Чак Паланик – Прокляті (страница 27)

Отже, я знаю, що таке клінічна смерть, утім, мене більше непокоїв мій пристрій для очей, який я отримала за рецептом. Дівчина біля моїх ніг, на носі в якої все ще сиділи мої окуляри для читання, сказала: «Вдихай. Сильно».

Дівчина, що схилилась наді мною… коли вона вдихнула повітря мені в рота, я наче впала зі стелі й приземлилась просто в своє тіло. Коли дівчина сильніше притиснула свої губи до моїх, я знову наповнила своє тіло, що лежало на ліжку. Я закашляла. У мене боліло горло. Три дівчини розсміялись. Моя крихітна спальня, старенькі примірники «Грозового перевалу», і «Нортенгерське абатство», і «Ребекка» виблискували й сяяли. Все моє тіло здавалося таким наелектризованим і вібруючим, і сповненим енергії, як тоді, оголене, вночі, в снігу. Кожна клітинка мого тіла була переповнена знову отриманою життєвістю. Одна з Безпутних Вандерпутень, та, що видихала повітря мені в рота, сказала:

— Це зветься «поцілунком життя», — її подих мав смак метилсаліцилату від жуйки.

Інша зазначила:

— Це гра «французький поцілунок».

Третя спитала:

— Хочеш іще раз?

І я, піднявши слабі руки, торкаючись холодними, тремтячими пальцями горла в тому місці, де його все ще перетинав махровий пояс, накриваючи собою тільки-но відроджений пульс, — я кивнула головою, ледь помітно, але неодноразово, і прошепотіла:

— Так, — наче розмовляючи з самим містером Рочестером, я прошепотіла: — Так, Едварде, прошу тебе. О, так.

Розділ двадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Люди кажуть, що світ тісний… ну, щодо Пекла, то тут все наче під час фестивалю „тиждень повернення до батьківської домівки“. Справді, таке враження, наче мене всі знають, і навпаки. Це ніби день зустрічі випускників у моїй школі-інтернаті, коли всі старі консерватори шкандибають кампусом із замріяними очима. Куди б я не поглянула, мені здається, що я бачу знайоме обличчя».

Тато сказав би вам: «Коди знімаєш кіно не в павільйоні, будь готовий до дощу». Тобто: ніколи не знаєш, що кине тобі під ноги доля. Однієї миті я спокушаю канадську дівчину, хвору на СНІД, приєднатися до мене в Пеклі, а іншої я дивлюся у спину своєму коханому Ґорану, тепер одягненому в яскраво-рожевий комбінезон із чимось схожим на номер соціального страхування, вишитий на грудях. Не знімаючи гарнітури з красивої, щойно зробленої зачіски «паж», я підхоплююсь на ноги й починаю пливти, відштовхуючи руками води справжнього океану круглолицих, щойно померлих учасників розважального круїзу, які вкриті слідами блювотини зі шматочками неперетравленого лобстера. Через кілька секунд мої руки плутаються в ремінцях фотоапаратів, ланцюжках для окулярів і вінках зі штучних квітів. Потопаючи й в'язнучи у міазмах дешевих лосьйонів від засмаги із запахом кокосу, я кличу його, я верещу: «Ґоране!» Хапаючи ротом повітря, я підплигую і лупцюю руками хвилі отруєних туристів, кричу: «Зачекай, Ґоране! Прошу, зачекай!» Ще не звикнувши ходити в нових туфлях на високих підборах, заплутавшись у дротах робочого місця, я спотикаюсь і починаю потопати під поверхнею юрби, що розливається.

Раптом чиясь рука обіймає мене ззаду. Рука, огорнута рукавом шкіряної куртки. І Стрілець рятує мене, буксує мене геть із інертного прибою незграбних померлих, що тиняються туди-сюди.

Бабетта дивиться на мене, Леонард не спускає з мене очей, а я кажу їм:

— Мій хлопець… він щойно був тут.

Паттерсон розплутує дроти моєї гарнітури.

— Заспокойся, — наказує Бабетта. Вона пояснює, що треба дати кілька «чупа-чупсів» чи «снікерсів» потрібним демонам. Якщо Ґорана прокляли нещодавно, його особову справу можна легко знайти. У той же час, вона веде мене в іншому напрямку, геть із залу телефонного маркетингу, взявши мене попід руки. Бабетта тягне мене коридорами, якимись сходами — то вгору, то вниз, — пробирається залами повз двері й скелети, під арками, з яких звішується чорна бахрома сплячих кажанів, через високі мости й вологі від сирості тунелі, — але увесь час залишаючись у величезному вулику штаб-квартири Пекла. Нарешті, дійшовши до заляпаної кров'ю стійки, Бабетта ліктями прокладає нам шлях крізь душі, що вже стоять у черзі, вивуджує з сумочки карамельний батончик із арахісовим маслом всередині й штовхає його демонові, що сидить за столом: напівлюдині, напівсоколу з хвостом, як у ящірки, який захоплено відгадує кросворд. Бабетта каже йому:

— Агов, Акібеле. Що в тебе є на новенького, на ймення… — і Бабетта переводить погляд на мене.

— Ґоран, — кажу я. — Ґоран Спенсер.

Жахливий соколоящер підводить очі від згорнутої сторінки газети, слинить олівець кінчиком роздвоєного язика й питає:

— Аварія в енергосистемі, шість букв?

