний летючий змій, і гучно ляснув по руках чоловіка, який саме підбіг піймати. Він скрикнув, але втримав, підняв кінець високо над головою і якомога сильніше потягнув його на себе.

Робітник підтягнув важкий дріт до стіни так, щоб припасувати кабель до вже причепленого на монастирській огорожі, а товариш тільки закріпив його дюбелями.

Чорний кабель перетинав вулицю над головами перехожих, опускаючись під гострим кутом.

Трійця на залізній драбині перехилилася, спостерігаючи за хапкою роботою колег. Унизу один із чоловіків заходився сукати два мотки дроту, з’єднуючи провідники, аж доки голі кінці проводу не зімкнулися в один неоковирний вузлик.

Монтажник відкрив ящик з інструментами й видобув два слоїчки. Струснув ними, відіткнув на одному затичку й розбризкав декілька крапель по густосплетеному провіддю. Дроти увібрали в’язку рідину, що скріплювала з’єднання. Повторив процедуру з другим слоїком. Там, де злилися дві рідини, виникла виразна хемічна реакція. Чоловік відступив на крок і, простягнувши руку, продовжив накрапувати речовину та заплющив очі — від нагрітого металу пішов їдкий дим.