Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 114)

Правий лікоть Яґарека пролетів різкою дугою, точно поціливши в точку між черепом і шиєю. Андрей здушено скрикнув від болю. Очі згасли й заплющилися. Яґарек не відпустив Андреєвої голови: він тримав руки напруженими, встромивши свій кістлявий лікоть у м’яку плоть, і рахував секунди.

Зрештою, тіло Андрея обм’якло.

— Він прокинеться, — сказав Яґарек. — Можливо, за двадцять хвилин, а може, й за дві години. Мені треба за ним наглядати. Я можу знову приспати його. Але треба обережно, бо якщо переборщити — у мозок перестане надходити кров.

Вони обгорнули Андреєве нерухоме тіло ганчір’ям, яке вдалося знайти. Він був напівмертвий: нутрощі чоловіка роками роз’їдала хвороба. Старий був навдивовижу легкий.

Вони йшли разом, тримаючи вільними руками величезний мішок, що стримів між ними. Рухалися так обережно, неначе переміщали релігійний артефакт, мощі якогось святого.

На них все ще було абсурдне, обридле ганчір’я, під яким вони ховалися, зігнувшись і волочачи ноги, мов жебраки. Під каптуром темну шкіру Айзека досі всипали крихітні кірки, що залишились від гоління абияк. Яґарек обгорнув голову, як і ноги, у гнилу тканину, лишивши собі лише крихітний проріз для очей. Він нагадував безликого прокаженого зі шкірою, що розпадалась і яку доводилось ховати.

Всі троє були схожі на огидний караван бродяг, мандрівне угруповання жебраків.

Біля дверей вони один раз швидко оглянулися. Обоє підняли руки, прощаючись із Дерхан. Айзек подивився на Пенджфінчесс, що спокійно їх споглядала. Вагаючись, помахав і їй, піднявши брови в німому запитанні: «Я тебе ще побачу?» А може, хотів запитати: «Ти нам допоможеш?» Пенджфінчесс помахала на прощання, не вклавши в жест жодної прихованої відповіді, та відвела очі.

Айзек відвернувся, стиснувши губи.

Вони з Яґареком почали небезпечну подорож через усе місто.

Перетинати залізничний міст вони не наважились. Боялися, що якщо їх помітить розлючений машиніст, то дорогою він не лише свисне на них з парового свистка. Він міг роздивитися їх і впізнати, або повідомити своєму начальству на станції Підступна чи Слинний базар, або навіть на самому Вокзалі на вулиці Відчаю — що три дурні-нероби вештаються по коліях і кличуть на себе лихо.

Попастися комусь було б надто небезпечно. Тож натомість Айзек з Яґареком поплентались по сипкому кам’яному схилові біля залізниці, тримаючи Андрея, який похитувавсь і завалювався в бік тротуарів.

Було спекотно, але не надто: здавалося — щось у місті не так. Було враження, що сонце збліднуло, що його промені вибілили тіні й прохолодні закутки, які робили архітектуру справжньою. Сонячний жар поглинав звуки й позбавляв їх сутності. Айзек пітнів і мовчки лаявся під своїм смердючим рядном. Йому здавалося, що суне крізь якийсь туманний, спекотний сон.

Тримаючи попід руки Андрея, наче друга, що нализався дешевого пійла, Айзек з Яґареком пленталися по вулицях, прямуючи до мосту Півнячий Гребінь.

Тут вони були чужинцями. Це була не Псяча Твань, не Лихокрай і не нетрища Пустиря Кетч. Там вони були б невидимими.

Групка знервовано перетнула міст. Навколо простиралося каміння, долинали насмішки й підколки продавців та покупців.

Яґарек крадькома тримав одну руку на клубку нервів і судин шиї Андрея, готовий стиснути, якщо старигань почне прокидатися. Айзек бубонів нескінченний потік лайки, що звучав, як п’яна нісенітниця. Частково це було прикриття. Він готувався.

— Давай, скотино, — тихо, напружено бурмотів він. — Давай, давай. Падло. Наволоч. Покидьок.

Він навіть не знав, на кого лається.

Айзек з Яґареком перейшли міст повільно, тримаючи і супутника, і мішок з необхідними речами. Навколо них розходилися люди, даючи дорогу, і лише кпили услід трійці. Їм треба було триматися напоготові, щоб насмішки не переросли у сутичку.

Якщо якісь знуджені сміливці вирішили б порозважатися, причепившись до жебраків, це була б катастрофа.

Однак вони перейшли-таки міст, на якому почувалися одинокими і беззахисними, де сонце, здавалося, підкреслювало їхні постаті, перетворюючи подорожніх на мішені для нападу. А далі трійця прошмигнула до Малого Кільця. Місто, здавалося, знову зімкнуло навколо них свої губи; вони знову почувалися в безпеці.

Там були й інші жебраки, що тінню ходили за місцевою знаттю, злочинцями із сережками в вухах, товстими лихварями й мамками з манірно стиснутими губами. Андрей злегка ворухнувся, тож Яґарек знову взявся за нього, натискаючи, де слід.