Бабетта дивиться на мене. Потім нігтями пригладжує мій чубчик, щоб він рівно спускався мені на лоба, й питає:

— Як він виглядає, сонечко?

Ґоран, з його мрійними очима вампіра й випнутим лобом печерної людини. Ґоран, з його сердитими повними губами й непокірним волоссям, з глузливим презирством і манерами покинутого сироти. Мій безсловесний, ворожий, ходячий скелет. Мій коханий. У мене не вистачає слів. Тяжко зітхнувши, я кажу:

— Він… темний, — і швидко додаю: — І грубий.

Бабетта теж вставляє слівце:

— Він хлопець Меді, якого вона давно загубила.

Я червонію й уточнюю:

— Взагалі-то, він єдиний мій… типу хлопець. Мені ж лише тринадцять.

Демон, Акібел, обертається на стільці. Повернувшись до вкритого пилом монітора комп'ютера, він кігтями своїх соколиних лап набирає комбінацію клавіш Ctrl+Alt+F. Коли на екрані з'являється зелений курсор, що миготить, демон вводить: «Спенсер Ґоран». Кігтем на вказівному пальці він ударяє по клавіші «ентер».

Тієї ж миті хтось стукає мене пальцем по плечу. Людським пальцем. І крихкий голос питає:

— Це ви маленька Меді? — за спиною в мене стоїть згорблена старенька жінка і питає: — Ви, часом, не Медісон Спенсер?

Демон сидить, поставивши лікті на стіл і поклавши обличчя на долоні дивиться на екран монітора й чекає. Нетерпляче стукаючи кігтем по краю клавіатури, демон зазначає:

— Ненавиджу цей бісів модемний вихід… До речі, про льодовиковий… — стукнувши кігтем востаннє, демон на ймення Акібел піднімає зі стола сторінку з кросвордом. Вивчає її та питає: — Реквізит для кріббіджу, чотири букви?

Стара леді, яка постукала мене по плечу пальцем, продовжує дивитися на мене; очі в неї яскраво світяться. Волосся в неї збите й укладене локонами, білими, наче жмутки бавовни; голос у неї тремтить, коли вона каже:

— На телефонній станції мені сказали, що я можу знайти вас тут… — вона посміхається, демонструючи повний рот яскравих, наче перлини, зубних протезів, і каже: — Я Труді, місіс Альберт Марінетті… — інтонація в неї підіймається, наче вона поставила питання.

Демон сильно б'є соколиним кігтем об край монітора й напівголосно лається.

Отже, я наосліп переслідую свого палко коханого Ґорана, що ніби вийшов із моїх найромантичніших снів, але я НЕ зовсім неуважна до емоційних потреб інших. Особливо тих, хто помер нещодавно, після тривалої смертельної хвороби.

Я палко обіймаю цю похилену, невисоку, наче кущик, стару леді й верещу:

— Місіс Труді! З Колумбуса, Огайо! Авжеж, я вас пам'ятаю! — цьомкнувши її в напудрену, зморщену щоку, я питаю: — І як там ваш рак підшлункової залози? — пригадавши, в якій ситуації нам довелось побачитися, адже ми обидві мертві й приречені до пекельних злиднів назавжди, я поспіхом додаю: — Гадаю, не дуже добре.

Кліпаючи небесно-блакитними очима, бабуся каже:

— Ти була така добра й щедра до мене, ти зі мною розмовляла… — її старі пальці щипають мене за щоки. Взявши моє обличчя в долоні, дивлячись на мене знизу вгору, вона каже: — Отже, перед останньою подорожжю до хоспісу я спалила церкву.

Ми обидві сміємося. Я галасливо рекомендую місіс Труді Бабетті. Демон, Акібел, ударяє по клавіші «ентер» — знову, і знову, і знову.

Поки ми чекаємо, я роблю місіс Труді комплімент щодо її вибору взуття: чорні капці на низьких підборах. З одягу на ній сталево-сірий твідовий костюм і дуже красивий тірольський капелюшок із сірого фетру з червоним пером, що заткнуте за стрічку під стильним кутом. Ось це, я розумію, ансамбль, який збереже свіжий вигляд навіть через еони років пекельної кари.

Бабетта помахує козинаком «Персонз», стимулюючи демона працювати швидше. Вона дражнить його й кричить:

— Агов, швидше давай! У нас немає в запасі вічності!

Люди, що стоять навколо і давно вже чекають, вимушено сміються.

— Ось це — Медісон, — каже Бабетта, знайомлячи мене з усіма присутніми. Обійнявши мене за плечі й підводячи до стійки, вона додає: — Лише за три тижні, що вона провела тут, Меді підвищила рівень проклятих душ на сім відсотків!

По юрбі котиться шепіт.

Наступної миті до нашої крихітної групи підходить чоловік похилого віку. Тримаючи капелюх в руках, цей чоловік, чию шию прикрашає краватка-метелик, питає:

— Ви, часом, не Медісон Спенсер?

Відповідає йому місіс Труді:

— Так, це вона, — старенька просто сяє; вона охоплює мої пальці своєю зморщеною ручкою і стискає їх.

Поглянувши на цього чоловіка, на його затьмарені катарактою очі й напружені, тремтячі плечі, я кажу:

— Ні, не може бути… Невже ви пан Хелмот, з Бойсе, штат Айдахо?

— Власною персоною, — каже старий. — Чи ким там я став, — він так відверто задоволений, що навіть червоніє.