Чак Паланик – Прокляті (страница 36)

Під час усього цього паломництва перевтілення конверт із цупкого паперу, що містить результати тесту на спасіння, охайно згорнутий, лежить собі на самому дні кишені моїх шортів. Дуже зрідка перериваємо ми свій похід, свою невтомну військову кампанію палаючим ландшафтом, під небом, на якому час від часу спалахують жовтогарячі язики полум'я.

— Коли я взяв хліб і підгузки, — раптом каже Стрілець, — я забрав їх додому, до своєї старої…

— Будь ласка, скажи, що насправді ти не розстріляв усю школу, на відміну від того, що ти спочатку розповів мені.

Але Стрілець просить:

— Просто послухай мене, гаразд?

Він відніс хліб і пелюшки до матері, але зрозумів, що з переляку взяв не ті, що треба. Замість того, щоб поцупити підгузки із липучками, які тримають пелюшку на місці, він приніс додому не такі дорогі, ті, які треба було кріпити англійськими булавками. Щоб компенсувати помилку, він запропонував узяти ті булавки, якими він зазвичай протикав собі щоку чи соски. Саме цей нестерильний панківський аксесуар, схоже, і уколов його маленьку сестричку. Бідолашна отримала зараження крові й згоріла майже за день.

Відчуваючи незручність його зізнання, я спеціально уникаю контакту очима. Замість цього я продовжила марширувати поряд зі Стрільцем, а в кільватері за нами слідувала наша армія. Дивлячись строго перед собою, я відчувала штовханину своїх талісманів, фетишів, символів влади, що звисають у мене з талії й зіштовхуються зі стегнами, що рухаються вперед-назад. Я тримала спину неприродно прямо, намагаючись не упустити нову корону з перлинами. Говорячи безтурботним тоном, наче це щойно спало мені на думку, я поцікавилась у нього, чи не через це він був проклятий навіки… через убивство маленької сестрички?

— Важкою смертю вона померла, — відповідає Стрілець, продовжуючи іти поряд зі мною. — Але то ще не все…

Лише після того, як ми робимо наступний крок, вежі, башточки й зубці мурів штаб-квартири Пекла вперше з'являються над віддаленим горизонтом. На п'яти нам наступає армія з найпідліших порушників, убивць і злочинців з усієї історії людства, а кількість наших легіонів так зросла, що стала майже нескінченною. Коли ми всі разом ставимо ногу на землю, вона здригається, і викинуті іриски перетворюються на пил. Ми рухаємося, наче на параді, удаємо грандіозну пишну процесію, а всіляка дрібнота біжить попереду й розгортає у нас під ногами пахучий килим цукерок «Ред Хотс» зі смаком кориці, «Скітлз», горішків «Емендемс», жуйок… наш запас горішків «Бостон бейкід бінз» і карамельок «Джоллі Ранчерз» майже не можна осягнути.

Юна леді, що почила в бозі у млявому світлі телеекрана в готелі… це зовсім не та молода жінка, що зараз підходить до воріт Пекла. Певно, таке ж велике враження створював колись Ганнібал зі своєю армією. Орди Чингізхана здалися б дрібничкою у порівнянні з моїми ордами. Спартанці. Легіони Цезаря. Армії фараонів. Ніхто не міг навіть сподіватися вижити у битві з моїми воїнами, моїми мерзотниками із запаленими очима; їхні іржаві дротики і ятагани брязкали по брудному небу.

О, слухайте ж, мене звати Медісон Спенсер, я нащадок Антоніо та Каміли Спенсер, громадянка Пекла, і моя армія незчисленна, наче зірки у небі. І кількість моїх запасів цукерок — також. Я велю всім демонам і чортам Аїду негайно відчинити переді мною ворота їхньої багатої фортеці.

Розділ тридцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон, Існуєш ти чи ні, має не таке вже велике значення… бо я прийшла. Блудна дочка. Маленька Меді Спенсер прийшла пожати плоди».

Ми тільки наближаємося до обривчастих стін штаб-квартири підземного світу, а могутні ворота Пекла — дубові бруси, потемнілі від часу, заковані у залізо, — вже швидко зачиняються, аби не дати нам увійти. Стіни фортеці, що обсипаються, що тягнуться в обидва боки до самого горизонту, що підіймаються до самого неба, наче грозові хмари, випросталися ще вище, наче готуючись відбити атаку. Чорніють на тлі жовтогарячого неба. Ось: Великі рівнини викинутих бритвених лез, безкраїй, висушений на сонці континент, брукований на милі вглиб усіма тупими, іржавими лезами бритв, які людство викинуло геть, — це виблискуюче поле закінчується біля підніжжя зловісних кам'яних стін.

Одинокий демон охороняє ворота, а вони швидко зачиняються, гуркочуть зсередини від зрадницького скреготу ґрат, що стають на місце, ланцюгів, що змотуються і замикаються, болтів, що заходять у отвори. Шкіра у цього демона усипана запаленими болячками, з яких тече гній, а те, що демон вважає обличчям, являє собою морду чудовиська-кнура. Очі в нього — ті чорні камінці, якими акула-вбивця спостерігає за млявою, переляканою жертвою. Ось він у всій своїй красі — Ваал, скинутий бог вавилонян, споживач цілих поколінь жертовних дітей, забитих на його честь. Промовляючи громоподібним голосом, у якому чутні мільйони голосів його жертв, демон наказує: «Стояти! Ані кроку вперед!» Демон, Ваал, продовжує: «Розженіть свою загрозливу армію! І здайте смачнющі скарби хрустких батончиків від „Нестле“!»

