Чак Паланик – Прокляті (страница 39)

Потенційно нужденні групи щойно померлих, чиї занепокоєні душі я умовила померти і потрапити до Пекла, — цих я відправила втілювати інші роботи з освоєння земель. Насправді, я могла б вважатися пекельним директором Програми зі зниження шкоди від повені, стільки дамб я наказала побудувати на річках із киплячою кров'ю. Іншим групам робітників я дала завдання рити тунелі й осушувати великі болота буйного поту; завдяки мені прадавні Потові болота Пекла припинили своє існування. Загублені душі, які все життя присвятили наполегливому вивченню й використанню громадянського й промислового будівництва, прийшли у захват від можливості скористатися надбаними знаннями і навичками. Пологі пагорби напівкоагульованої слизової були згладжені. А цілий ГУЛАГ щасливо проклятих рабів увесь час робить фальшиві квітучі водяні лілії з гофрованого паперу і запускає результат своєї праці плавати на поверхні Океану лайна.

Все частіше я розумію, що Пекло не стільки є каральним спаленням, скільки природним результатом еонів років недбалості. Якщо чесно: Пекло є нічим іншим, як периферійним районом, якому дозволили майже повністю виродитися. Уявіть собі всі жевріючі підземні пожежі на вугільних шахтах, що поширюються, доки не зіллються зі звалищами автомобільних шин, додайте сюди всі відкриті вигрібні ями та полігони отруйних відходів — і неминучим результатом цього буде Пекло; до того ж, ситуацію не виправляє і ставлення самозакоханих мешканців: вони надто зосереджені на власних проблемах і жодного відрубаного пальця не піднімуть, аби покращити стан зовнішнього середовища.

З нашого спостережного пункту, прогулюючись уздовж берегів Океану комах, ми з Емілі помічаємо повільні, але певні покращення у похмурому ландшафті. Я звертаю її увагу на визначні місцевості: каламутна ріка гарячої слини; канюки, що кружляють над Гітлером і його віддаленими колегами, висланими до невимовного місця. Пояснюю їй на перший погляд довільні правила, які люди часто порушують: наприклад, що кожній людині дозволено вжити матюк не більше, ніж сімсот разів за життя. Більшість живих і гадки не мають, як легко отримати прокляття: достатньо людині сказати «твою…» у сімсот перший раз, і все — вона потрапить до Пекла. Такі ж правила існують і для особистої гігієни: так, коли ви у вісімсот п'ятдесят п'ятий раз забуваєте помити руки після випорожнення кишечника чи сечового міхура, ви приречені. Ви у трьохсотий раз вжили слово «ніггер» чи «педик»? Гоп — і, незалежно від вашої особистої раси чи сексуальних уподобань, ви купуєте собі жахливий квиток в один кінець до Аїду.

Прогулюючись, я розповідаю Емілі про те, як мертві можуть передавати посилання живим. Таким саме чином, як живі надсилають одне одному квіти чи електронні листи, померла людина може надіслати живій біль у шлунку, чи шум у вухах, чи настирливу мелодію, яка займатиме увагу живої людини і зводитиме її з розуму.

Ми удвох гуляємо разом і ліниво роздивляємося смердючий, киплячий ландшафт, коли Емілі, з доброго дива, безтурботно зауважує:

— Я розмовляла з Бабеттою, і вона каже, що в тебе є хлопець…

Я заперечую: ні, немає.

— Його начебто звуть Ґоран?

Не підводячи очей від нотаток, що вона їх зробила на планшеті, Емілі питає мене, чи не сумую я за хлопцями. Як щодо танців? Чи не сумую я за можливістю зустрічатися, і вийти заміж, і народити дітей?

Не дуже, відповідаю я. Команда злобливих міс Шикарні Панчохи у моєму старому інтернаті, а також підла трійка, що навчила мене грі «французький поцілунок» — колись вони претендували на те, щоб дати мені освіту в питаннях людського розмноження. Як вони розповідали мені, причина того, чому хлопці так нестримно бажають цілувати дівчат, полягає в тому, що з кожним поцілунком їхні прутні збільшуються у розмірах. Чим більше дівчат хлопець поцілує, тим більший агрегат він матиме в результаті, а саме хлопці з найбільшими пенісами отримують роботу із найвищим статусом і платнею.

Справді, це все дуже просто. Хлопці все життя витрачають на те, щоб зібрати найдовші геніталії; вони їх старанно вирощують, так що коли вони, нарешті, пхають цю штуку всередину нещасної дівчини, кінчик збільшеного пеніса просто відламується — плоть на члені стає такою твердою, що розбивається, — і шматок, що відламався, залишається всередині дівчини. Це цілком природна подія і вона дуже схожа на поведінку ящірок, що живуть у посушливих пустелях і можуть власною волею відкидати хвости, які після цього продовжують звиватися. Будь-яка частина, від кінчика і аж до всієї сосиски, може буквально відламатися всередині дівчини, і їй нізащо не випхати цю частину назовні.

