Чак Паланик – Прокляті (страница 33)

— Смерть — процес довгий, — зауважує Стрілець. — І твоє тіло — перша частина тебе, якій настає гаплик.

Тобто: окрім цього, мають померти і твої мрії. Потім — твої сподівання. І гнів на те, що ти витратила ціле життя на вивчення лайна, і любов до інших, і заробляння грошей, — і все лише для того, щоб урешті-решт цей непотріб перетворився на абсолютний нуль. Насправді вмирання фізичної оболонки — то найлегше. Окрім цього, мають померти і спогади. Й его. Гордість, і сором, й амбіції, і надія — і на те, щоб зник увесь цей непотріб, який звуть «особистими рисами», можуть піти століття.

— Все, що можуть побачити люди, — це вмирання тіла, — продовжує Стрілець. — Та Гелен Ґерлі Браун вивчила всього лише сім етапів того, як ми врізаємо дуба.

Я перепитую:

— Гелен Ґерлі Браун?

— Та ти знаєш, — наполягає Стрілець. — Заперечення, торги, гнів, депресія…

А, то він про Елізабет Кюблер-Росс.

— От бачиш, — посміхається Стрілець. — Ти розумна… розумніша за мене.

Правда полягає в тому, розповідає Стрілець, що ми залишаємося в Пеклі до того, як вибачимо собі.

— Ти облажалась. Гру скінчено, — каже він. — Тож просто розслабся.

Гарні новини: я не якийсь там придуманий персонаж із книжки, не Джейн Ейр чи Олівер Твіст, для мене тепер немає нічого неможливого. Я можу стати кимось іншим, не через тиск або розпач, а просто тому, що нове життя здається мені радісним, чи цікавим, чи прикольним.

Стрілець знизує плечима й каже:

— Маленька Меді Спенсер померла… тож, мабуть, настав час тобі продовжувати пригоди власного існування, — коли він знизує плечима, конверт, що він його затискав під пахвою, вислизує звідти й опускається на кам'янисту землю. Конверт із цупкого паперу. На коричневому тлі стоїть штамп «конфіденційно» — це слово надруковано великими червоними літерами.

Я питаю:

— Що це таке?

Нахиляючись, щоб підняти конверт, Стрілець перепитує:

— Ось це? — а потім відповідає: — Це результати тесту на спасіння душі, який ти проходила, — під кожним нігтем у нього чітко видні півмісяці бруду. По всьому обличчю розкидана галактика прищів, які жевріють різними відтінками червоного.

Під «тестом на спасіння душі» Стрілець має на увазі той дивний тест на поліграфі, детекторі брехні, коли демон питав моєї думки стосовно абортів і одностатевих шлюбів. Тобто: це було визначення того, чи мене слід відправити до Раю чи Пекла, а можливо — й дати дозвіл на повернення до життя на Землі. Я миттєво, наполегливо тягнуся до конверта й кажу: «Віддай». Діамантова каблучка, той перстень, що Стрілець його вкрав і віддав мені, яскраво спалахує на пальці моєї простягнутої руки.

Тримаючи конверта за ґратами клітки так, що я не можу його відібрати, Стрілець вимагає:

— Спочатку пообіцяй, що припиниш дутися.

Я тягнуся до конверта, старанно уникаючи брудних металевих ґрат, і стверджую, що я зовсім не дуюся.

Гойдаючи результатами тесту біля кінчиків моїх пальців, Стрілець повідомляє:

— У тебе на обличчі муха.

Я відганяю її.

— Що ж, — відзначає Стрілець, — це гарний початок, — однією рукою він розстібає завелику англійську булавку й витягує її з щоки. Так само, як і минулого разу, він вставляє гострий кінчик булавки до прадавнього замка на дверях й починає копирсатися в ньому.

Тієї ж миті, як двері розчиняються, я роблю крок назовні та вихоплюю з його руки результати тесту. Обіцянка щойно злетіла з моїх губ, вона все ще лунає у мене в вухах, коли я різко розкриваю конверт.

«А переможцем визначається…»

Розділ двадцять восьмий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, поміркуй над тим, щоби внести поправки до гасла, що е синонімом входу до Пекла. Гадаю, замість „Лишайте сподівання всі, хто входить“,[4] значно більш підходящою та корисною була б фраза „Облиште тактовність…“ Чи, наприклад, „Облиште будь-яку чемність…“»

Якби спитати мою маму, вона б зазначила: «Меді, життя — то не конкурс на популярність».

У спростування я б могла їй відповісти, що це стосується і смерті.

Ті з вас, хто ще не помер, будь ласка, старанно нотуйте.

За словами Стрільця, мертві люди постійно надсилають повідомлення живим, і вони не тільки відкривають завіси на вікнах чи приглушують світло. Наприклад, кожного разу, як у вас бурчить у шлунку, це значить, що хтось із потойбічного життя намагається увійти з вами в контакт. Чи коли вас охоплює нестерпне бажання з'їсти щось солоденьке, це знову означає, що з вами спілкуються мертві. Ще один приклад, що відбувається досить часто, це коли ви чхаєте кілька разів, раз за разом. Чи коли у вас голова свербить. Чи коли ви прокидаєтесь уночі через жахливу судому в нозі.