Отак блокуючи нам шлях, цей демон, гібрид свині, акули й педофіла, вимагає від мене назватися.

Начебто у цю найновішу мить я знала, як мене звуть.

Я знаю, ким я більше не є: товстою дівчиною, яка доброзичливо посміхається, кліпає очима й каже: «Будь ласка, з цукром, якщо можна». Мій голос отримує силу й ненависть вусиків Гітлера. Моя голова гордовито піднята під вагою сліпучої корони Медичі. Мої товстенькі філейні частини, підперезані поясом королів-убивць, вихваляються трофеями військової кампанії. Стегна наїжилися тотемами й талісманами, доводячи, що я не просто якийсь персонаж із якоїсь книжки чи фільму. Я не є немудрою оповіддю. На відміну від Ребекки де Вінтер чи Джейн Ейр, я можу переглянути власну історію, заново вигадати і себе, і свій світ будь-якої миті. Виступаючи поряд зі Стрільцем, я сяю дикунським вбранням отриманої влади. До моїх послуг — незчисленні покидьки, що раніше служили десяткові тиранів, які зараз приречені на менше забуття. Пальці мої, багрові від крові деспотів, — це не ті пальці, що перегортали сторінки життів безпорадних романтичних героїнь. І тим більше, я зовсім не пасивна отроковиця, що чекає на вирішення своєї долі — ні, тепер я перетворилась на інтриганку, на головоріза, на Хіткліфа моїх мрій, що прагне врятувати мене саму. Бо зараз я є втіленням усіх чеснот, що я так палко прагнула знайти у Ґорані. Тобто: більше для мене немає меж.

Я — свій власний похітливий спокусник. Я виступаю у ролі власного грубого, брутального межувальника.

Поки ми наближаємось до воріт Пекла, не знижуючи темпу, мірним кроком мільярдів і мільярдів ніг, що марширують, Стрілець шепоче мені: «Найвеличніша зброя, яку воїн може взяти із собою до битви, це абсолютна впевненість у своїй безсмертній душі».

Жодних слизьких, мокрих ударів серця у вологій порожнині грудної клітки. Кров не тече під ніжною шкірою моїх кінцівок. На цьому етапі я більше не є чимось, що можна вбити.

Стрілець шепоче: «Твоя смерть пропонує тобі чудову нагоду».

Демонічна свиня, Ваал, оголяє ікла, його піднебіння наповнюється рідиною та пролитою в бою кров'ю його численних ворогів, зазубрений кошмар зубастого катування й страждань — але лише для тих, хто все ще відданий своєму минулому життю. На кшталт королів чи красунь. Чи багатіїв, чи знаменитих художників. Ні, такі великі зуби, що так голосно скрегочуть, можуть налякати лише тих, хто ще не визнав факт свого безсмертя. Демонічний звір дихає вогнем, рубає розпечене повітря величезними, нищівними кігтями. Демон реве й регоче, і ці звуки такі гортанні, так сповнені ненажерливого голоду, що навіть негідники і шахраї, які марширують у моєму кільватері, сволота й покидьки — навіть вони починають відступати, охоплені страхом. Навіть Стрілець, який нахилив голову, захищаючись від шаленої атаки отруйного сірчаного повітря з рота демона, навіть мій синьоволосий помічник, і той почав втрачати сміливість і мужність.

Так, я насмілилась на це не задля того, щоб сподобатися іншим. Також не шукаю я нагороди у вигляді радісних посмішок чи прихильності. Мета моя полягає не в тому, щоб підлабузнюватись і загравати з володарями; до того ж, на мій погляд, простоволоса, ідучи, як на параді, витягши кинджал із піхов, — я справляю досить-таки байронічне враження.

Діставшись огидного демона й опинившись на відстані одного кроку від нього, я, чесно кажучи, не здивувалась тому, що опинилась одна. Всі ж інші, вся ця купа легіонів негідників і гладіаторів, незважаючи на їхні мачете і браваду, тремтять від страху десь позаду. Навіть мій заступник командувача, панк Стрілець, не довів хоробру атаку до кінця. Шепіт його мудрих порад вже не шипить у моїх вухах.

Пожаліймо бідолашного демона, в якого є лише одна переможна стратегія. У той час, коли я волію змінюватися й адаптуватися, спеціально пристосовуючи кожну окрему битву під ситуацію, Ваал зовсім не здатний викликати у ворога безпорадний сміх чи причарувати неприятеля надзвичайною красою. Таким чином, коли ми відмовляємося боятися такого крихкого страховища, ми робимо його безсилим.

Крикнувши бойовим криком, що більше пасував би Ґрейс Пул, аніж Джейн Ейр, я хоробро і мужньо кидаюсь на свинячу грудну клітку Ваала. Згідно з давнім, ще в шкільні роки, отриманим навчанням самозахисту, я наношу подвійний удар по кам'яних очах демона і ніжних свинячих геніталіях, вичавивши перші й сильно вдаривши підборами-шпильками по других. Забувши про (до цієї миті) серйозне намагання зберігати одяг чистим і цілим, я хапаю жменю іржавих лез для бритв, що товстим шаром вкривають землю, і починаю рубати й різати, в результаті чого опиняюсь під справжнім водоспадом свинячої крові. Сморід відкритих, вивернутих нутрощів демона нічим не відрізняється від смердоти трупарні. З'являється туман, викликаний кров'ю, що б'є фонтаном, наче на бойні, і вереск, наче під ножем м'ясника. Тельбухи широкими дугами злітають у повітря, у стилі театру жахів «Гран-Гіньйоль», і навіть пекельне жовтогаряче небо розколюється від пронизливих криків Ваала.