Емілі витріщається на мене; обличчя в неї спотворене відразою куди сильнішою, аніж навіть та, що з'явилась, коли вона вперше побачила Озера теплуватого блювотиння чи Океан пролитої сперми. Планшет, забутий, вільно звисає з її рук.

Я продовжую, пояснюючи, що шматок члена, який залишається всередині дівчини, починає рости і з часом перетворюється на дитину. Коли член розколюється на дві чи три частини, розвивається кожна із них, і таким чином народжуються двійнята чи трійнята. Вся ця детальна інформація походить із дуже поважного джерела, запевняю я Емілі. Коли в моїй швейцарській школі-інтернаті хтось і знав щось про хлопців і їхні сміховинні геніталії, то це мають бути саме три міс Брудні Дірки.

— Отже, знаючи такі факти про життя, — резюмую я, — ні, звичайно ж, я аж ніяк не жалкую, що в мене немає хлопця…

Ми продовжуємо прогулянку в мовчанці. Мій набір фетишів і ознак влади гойдається і підстрибує у мене на поясі. Вони брязкають і стукають одне об одне. Час від часу я рекомендую розмістити тут чи там чудовий басейн для птахів. Чи сонячний годинник, оточений мальовничим орнаментом із червоних і білих петуній. Нарешті, аби перервати мовчанку, що вже затягнулась, я питаю в Емілі, за чим вона сумує більше за все.

— За мамою, — каже дівчина. — За поцілунками на добраніч. За іменинним пирогом. За повітряними зміями…

Я пропоную розмістити музичні підвіски, сподіваючись, що вони допоможуть розігнати чорний дим, що крутиться у вирі та здіймається хвилями навколо нас.

Емілі чомусь не нотує мою пропозицію.

— І літні канікули в школі, — продовжує вона. — А ще мені не вистачає гойдалки…

Попереду рухається якась фігура; вона наближається до нас доріжкою, що йде в іншому напрямку. Це хлопець: він то щезає, то знову виринає з хмар диму, що пересуваються в повітрі. Він то з'являється, то розчиняється. Видимий і прихований.

Вона скучила за парадами, каже Емілі. За контактним зоопарком. За феєрверками.

Постать, хлопчик, наближається до нас, притискаючи до грудей якусь подушку. Очі в нього розпусні, лоб — похмурий і низький, губи скривились у чуттєвий оскал. Подушка, яку він несе, пофарбована у яскраво-помаранчевий колір, а текстура в неї така, що вона здається водночас м'якою та цупкою. Хлопець одягнений у нестерпно-яскравий рожевий комбінезон, а з одного боку у нього на грудях вишитий номер.

— Я скучила за американськими гірками, — не зупиняється Емілі. — І птахами… тобто, справжніми птахами. А не пофарбованими у червоний колір кажанами.

Хлопець уже стоїть у нас на шляху. Це Ґоран.

Емілі підіймає погляд від планшета і каже:

— Привіт.

Він киває у відповідь і говорить до мене:

— Мені шкода, що я задушив тебе аж до смерті, — промовляє Ґоран зі своїм вампірським акцентом і простягує мені помаранчеву подушку. — Але зараз, як бачиш, я і сам мертвий, — продовжує Ґоран і вручає мені подушку. Каже: — Я знайшов це для тебе.

Подушка на дотик тепла. І вібрує від коротких гудків. Яскраво-помаранчева, м'яка, вона дивиться на мене блискучими зеленими очима, вона жива і муркоче, притулившись до мого заплямованого кров'ю светра. Вона б'є лапкою, її крихітні кігті ударяють яєчка Калігули.

Більше не померлий і не заткнутий до каналізаційної труби десь у розкішному готелі, більше не подушка — це моє кошеня. Живе. Це Тигр.

Розділ тридцять третій

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. У мене знову є кошеня. Хлопець. Найкраща подружка. Тепер, коли я мертва, я отримую набагато більше од того, що мала, коли ще була живою. Крім мами й тата».

Не встигла я помиритися із Ґораном, як трапилося ще одне лихо.

Не встигла я отримати теплий, голубливий, пухнастий клубочок, мого улюбленого Тигра, як моя емоційна рівновага знову похитнулась. Я запевнила Ґорана, що насправді він мене не вбивав. Так, у певному сенсі він ненавмисно вбив людину на ім'я Медісон Спенсер і він назавжди зруйнував цей мій фізичний прояв; але саме мене Ґоран не вбивав. Я продовжую існувати. Більше того: його дії були підбурені моїм власним, невірним розумінням поняття «французького поцілунку». Те, що відбулось у номері-люкс, було комедією помилок.

Я милостиво прийняла від нього Тигра, після чого відрекомендувала Ґорана Емілі. Наше тріо продовжило прогулянку, доки мене не покликав обов'язок повернутися до роботи в телемаркетингу. Моє улюблене кошеня згорнулось у мене на колінах і дрімало, стиха щасливо муркочучи, а гарнітура знову надійно влаштувалась у мене на голові. Я почала здійснювати опитування громадської думки, поєднуючись через комп'ютер до домівок, до живих людей, що дихають, у тих часових поясах, де якраз мала розпочатися вечеря.