Герпес на губах… постійне смикання ноги… волоски, що вросли у шкіру… За словами Стрільця, всіма цими методами мертві користуються, аби отримати вашу увагу, можливо — щоб висловити свою любов чи щоб попередити про загрозу, яка насувається.

На повному серйозі Стрілець стверджує, що коли ви, жива людина, тричі упродовж одного дня чуєте пісню «You're the One that I Want» із мюзиклу «Бріолін» — начебто випадково: у ліфті, чи по радіо, чи чекаючи, коли абонент відповість на ваш дзвінок, — це означає, що ви, безперечно, помрете ще до заходу сонця. На відміну від цього, фантомний запах пригорілого тосту просто означає, що близька вам, але вже померла людина продовжує наглядати за вами й захищати від всіляких негараздів.

Коли з носа, чи вух, чи брів у вас несподівано лізе волосся, це мертві намагаються ввійти в контакт. Навіть до тих часів, коли легіони померлих телефонували живим під час обідньої перерви, організовуючи опитування щодо переваги споживачами того чи іншого сорту немолочних вершків, ще до того, як мертві надавали Інтернет-зв'язок із непристойними веб-сайтами, душі тих, хто почив, знаходились у постійному контакті зі світом живих.

Стрілець пояснює все це мені, поки ми плентаємося Рівнинами битого скла, переходимо вбрід Ріку паруючої блювоти, перетинаємо обширну Долину використаних одноразових пелюшок. Зупинившись на хвильку, нагорі смердючого пагорба, він указує мені на темну брудну пляму вздовж горизонту.

Низькі хмари канюків, грифів і падальників ширяють і планерують над тим віддаленим темним місцем. «Болото вагітності, перерваної на останніх місяцях», — оголошує Стрілець, киваючи синім ірокезом у напрямку похмурого гниловоддя. Ми затамовуємо подих і рухаємося далі, огинаючи зазначені жахи, продовжуючи похід до штаб-квартири Пекла.

Стрілець висловив припущення, що мені слід припинити зі шкіри лізти, аби подобатися оточенню. Він готовий закластися на те, що все моє життя батьки і вчителі навчали мене бути приємною і доброзичливою. У нього немає жодних сумнівів: мене нагороджували, коли я весь час була весела й енергійна.

Чвалаючи під палаючим жовтогарячим небом, Стрілець каже:

— Може, смиренні й наслідуватимуть Землю, але у Пеклі вони отримають лише від мертвого віслюка вуха…

Він вважає, що оскільки я все своє життя згаяла, намагаючись бути милою, може, настав мені час поміркувати над альтернативою такій поведінці у потойбічному житті. Хоч це і звучить іронічно, зазначає Стрілець, але милі люди не отримують і сотої долі тієї свободи, якою насолоджується засуджений за вбивство, сидячи у камері. Якщо колишня мила дівчина хоче почати з чистого аркуша, може, спробувати побути сукою, чи нахабою, чи настирливою, чи просто невгамовною, а не просто посміхатися сяючою від щоденного чищення посмішкою й ввічливо слухати інших… що ж, Пекло — саме те місце, де варто ризикнути.

Ось як Стрілець опинився у Пеклі, засуджений на вічний термін: одного дня його старій знадобилися хліб і пелюшки, і вона наказала йому вкрасти їх. «Старій» не в значенні «жінці», а в значенні «матері»: пелюшки їй потрібні були для його молодшої сестри, от тільки фінансів на це у них не було, тож Стрілець тинявся навколо місцевої крамнички, доки йому не здалося, що горизонт чистий.

Продовжуючи іти вперед, просуваючись лускатою, дратівливою Пустелею лупи, ми наближаємося до якоїсь купки проклятих душ. Вони стоять упритул і створюють компанію розміром приблизно зі звичайну вечірку-коктейль у віп-зоні високоякісного нічного клубу Барселони; кожен із учасників повернувся обличчям до центру натовпу. Там, над серцевиною групи, здіймається і гойдається в повітрі чоловічий кулак. Лунає чоловічий голос, приглушений юрбою, що зібралася навколо свого лідера.

Коли ми підходимо до самого натовпу, Стрілець нахиляє до мене голову й шепоче: «Прекрасна можливість для практики».

Видний крізь ряд тіл слухачів, відфільтрований їхніми постатями, брудними руками й головами із засаленим волоссям, безсумнівно, знаходиться центр їхньої уваги: чоловік із вузькими плечима, із такою зачіскою, що темне волосся падає йому на блідого лоба. Він обома руками молотить у повітрі, жваво жестикулює, б'є повітря кулаком і відкритою долонею, і викрикує якісь гасла німецькою. На верхній губі у нього підплигують коротенькі квадратні вусики, що закінчуються просто під ніздрями. Аудиторія слухає його із млявим, наче у кататоніків, виразом на обличчях.

Стрілець питає мене: що може статися в найгіршому випадку? Він зазначає, що мені настав час вчитися тому, як треба душити вагою. Рекомендує мені пропхатися до центру натовпу. Відштовхувати всіх, хто стоятиме на моєму шляху. Вдавати з себе круту. Він так сильно знизує плечима, що чорна шкіра на рукавах рипить, і каже: «Вибір за тобою…» Тієї ж миті Стрілець кладе долоню мені нижче спини й сильно штовхає мене вперед.