Там було багато бічних вуличок. Айзек з Яґареком могли уникати великих доріг і йти по затінених алейках. Вони проходили під шворками з пранням, натягнутими між терас із різних боків вулиці. Ліниво обпершись на балкони, фліртуючи із сусідами й сусідками, на них позирали чоловіки й жінки в самому спідньому. Трійця проминала купи сміття й розбиті кришки каналізаційних люків, а діти плювали в них із горішніх поверхів або кидали камінці, відразу ж утікаючи.

Як і завжди, Айзек з Яґареком шукали залізничну колію. Надибали її коло станції Підступна, де поїзди до Салакуських Полів відокремлювалися від лінії Зюйд. Підкралися до віадука, що хаотично вився над бруківкою Слинного Вогнища. Повітря над шумним натовпом поступово червоніло з настанням присмерку. Арки були вимазані мастилом і кіптявою, порослі цвіллю, мохом і витривалими в’юнкими рослинами. Вони кишіли ящірками й комахами, а аспіди ховалися тут від спеки.

Айзек з Яґареком завернули в брудний глухий кут біля бетонно-цегляної основи колій. Вони відпочивали. В міських заростях над головою шурхотіло життя.

Андрей важив небагато, однак тягти його ставало все прикріше — здавалося, він важчав із кожною секундою. Вони розправили зболені руки й плечі, глибоко вдихнули. За кілька метрів від їхньої маленької схованки дріботіли натовпи зі станції.

Коли напарники відпочили й поміняли руки, вони підвелися і знову рушили в дорогу. Ішли бічними вуличками, у затінку лінії Зюйд, до серця міста — Штиря та веж Вокзалу на вулиці Відчаю, яких іще не було видно через кілометри будинків довкола.

Айзек почав говорити. Він розповів Яґареку, що, за його задумом, мало відбутися вночі.

Дерхан попрямувала звалищем Сірого Меандру до Ради Конструктів.

Айзек попередив Конструктовий Інтелект, що вона прийде. Жінка знала, що на неї чекають. Ця думка її тривожила.

Підходячи до порожнини, де ховалася Рада, вона раптом почула, як їй здалося, стишене шепотіння. Напружившись, Дерхан витягла пістоль. Перевірила, чи він заряджений, чи повна панівка.

Дерхан ішла дуже обачно, намагаючись не видавати жодного звуку. В кінці тунелю зі сміття вона побачила край майданчика. Хтось пройшов повз її поле зору. Вона сторожко наблизилась.

Тоді повз купу розкиданого сміття пройшов інший чоловік, і вона побачила, що той зодягнений у робітничий комбінезон та похитується під вагою своєї ноші. Через плече в нього був перекинутий моток кабелю в чорній поплітці, що обвивав його, неначе якийсь хижий полоз.

Дерхан трохи випрямилася. Це не варта чекала на неї. Вона була в осерді Ради Конструктів.

Дерхан увійшла на майданчик, нервово поглядаючи вгору, аби перевірити, чи нема над головою вартових дирижаблів. Тоді вже звернула увагу на те, що відбувалося перед нею, охнувши від масштабів зібрання.

З усіх боків було зі сто чоловіків і жінок, зайнятих всілякими незрозумілими завданнями. Переважно це були люди, однак серед них виднілося кілька водяників і навіть дві хепрі. Всі вони були зодягнені в дешевий, брудний одяг. Майже усі тримали перед собою величезні мотки промислового кабелю.

Там були які завгодно його різновиди. Переважно чорний, але траплялися й коричневі, сині, червоні й сірі поплітки. Були мотки завтовшки як людське стегно, під якими згиналися пари кремезних чоловіків. Були й клубочки дроту не більш як десять сантиметрів у діаметрі.

Коли Дерхан увійшла, бурмотіння на «галявині» припинилося. Всі очі звернулися на неї. Кратер звалища кишів тілами. Дерхан зглитнула й уважно на всіх подивилася. До неї на слабких, тендітних ногах дріботів аватар.

— Дерхан Сумолок, — тихо сказав він. — Ми готові.

Якийсь час Дерхан перемовлялась із аватаром, уважно звіряючись із намальованою мапою.

Кривава впадина в розчахнутому черепі аватара смерділа особливо сильно. У таку спеку його неповторний сморід напівзогнилого мертвяка було неможливо витримувати, тож Дерхан затримувала дихання, як тільки могла, судомно ковтаючи повітря, коли вже доводилося, крізь брудний рукав плаща.

Поки вони розмовляли, решта зібрання трималася на шанобливій відстані.

— Це майже вся моя органічна паства, — сказав аватар. — Я відправив рухомих Мене доставити термінове повідомлення, і вірні, як бачиш, зібралися. — Він зупинився і клацнув — чужорідний, нелюдський звук. — Треба починати, — продовжив. — Уже сімнадцять хвилин по п’ятій.

Дерхан подивилася на небо, колір якого ставав все більш насиченим, попереджаючи про сутінки. Вона не сумнівалася, що хронометр, котрий перевірила Рада Конструктів, — якийсь годинниковий механізм, схований глибоко в нутрощах смітника, — був точним до секунди. Жінка кивнула.

За командою аватара паства вирушила зі звалища, похитуючись під вагою кабелів. Перш ніж піти, вони поверталися до тієї точки у стіні звалища, де ховалася Рада Конструктів. На мить зупинившись та поклавши за потреби кабель на землю, вони виконували руками релігійний жест, схожий на зімкнуті коліщатка.